Щойно з’явилися перші вістки з Києва, підприємець і активіст Ярослав Рущишин (нині вже покійний) зібрав людей зі свого кола, підготував прапори Європейського Союзу — і за кілька годин група вирушила на Майдан, який тоді ще не називали революцією. Серед учасників групи був також Ярослав Грицак, історик та викладач Українського католицького університету.
У столиці два осередки протесту — ще не зрозуміло, де основний. Чути тільки вигуки з одного натовпу до іншого: “Майдан має бути тут”. Згодом до групи, з якою був пан Ярослав, доєднаються студенти УКУ, а ще за кілька днів пролунає дзвінок із коротким і чітким попередженням: «Якщо дбаєте про безпеку студентів — забирайтеся». Тієї ж ночі на іншому кінці міста вперше поб’ють молодих активістів. А трохи згодом мільйон людей заповнить площу одноголосними скандуваннями.
Київ, журналістська студія. Ярослава Грицака запросили поговорити про події на площі. На екранах — пряма трансляція з Майдану і з Банкової. Одна камера показує сцену, натовп і прапори, а інша — двері темного автобуса, з якого організовано виходять молодики. Було зрозуміло, що це не випадково, що вони готуються до провокації — довести, що Майдан насильницький і його потрібно розігнати. Всі присутні в студії намагаються додзвонитися знайомим на площі, попередити, пояснити. Але зв’язок завис — там мільйон людей. Стає зрозуміло: протест виходить за межі площі — з’являється третя сила.
ГЛУЗD повертається до цих спогадів тепер, коли країна переживає анексію Криму, часткову окупацію Донбасу, початок війни в 2014 році та повномасштабне вторгнення і тисячі втрат, щоб згадати — війна почалась не з вибухів, а з рішення сісти в автобус, із прапора, який на початку здавався символом вибору, а тепер — символом Гідності.
Яким шляхом піде світ?
Погляд Ярослава Грицака: Однією з ознак революції є заперечення того, що це революція. Немає жодної, про яку б не казали, що вона нею не є, навіть російської чи французької. Але тут важливо зрозуміти, що Революція Гідності є новим типом, якого довго перед тим не мали.
Важливо зазначити, що революції ніколи не з’являються самі собою — вони відбуваються хвилями. Основними символами французької та російської були гільйотина, терор і насилля. З падінням комунізму розпочалася нова хвиля так званих мирних революцій, де символом вже є круглий стіл та перемовини. У 2001 році з масових протестів бізнесменів на Wall Street у Штатах розпочалася нова хвиля, яку називають “десятиріччям революцій”. Серед них були Арабська весна такого ж типу, Полотняна революція 2012 року в Росії, Помаранчева революція, казахська 2019 року і білоруська. Вони всі були більш-менш мирними, навіть красивими. Такою могла бути і революція на Євромайдані, але влада ініціювала насильство. Революція Гідності була єдиною з небагатьох, яка перемогла, однак ціною у розмірі життя за це заплатила Небесна Сотня. Важливою відмінністю Майдану є також те, що цю революцію розпочали не з причин бідності і відсутності базового забезпечення, як стається зазвичай, а з боротьби середнього класу, який має більше очікувань.
“Переломним моментом Майдану була поява мільйона людей. Є одне основне правило – якщо на вулицю виходить більше як 150 тисяч осіб, тоді ні військо, ні поліція нічого не може зробити. Мало хто знає, але ми мали й інші спроби майданів: протест проти Кучми, проти Януковича, мовний майдан, податковий майдан, але вони нічим не закінчилися, бо жоден із них не набрав такої кількості, аж поки не побили студентів. Тому так важливо було щоночі підтримувати цю цифру, тоді, коли було найбільше спроб розігнати натовп”, — Ярослав Грицак, спогади.
Ще однією ознакою класичної схеми революцій є початок війни після її завершення. Тому зараз живемо в час “десятиріччя воєн”, які дуже часто відбуваються саме на територіях, де точилася боротьба між революційним та контрреволюційним режимом. Можна сказати, що зараз Україна та росія вийшли у фінал як найбільш переможна сила та найбільш контролююча, відповідно. Тому війна, яку маємо зараз, — це розв’язка, яким шляхом піде світ: чи матиме середній клас майбутнє, чи може він впливати на політичні процеси, чи всім цим керуватиме хтось інший.
Тінь третьої сили
“Все виглядало як у кіно: по вулицях їздило багато карет швидкої допомоги одна за одною. Тоді вже стало відомо про перші офіційні загибелі серед майданівців і про розуміння, що треба йти до кінця. У великої кількості активістів були сильні рвані рани та осколкові поранення. Спочатку нас прибігло троє: тіла лежали недалеко від стіни, ближче до Укрпошти. Раціональності в думках тоді не було, ввімкнувся інстинкт збереження дій Майдану. Тому ми почали відновлювати барикаду, щоб бути готовими до наступної спроби штурму силовиками. Тоді почали носити бруківку, щоб кидати в силовиків, палили шини, щоб створити стіну диму для ускладнення видимості”, — Роман Залога, спогади.
Погляд Ярослава Грицака: Путін мав стратегію потопити Майдан в крові і розігнати назавжди, бо це була його особиста проблема. Чоловік був сильно принижений ще під час Помаранчевої революції, бо він тоді багато сил та грошей вклав у перемогу Януковича. Він не хотів, щоб так сталося і в 2014 році. Тут путін програв двічі — його по-пацанськи “попустили”, а таких речей не пробачають. Раніше йому все вдавалося, а саме в Україні він двічі “обламав зуби”. У 2022 році це сталося й втретє.
“На Майдані мав змогу працювати в колі з Олександром Литвиненком, що був головою ГУР та головою Ради безпеки. Він тоді дуже чітко прогнозував і давав оцінку подіям на Майдані, але радше не з політичної, а з прагматичної точки зору. Наприклад, вони розрахували, що сили Януковича слабнуть тоді, коли “Беркуту” почали видавати по два батончики на день. Ось так працює розвідка. Він вже в кінці січня нам сказав, що головна загроза вже не Янукович, а путін, і його інтервенція — це тільки питання часу. Важливо пам’ятати, що план вторгнення в Україну був прийнятий ще в 2008 році після війни з Грузією. Тому ми знали, що маємо час до завершення московської олімпіади в Сочі і буде вторгнення. Дуже добре, що Майдан переміг до того часу, хоч і з такою великою кров’ю Небесної Сотні”, — Ярослав Грицак, спогади.
Було відчуття, що на Майдані присутня якась третя сила: не просто з одного боку Майдан, а з іншого — Янукович та його влада. Були ще московські фактори, і це не одне й те саме. Путін не любив Януковича. Він вважав його слабаком і дрібним злодієм, але підтримував його, бо Янукович на той час був шляхом утримання контролю над Україною. А коли Янукович почав заявляти, що підпише союз з Європейською Унією, путін зрозумів, що треба діяти. Він так чи інакше планував вторгнення в Україну, бо розраховував на вибори 2014 року, де, був переконаний, що Янукович переможе і в країні почнуться масові протести, що стане хорошим приводом для введення російських військ. Але він прорахувався — Майдан розпочався на рік раніше, і він був до цього неготовий — в його країні відбувалася Олімпіада.
Проблема останнього кілометра
“Для мене Майдан був виступом проти системи, з якою я зустрічався раніше. Я знав, як працює поліцейська схема і як вона шкодить розвитку країни. Приїжджав на Майдан щовечора після роботи, разом з компанією обходили периметр, слідкували за тітушками по всьому Києву, запитували їх, як добратися до конкретної точки в Києві, щоб зрозуміти, чи орієнтуються на місцевості, а далі попереджали активістів про провокації. Одного разу, коли їздили за автобусом тітушків, потрапили в засаду: машину, яка була перед нами, забили битами. Нам вдалося втекти.
Новим витком революції було протистояння на Грушевського, де стало зрозуміло, що то вже був силовий тиск. Ми з друзями закупили тоді каски та засоби проти газових гранат, також користувалися палицями: зброї не було.
Відчуття страху було тільки коли йшов на Майдан або дорогою додому, тоді часто викрадали активістів. А коли потрапляв ТУДИ, ейфорія та адреналін захоплювали, і страх сам собою зникав. Все одно часто думаю, що це була одна з найкращих зим мого життя, бо була дуже насиченою подіями. Я був у вирі всіх тих емоцій, в центрі боротьби за щось важливе”, — Андрій Марущак, спогади.
“Дивовижно було те, наскільки організованим був графік змін на Майдані. Все було чітко, кожен знав, коли їхати, якою машиною, скільки людей, усе фінансувалося громадськими та публічними інституціями. Все працювало як годинник: їдеш, відлежуєшся, миєшся і потім повертаєшся назад, на свою зміну.
Захоплювала також креативність, особливо в сильний січневий та лютневий мороз вночі, коли кава чи чай вже не гріють, а алкоголь заборонений, то люди запихали суху гірчицю в шкарпетки”, — Ярослав Грицак, спогади.
Погляд Ярослава Грицака: Із 2014 року вдалося запустити кілька важливих реформ, серед яких і створення української армії. Адже перед Януковичем і за його період було зроблено все, щоб її знищити та роззброїти, а після Майдану створили ту армію, якої раніше не було, армію, яка в 2022 році змогла прийняти удар. Ще одним із головних здобутків Майдану є те, що в Україні далі триває зміна влади через результат виборів. Що ще важливіше — відбувається омолодження української еліти, що і є ознакою революційності. Колись були Янукович, Ющенко і Тимошенко, потім Порошенко, а тепер Зеленський — люди віком приблизно 60 років перейшли до приблизно 45-річного вікового складу. Ну і Майдан, що перший, що другий, — це прокладання іншого шляху та цивілізаційного вибору, того, який більше схожий на європейський. Напрямку в бік, де в державі є регулярні вибори, відбувається зміна влади, присутня політична боротьба, коли опозиція може існувати, а не сидить у в’язниці.
Революція не може бути завершеною чи незавершеною — це процес, а куди він приведе, то вже інше запитання. Революція — це про зміни історичної траєкторії розвитку держави. Тут цей відрізок української історії можна порівняти із біговим марафоном: найскладнішими є останні кілометри, але вони, власне, і є вирішальними. Саме тут зараз Україна, з проблемою останнього кілометра, якій ще не вистачає провести ключові реформи — законодавчу та судову, а також увійти в ЄС. Такою була проблема перед вторгненням, але війна скоротила цей кілометр до сотні метрів.
“Найскладнішим днем було саме 20 лютого, коли вбили сотню людей на Майдані. Ми тоді після важкої ночі поїхали відсипатися, а зранку по телебаченню я побачив обстріли. Тому з одного боку, мені пощастило там не бути, а з іншого — шкодував, що ніяк не міг допомогти. Коли силовики “Беркуту” трохи відступили, нам вдалося піднятися на верхівку Інститутської, і було страшно усвідомлювати, що загинуло близько ста людей. Найважче було наступні кілька днів бачити труни і мати прощальну церемонію. Тоді на барикаді, що на Інститутській, хтось подзвонив і сказав: “У Криму розпочалися заворушення і повалення української влади на місцях”. Стало зрозуміло, що це вже не просто боротьба проти режиму, а проти російської агресії та імперії загалом, яка продовжує нас душити”, — Андрій Марущак, спогади.
Євромайдан був останньою краплею, коли Україна вийшла з пострадянської стіни, але ще не з постімперської. Радянська влада, яка існувала 70 років, була тільки надбудовою над імперською, що існувала вже 300 років. І хоч вдалося знести прошарок радянськості, імперський залишився. Саме тому деколонізація є головною метою війни зараз — остаточно вийти з імперського простору.
Важливо зазначити, що нація — це політична структура, в той час як народ — культурна. На Майдані Україна пробувала стати суб’єктом, тут нацією став кожен, хто вважає, що Україна має бути незалежною демократичною державою, відмінною від росії. Тому так важливо, що першим до початку революції почав закликати не етнічний українець, що першими вбитими на Майдані були вірменин та білорус. Головне те, що етнічний фактор не вичерпує саму націю, а змінюється сама концепція цієї нації. Раніше в Україні був сильний українсько-єврейський антагонізм, про причини якого не буду пояснювати, але під час Революції Гідності ключовою подією є також власне поява українських євреїв.
Нація — це про любов
Погляд Ярослава Грицака: Громадянське суспільство має інший набір цінностей; воно хоче самовиражатися. Це і означає гідність, її суб’єктність: “нічого про нас без нас”. Коли Янукович заявив про відмову підписати домовленість з ЄС, він цим самим заперечив гідність більшості українців, які хотіли в Європу. Тут і йдеться про концепцію громадянства, про важливість кожного голосу і людини як повноправного учасника політичного процесу, де хтось інший не може вирішити за тебе.
“Я з тих людей, які не люблять перебувати в середовищі великої юрби, але на Майдані в мене такого ніколи не було. Там було дуже тепло і комфортно, приємно стрибати і скандувати разом справжні, не фальшиві гасла, об’єднуючись в одному голосі, створюючи той самий звук, який повертає мене думками в ті часи. Перебувати не в юрбі, не в натовпі, а серед якоїсь такої дуже самосвідомої спільноти”, — Данило Ільницький, спогади.
Важливо також розуміти, що найбільший вплив на нації мають не переможні події, а ті, в яких нації були жертвами. Особливо якщо це питання високого ідеалу. Жертовність набагато легше входить в історичну пам’ять: згадаймо, як швидко українці прийняли історію Голодомору. Дуже часто переможці роз’єднували українців, але жертви завжди їх об’єднували. Зверніть увагу, що ніде раніше середній клас не міг перемогти, бо не мав тієї жертовності “йти до кінця”, а українці показали, що здатні на таке. Це, власне, і показує велич зміни. Ми часто ототожнюємо націю із кровопролиттям, але насправді нація — це про любов. Тому що любиш когось такого, як ти, і вам спільно щось загрожує.
Все, що відбувалося на Майдані, — велике почуття любові одне до одного. І та любов така велика, що в певний момент люди готові віддати все, навіть власне життя. Тому одна з причин, чому Майдан переміг, — він мав національний вимір, на відміну від інших.
“На Майдані використовували козацьке поняття “сотня”, бо в певний час було відчуття, що Майдан — це така собі майже “Січ”. Ну і почали формуватися сотні з молодих людей, які хотіли захищати Майдан від “Беркуту”. Я пам’ятаю парад першої сотні — було тоді дуже зворушливо: молоді хлопці вийшли в шоломах із клюшками, без нічого. А всі люди навколо стояли і аплодували їм, бо знали, на що та куди вони йдуть. Це найбільша жертовність, яка може бути, і без неї життя не має сенсу”, — Ярослав Грицак, спогади.
“Для мене Майдан пов’язаний із загибеллю Богдана Сольчаника, людини з мого кола. Тоді було сильне розуміння — загинув один з нас, і нам потрібно продовжувати цю спільну справу”, — Данило Ільницький, спогади.
Майдан неможливо зрозуміти без політичної метафізики. Марсі Шор взагалі пише, що постмодернізм закінчився на Майдані, бо там стало зрозуміло, що таке є великі поняття “правди” та “добра”. Це не релятивні означення, а щось дуже справжнє, яке проникає людину наскрізь. Власне, на Майдані з’явилася нова політична Європа, яку тепер важливо поширити на Захід. Цей дух Майдану розвивається і зараз: як у голод чи у холод люди допомагають одне одному просто так. Бачу по іноземцях, що приїжджають до України і прагнуть цього відчуття як наркотика, бо в них його немає. Величезне почуття любові також означає солідарність, готовність зробити щось для того, кого не знаєш. Ось це і є гідністю — приналежність до чогось великого.
“Під час Революції Гідності серед людей сформувалося якесь таке потужне енергетичне поле, яке здатне стати зброєю, і це не метафора. Українці — люди ідейні, працьовиті і творчі, ми дуже потужні, вміємо оборонятися, але ніколи не захоплюємо чужих територій, ми не є агресивними. Тоді, на Майдані, у всіх було велике почуття гідності, розуміння, що є ворог, якого треба з нашої території виганяти”, — Данило Ільницький, спогади.
“На Майдан завжди хотілося їхати. Там було тепло по-людськи, та кількість любові та добра, що була на Майдані, стала наркотиком. Завжди хотілося їхати туди і когось обіймати. Як на мене, цей метафізичний вимір Майдану є центральним, хоч і боюся, що він може загинути”, — Ярослав Грицак, спогади.
Журналістка: Каміла Чернєцова
