Павло Прижегодський — громадський активіст, координатор Закарпатського осередку БУРу. До повномасштабного вторгнення працював у ГО “Будуємо Україну Разом”. Усе життя займався музикою. Зараз він у 68-ій бригаді імені Олекси Довбуша.
Про ВПО із Закарпаття і тверде рішення йти на фронт
У випадку повномасштабного вторгнення Павло планував займатися тим, що вміє найліпше, — допомагати, оскільки за плечима має волонтерський досвід. 24 лютого його застало в Києві. Павло розумів, що наступ буде зі сходу, а столиця стане волонтерським хабом й там потрібно буде багато рук.
“Одразу стало зрозуміло, що війна масштабніша, ніж я собі уявляв, і було відчуття, що 24-го російські танки підійшли вже до Києва, хоча так не було. У столиці були потрібніші люди, які можуть стати на захист. Пошукав, кому треба допомагати, але не знайшов. Та з’явилася людина, якій я зміг стати корисним. Подруга просила евакуюватися разом із нею, бо сама боялась. Трохи повмовляла — і я погодився”, — ділиться військовий.
Їхали дві доби автостопом до Львова. Зупинилися переночувати у волонтерському штабі, а зранку випадково потрапили на нараду, де розподіляли обов’язки.
“Я почув: «Хто?». Сказав: «Я». І мене відправили на гуманітарку. Я не чув питання, бо тільки прокинувся і навіть спочатку не розумів, як там опинився. Так я очолив гуманітарний напрям у волонтерському штабі”, — каже Павло.
За якийсь час БУР також почав волонтерити — і хлопець продовжив там займатися мілітарним забезпеченням. Але на початку квітня все змінилося. Купуючи перед робочим днем пиріжок і каву, Павло відчував, що йому стає надкомфортно. Усвідомлення відірваності та контрасту між його життям та життям на сході спонукало змінити заняття.
Як тільки він приїхав до Львова, то зареєструвався як ВПО, щоб стати на облік у військкоматі. Павло із Закарпаття, та їхати туди не хотів, бо це часозатратно.
“Коли зайшов до військкомату, то, звичайно, розсмішив їх, що я переселенець із Закарпаття. Але сказали, що на облік не ставлять, а покладуть тільки з повісткою. Її взяв у ЦНАПі, відніс у військкомат, де мене перепитали, чи я дійсно хочу до армії. Відстояв чергу і думаю: «Ого». Це зайняло 8-10 годин, які я міг витратити на волонтерство. Ось вона бюрократія. Коли відстояв усі ці черги, відправили на полігон, чекали з групою, поки нас оформлять у казарми, але на нас не вистачило місця. Через тиждень старший пообіцяв кудись переоформити”, — розповідає військовий.
Того першого разу, коли Павло збирався на полігон, написав величезного листа про те, як йому пощастило працювати із колегами. Але через те, що місця у казармі не було, наступного дня він пішов на роботу. “Мобілізувався, але якось не виходить мобілізуватися”, — жартували із колегами. Та наступного разу вже відправив світлини у формі.
“Краще готуватися до гіршого, бо це дієвіше, а не плекати примарний позитив, а потім падати в дизморал”
“Був страх, бо це небезпечна історія. А ще була цікавість і бажання помсти. Для себе я сформулював із самого початку: ті, хто на фронті, — чи не єдині люди в країні, які можуть дати здачі. Для мене це був вибір між сидіти і чекати, коли війна до тебе прийде, і бути жертвою — чи встати й мати можливість дати відсіч. Коли ми сіли в потяг і їхали на фронт, сталося багато переусвідомлень. Це були гарячі періоди, і я говорив собі: «Все. Це кінець. Ймовірно, за тиждень-два мене серед живих може не бути». Але, бачите, живучий…” — каже Павло.
Уже зараз він упевнений, що до війни повністю не підготуватися. Павло вважає, що підготовка важлива не лише під час мобілізації. Порівнює це із тривожним рюкзаком:
“Якщо в тебе він є, то ти готовий до війни? Абсолютно ні. Але чи ти краще готовий? Абсолютно так. Я наполегливо раджу готуватися. Люди повинні мати уявлення про тактичну медицину, вміти хоч трохи стріляти. Якщо так станеться, що нарешті “війна закінчиться за два-три тижні”, то теж прекрасно, передасте ці знання своїм дітям. Бо якщо хтось думає, що екзистенційний конфлікт між Україною та Росією закінчиться тоді, коли перестануть стріляти, то він помиляється. Я нічого не очікую, але якщо обирати, чи очікувати на загострення, чи на перемогу, я обираю готуватися до загострення. Краще готуватися до гіршого, бо це дієвіше, а не плекати примарний позитив, а потім падати в дизморал”.
Будні військових різні. Є затишшя, а є навпаки. Війна стала звичним життям, а служба звичайною роботою, ціллю якої є деактивація ворога. Павло її не трагізує і не героїзує:
“Ми не встаємо зачесані, підкачані, під гімн, а перед боєм не цілуємо портрет Шевченка. Для нас це робота”.
До атмосфери війни чоловік звик. Відпустки ж у цивільному житті дають відчуття різкого контрасту. Їхня атмосфера не тригерить, але коли військовий побував на благодійному фестивалі “Файне місто”, то не вірив, що це можливо. Здавалося, нині такі події нереальні.
“Відчувалося, що ніби й у мирному часі, але все пронизане війною. Говоримо з друзями, а хтось повернувся з полону з Азовсталі, хтось із фронту”, — ділиться військовий.
Ще військовий згадує одну відпустку у Дніпрі, коли його подруга запросила на стенд-ап:
“Коли у тебе щодня розклад прокинутися о 3:30, перепрошити рацію, не забути нічого важливого, знайти ворога, знищити ворога, а тут ти приходиш, а тобі кажуть сідати та сміятись — це кайф. Якби я повертався у мирні міста у відпустку, де люди ходять сумні, плачуть, то чим це відрізнялося б від фронту? Жодна психіка не здатна жити без розрядки, тому цінно, коли музиканти приїздять на фронт, коли особові склади йдуть у відпустки, бо це допомагає. Але є рамки. Умовно, якщо у комендантську годину працює клуб, в якому звучить Лєпс і хлопці, у кращому разі, пиячать, а в гіршому — довблять кокаїн, то це аморально. Це не те саме, що класне українське культурне життя”.
“У музиці я відчуваю плин цієї війни”
Військовий зауважує, що за час повномасштабного вторгнення став приземленішим. “Простіше розумію це життя”, — коротко відповідає. Крім цього, додалася моральна втома. Але на фронті Павло почав більше займатися музикою, а натхнення приходило у дуже простих речах.
Позивний у Павла — “Гітарист”. Зв’язківцям потрібно було сказати позивний, за яким його викликати. Побратим каже: “Ти ж гітарист”. Так і зафіксували.
Підлітком Павло разом із двоюрідним братом писав пісні, мав гурт, але ніколи не співав. Переважно грав на гітарі. Перебуваючи на фронті, військовий Павло дозволив собі писати вірші. Писав багато…
“Я довго сидів у черзі у військкоматі, таке мене спіткало і на фронті. На фронті мені доводиться багато чекати. У моменти, коли є тиша, дуже гарне заняття — писати. А в музиці я відчуваю плин цієї війни”, — каже Павло.
“Моя перемога” — пісня, яка з’явилася під враженнями від загибелі побратимів через ракетний обстріл. Влітку 2022 року загинули ще двоє друзів Павла — Назар Гладкий і Микола Дитко, які були волонтерами і добровільно пішли на фронт. Пісня “Моя перемога” присвячена їм. Рюкзак, який Назар відправив на фронт Павлові, досі з ним. Коли він загинув, військовий зрозумів, що хоче, аби про нього знали, “бо такі люди гідні ставати прикладом для наступних поколінь”.
У лірик-відео музикант хотів показати війну через малюнки дитини. Їх багато присилають військовим. Павло каже, що у них часто можна помітити, як діти інтерпретують війну. Відео поділене на три етапи: період, коли у мирне місто летять ракети, другий етап — показує об’єднання людей, а останній — про закінчення війни.
“Коли дитину втішає тільки мама, то після війни повертається батько із медаллю, а у спортзалах, що були гуманітарними складами, діти знову грають”, — пояснює музикант.
Що було першим — написана “Моя перемога” чи ідея зібрати собі портативну студію, Павло не пам’ятає. Зараз двоюрідний брат військового працює звукорежисером, тому підібрав обладнання. Студія вміщається в одну сумку й у ній є всі базові інструменти, які він легко може перевозити між позиціями.
Коли військовий був у відпустці, то у Львові записав ще одну пісню. Вона також із присвятою тим, хто кладе своє життя за Україну. “Герої вмирають першими. Ми мусим собі зізнатися”, — співає у ній Павло.
“У 2014-му, коли гинула Небесна Сотня, на Майдані кричали «Герої не вмирають». Це була потужна фраза, яка, на той момент, країні, що жила мирним життям багато років, допомагала згладжувати кут реальності. Що далі розвивалася війна, то більше людей доходили висновку, що Герої вмирають. Ті, хто цінує життя ближнього більше ніж своє, Україну — більше ніж себе, на жаль, першими відходять від нас, бо беруться за роботу, яку інші не ризикнуть виконати”, — ділиться музикант.
“Відчепіться від хлопців із фронту”
Військовий каже, що однією з проблем після війни буде реінтеграція ветеранів. Їм не вистачить ресурсу, аби наводити лад в країні. Бо буде потреба боротися не з владою, а насамперед із самим собою.
“Відчепіться від хлопців із фронту. По-перше, дехто не повернеться. По-друге, ви впевнені, що хочете довірити державотворення людині з ПТСР, як мінімум? Форма — не показник того, яка ти людина. Те, що багато з нас пішли добровольцями, багато говорить про нас як людей. Але за формою ми не можемо списати всі гріхи. Так було на виборах у 2014-му: половина ради у військовому строї. Все гарно, а толку? Поки ЗСУ воює і робить свою роботу, мають бути люди в тилу і робити свою”.
На думку військового, перемога — те, до чого мають докластися усі.
Перемога — це відповідальність та конкретні дії кожного з нас.
“Як казав Людина-павук: «Велика сила — це велика відповідальність. Засвоюймо цей урок зі світового кінематографу — і працюймо»”.
Що є дім?
У розмові Павло кілька разів називає якесь місце на фронті домом. Відповідаючи про це, каже:
“Справа в тому, що у мене немає дому. За два місяці до вторгнення я переїхав до Києва, а до того катався Україною, бо було багато проєктів. У Мукачеві, де я прожив усе життя, не міг надовго затриматися. Якщо говорити про дім як про місце, де зберігаються мої речі, то це фронт. У друзів у Києві є наплічник із цивільними речами, то частково і це дім. Якщо філософсько, то мій дім — це Україна. Дім — це не стіни, а про відчуття та людей. Для мене це донбаські терикони, кава на площі Ринок чи на Сихові у Львові, пішохідний міст у Києві, Труханів острів та ще багато чого…”
Журналістка: Ірина Блаженко
Фотографка: Софія Дмитрів
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
