Сергій Ласкорунський — ветеран, майстер свічок, людина, яка не любить робити «як усі» — і, здається, ніколи цього не вчився. Хлопець каже, що взагалі не вірить у правильні сценарії життя, його шлях складається з рішень, ухвалених у моменті: піти на війну, коли страшно; почати робити свічки не заради бізнесу, а заради тиші в голові. Це історія про людину, яка повертається до себе через мистецтво, мрії і вибуховий характер.
Майстерня спокою
Увечері в майстерні Сергія Ласкорунського завжди тихо. Не тому, що тут немає звуків — віск потріскує, метал ледь дзенькає, десь за вікном їде машина, а під час блекаутів ще й гудять генератори. Просто ця тиша інша. Та, в якій голова нарешті перестає гудіти.
Сергій працює переважно вночі. Каже, тоді легше зосередитися.
«Коли роблю свічки, я взагалі ні про що не думаю», — ділиться хлопець.
Це його медитація. У словах чується полегшення.
Ще кілька років тому в житті хлопця не було цього спокою. Були сумніви, злість, постійне відчуття, що має комусь щось доводити. Потім була армія. Списання. А згодом сильне відчуття тривоги.
Свічки з’явилися пізніше, майже випадково. З простої ідеї і бажання зайняти руки й думки. Але з часом вони стали для Сергія чимось більшим, ніж роботою. Важливим був сам процес, а не заробіток.
Хлопець не любить говорити про себе як про героя. Каже, що просто живе так, як вважає правильним. Не завжди зрозуміло для оточення, але завжди чесно щодо себе.
Дитячі випробування та юнацькі пригоди
«Я з дитинства звик бути зайнятим», — каже Сергій.
У селі інакше й не виходило. День починався з дрібних справ біля хати й ними ж закінчувався. Робота тут ніколи не зникала, а просто переходила з одного сезону в інший.
Через різновид церебрального паралічу деякі речі давалися Сергію важче, ніж іншим. Займали більше часу. Він не любить говорити про це, й тим більше — перекладати відповідальність на захворювання.
«Я не акцентую на цьому увагу, зовсім», — коротко каже він.
Дитинство хлопця минуло у приватних реабілітаційних центрах. Державних санаторіїв Сергій не відвідував, мама купувала путівки самостійно, домовлялася про зустрічі з провідними лікарями, тощо. Працювала понаднормово, аби забезпечити сина необхідним лікуванням. Сил знадобилося чимало, згадує хлопець, але результат цього вартував.
Улітку життя переміщувалося на сільський стадіон. Разом із двоюрідним братом Богданом грали у футбол дотемна, змагалися на турніку, сміялися й поверталися додому в пилюці. Це було місце, де не потрібно нічого доводити — ти просто був серед своїх. Його любов до спорту триває й досі, каже, тричі на тиждень відвідує спортзал. Це ще один спосіб провітрити голову.
У Сергія є молодша сестра Настя. Вона має складнішу форму ДЦП, і поки мама працювала — часто на двох роботах, — Сергій залишався з нею вдома. Згадує, між ними не було справжніх сварок, але по чолі хлопець інколи отримував.
Настя почала ходити у п’ять років. Сергій добре пам’ятає той день у Трускавці, в клініці Козявкіна:
«Це був її день народження, вона зробила 24 або 26 кроків».
З часом родина перебралася з селища у Вінницю, життя різко змінилося. Сергій пішов до нової школи, батьки працювали ще більше, і хлопець вперше відчув свободу без контролю. Гуляв допізна, прогулював уроки, вдавав, що все нормально. Сам Сергій називає цей період просто: «відбився від рук». Та він тривав недовго.
Коли хлопець був підлітком, батьки розлучилися. І це теж мало свій вплив. Із 16 років він не розмовляє з батьком, та знає, що той живе в Росії. Розповідає, цього факту досить, аби про тата не згадувати.
Сергій здобув освіту бухгалтера, але жодного дня в професії не пропрацював. Знайшов для себе цікавішу альтернативу — почав смажити млинці на пляжі.
«Зауважу, дуже смачні млинці! Люблю готувати, у мене це виходить класно. Скажу чесно, я трохи лінивий. Ну, типу, я все вмію робити, але це не означає, що воно мені приносить якесь задоволення. А свічки і приготування їжі — це якась така штука, коли сам процес, напевно, діє краще за будь-якого психолога».
Міркує, що в майбутньому хоче розповідати про це у своєму блозі, знімати стріми тощо. Ще не певен, який це матиме вигляд, але точно хоче спробувати.
«Армія — це круто, а війна — страшно»
«В якийсь момент я став трохи закритим. У мене були дивні компанії, я б сказав, досить сумнівні. За мною часто росли верби, як то кажуть. Я ніколи не акцентував, що щось не так, але став їжаком у поведінці з друзями та сім’єю. Ми погано ладнали і фактично не спілкувалися».
Коли почалася повномасштабна війна, Сергій уже був дорослим, але дійсно свідомим став на війні.
«24 лютого я спочатку послухав звернення Головнокомандувача. І воно було потужним. 25-го по телевізору транслювали переговори з острова Зміїний. І від цього мене, не знаю, накрило струмом якимось. В ніч та 26 лютого я скурив дві пачки цигарок, вранці сказав своїм, що іду по хліб, а сам поїхав у військкомат».
Сергія одразу скерували на медичну комісію. Спитали: «Щось турбує?». Той хвильку подумав про свою інвалідність, ДЦП, епілептичні напади — і коротко відповів: «Ні, скарг немає».
«Я не пам’ятаю точно, до скількох років, але в мене була відчутна різниця в ногах. Одна нога була на півтора розміра меншою. Окружності самих стоп теж відрізнялися. Завдяки спортивним тренуванням я для себе цю проблему збалансував, тому вирішив, що воно мені не заважатиме. За фізичними показниками в частині я був, певно, у п’ятірці, якщо не в трійці найкращих. І це було прикольно. Загалом цей період був класним, про нього я точно не жалію. Трішечки розчарований, але не жалію».
Сергія відпустили додому на 20 хвилин, аби забрати речі. Їдучи в таксі, він зателефонував рідним, усе розповів і попросив маму, аби поклала до сумки шкарпетки, зубну щітку, гель для душу. Згадує, сім’я була шокована.
«Та мені сподобалася їхня реакція, я такого навіть не очікував, але мама сказала: “Ну, це твоє рішення, я його поважаю”. Вона після того дотепер щовечора молиться за мене. Наші стосунки відтоді значно покращилися».
Почав працювати у фінвідділі 120 бригади Вінницької ТРО, потім стрільцем. Став солдатом і старшим солдатом. Воював на різних ділянках фронту. Каже, за ті місяці такого надивився, що аж не віриться, коли згадує.
За півтора року служби здоров’я суттєво погіршилося, за тиждень було кілька епілептичних нападів. Через це Сергій не міг працювати зі зброєю, адже ризикував випадково нашкодити собі чи побратимам, і був більш розосередженим, ніж раніше. Йому повідомили, що переведуть працювати у штаб, допомагати з документами, чистити картоплю тощо. Сергія така альтернатива не на жарт розізлила й розчарувала.
«Якщо служити, то служити, а якщо плентатись коло штабу, шишки чи каштани підбивати, то нащо воно мені? І я почав процедуру списування».
Тобто звільнення з армії через проблеми зі здоров’ям. Для цього знадобилося кілька місяців, бо епілепсія не є причиною для звільнення, а про свою інвалідність та ДЦП хлопець нікому й не розповідав, знали тільки два товариші. Тож життя Сергія заполонила бюрократія. Спочатку збирав необхідні медичні документи, потім заповнював бланки, писав заяви, навіть поліграф проходив. Почув від медиків: “Якщо в армії, отже, ти здоровий, яке звільнення?”. Далі тижні очікувань на рішення командира. І звільнення та повернення до цивільного життя.
«Армія — це круто, а війна — страшно. Не все відбувалося і не все робилося так швидко, як би хотілося. І я зараз не про своє звільнення. Загалом моє уявлення про боротьбу відчутно відрізнялося від того, що було насправді. В цьому, певно, головне розчарування. Плюс у мене спали рожеві окуляри в дуже багатьох темах».
Назад без інструкції
Повернення до цивільного життя Сергій згадує не як подію, а як стан.
«Ти ніби вдома, але не розумієш, що з цим робити», — ділиться. Формально все закінчилося — служба, частина, накази. А от внутрішньо нічого не стало на свої місця.
«Мене звільнили з армії. Наступний крок, логічно, — це повернення до звичайного цивільного життя. А до чого повертатися, якщо нічого звичайного не лишилося, а будувати нове не дуже то й дають?» (Йдеться про труднощі з пошуком нової роботи для ветеранів. — Ред.).
Після повернення додому Сергій пробув у селі менш як тиждень. Згадує, як ловив на собі дивні погляди, наче він не з війни повернувся, а з в’язниці утік. Каже, не засуджує тих людей, бо ж усі сім’ї хочуть бачити своїх рідних удома, а повертається далеко не кожен.
«Руки, ноги, голова на місці, суттєвих травм на війні не отримав і щасливий, що зміг повернутися. Я розумію, що вони хочуть бачити на моєму місці своїх рідних, і це нормально. Та коли до мами в черзі почали підходити люди і питати: “Чуєш, а за скільки твій малий купив звільнення?” — мені дах зірвало. Я за весь період служби не заплатив нікому ні копійки, аби зробити своє життя легшим. Але в наших людей є звичка: у всьому найгіршому і найкращому звинувачувати корупцію. Ну бо як інакше?».
Хлопець оселився у Вінниці, винаймав квартиру, трохи відпочив, а потім захотів повернутися до буденності. Мати Сергія раніше працювала з ароматичними свічками, тому хлопець запропонував відкрити онлайн-крамничку. Назвали її «Kawall», підписників було безліч, а замовлень небагато. Тож довелося шукати додатковий дохід. Сергій звернувся до друга.
«Я спитав у нього про роботу. Він сказав, що є вакансія, все класно. Заповни резюме — і тебе, скоріш за все, візьмуть. А через пару днів мій друг розповів, що їхній адмін сказав, що, мовляв, “він же ж був військовим, а тут робота з людьми, тож на такі посади військові зараз не в пріоритеті”. На цю роботу взяли пані пенсійного віку. Це було, м’яко кажучи, неприємно, я дуже образився. Але саме це стало для мене знаком — я ні на кого працювати не хочу. Ніхто мною командувати не буде, розказувати, що мені і як робити. Я буду пробувати розвивати свою справу. І крапка».
Коктейлі сяйва та ароматів
Знадобився час. Першу крамничку Сергій закрив, а за кілька місяців придумав іншу стратегію і відкрив студію «LASKORUNSKYI». Її концепція — це закрита спільнота людей, до якої можна долучитися лише завдяки спеціальному сертифікату. Знайомі Сергія ідею не надто підтримали, і в соцмережах критики прилетіло, бо, мовляв, «що це за правила такі? На таке ж ніхто не підпишеться».
«В цьому плані я трошки категоричний, взагалі ненавиджу, коли мені хтось говорить, як мені працювати. Це ніби кнопочку натиснути — і я зроблю все навпаки. Мої свічки унікальні, і я пишаюся цим. Вони дорогі — це правда, але такого ви не купите більше ніде».
Свічки на вигляд, як мистецький виріб, та Сергій не демонструє цього на загал. Дозволив поділитися лише кількома світлинами.
Механізм створення такий: у хлопця з’являється ідея, і він іде її втілювати. Наприклад, українська діаспора в Ізраїлі замовила кілька свічок із фітилем кремля, аби його підпалити. У роботі з воском допомагає мама, за контент для соцмереж відповідає сестра, а тару для свічок робить сусід.
Каже, для роботи потрібен вечір, усе залежить від того, чи вдасться з першого разу. І це також одна зі складових, чому вироби дорогі. Бо якщо буде брак, перетопити віск і зробити свічку наново неможливо. Сергій використовує лише американський, звідти ж замовляє аромаолії та дерев’яні гніти.
«Аромаолії треба додавати, коли температура воску 55 градусів. Не більше і не менше. Припустима похибка — 2 градуси. Якщо буде більше, запах просто випарується, а якщо погрієш віск ще раз і знову додаш аромаолії — запах все одно буде поганим і віск зіпсується. Ще й воски різні є. Мені подобається тільки американський, бо в нього є така фішка — навіть без аромаолій він пахне кіндером».
Та головний інгредієнт, якого, за словами Сергія, немає в жодних інших свічках, — хлопець тримає в секреті. Можливо, про це він розповість згодом. Улюблені свічки ті, що залиті у чаші з горіхового дерева. Аби зробити одну таку, дерево має сохнути аж три роки. Тому вони найдорожчі, але робити їх — для хлопця у задоволення, і сама тара має цікавий запах.
«Коли ти витесуєш вручну, сама текстура дерева передається зовсім по-іншому. А після того, як ти її ще покриваєш лляною олією, воно взагалі міняє колір. І це дуже прикольно. Тому найбільше я люблю горіх».
Тепер захопився ще й виготовленням столиків з епоксидної смоли та декором.
Каже: «Я не перфекціоніст, інакше б уже чокнувся, але викладаюся на максимум, бо люди за свої кошти мають отримати належний продукт, а не якийсь китайський примітив. Ну і, разом з тим, я прошу людей ставитися до моїх виробів, як до бонуса за те, що вони придбали сертифікат і я можу робити щось хороше».
Придбати свічки і подивитися на них можна лише на закритій сторінці студії в інстаграм. Аби на неї потрапити, потрібно купити сертифікат, його ціна — 1000 гривень. Цю суму Сергій збирає на станцію РЕБ для друзів, які зараз перебувають на Харківському напрямку. Ціна — 180 та 224 тисячі (орієнтується на дві станції, остаточно ще не визначився. — Ред.). Каже, обидві хороші, але та, що дорожча, менша за розмірами і значно зручніша у використанні. На крамничку підписалося вже 100 людей, тобто половину суми зібрано.
«Не збираю донати і не вважаю себе волонтером, але я людина, яка бачила війну, і розумію, наскільки важлива допомога. Тому вирішив між заробітком і свідомістю обрати друге. Суттєву частину свого прибутку, приблизно 80%, я відкладаю на збір і невдовзі куплю станцію РЕБ. А після 290-го проданого сертифікату оплачу лікування якійсь дитині з ДЦП».
Сергій згадує, наскільки у 2022-му для нього як військового була важливою підтримка сусідніх країн. Каже, оскільки є попит на його вироби з-за кордону, то створив також і англомовну крамничку. Частину прибутку витрачатиме на благодійність за кордоном. Хоче підтримувати дітей з інвалідністю, зокрема тих, що хворіють на церебральний параліч.
Для хлопця важливо, щоб його робота не ставала чимось масовим, а залишалася унікальною/колекційною, тому вирішив, що більш як триста підписників на сторінці крамниці не буде. Каже, це таких 300 спартанців добра.
«Я дуже емоційний. Я не знав на 100%, що піду служити. В моменті взяв та й пішов. І я багато чого так роблю. Не скажу, що це завжди правильно чи що так треба робити. І не завжди виходило щось путнє з цього. Але, разом з тим, усе одно класно. Глянемо, що буде далі».
Не агітує підтримувати саме його ініціативу, але просить не залишатися осторонь — поширювати дописи, приєднуватися до зборів чи запускати власні.
«Фраза “у нас в країні корупція, тому я не воюватиму і не донатитиму” — це не аргумент, а хєрове виправдання», — каже коротко.
Зізнається, що й сам часто буває несерйозним, може вночі шукати шоколад по кухні чи увімкнути «Короля Лева», та ця дитячість не шкодить іншим, у порівнянні з байдужістю. Базовий мінімум у його розумінні полягає в тому, щоб кожен навчився слухати і розуміти. Радить для цього прочитати книгу «Маленький принц» і зрозуміти, про що там мова. Бо інколи, як і в книзі, людям варто дивитися на все не тільки очима.
«Вважаю, що нам просто потрібно навчитися дивитися трішки далі за себе. Бо інколи таке враження, що коли щось говориш, люди не чують, коли пишеш — не вміють читати. Свого часу ця книга мені допомогла переосмислити життя. Думаю, вона відгукнеться багатьом».
Журналістка: Уляна Феняк
