У липні минулого року ГЛУЗD написав історію про Дениса Самофала, який тоді перебував у Коломиї на реабілітації після другого поранення. Боєць із позивним “Таліб” постійно казав, що воюватиме до перемоги або загибелі. У свій 21 лейтенант Денис Самофал був командиром взводу 15-го окремого гірсько-штурмового батальйону. На штурм зі своїм підрозділом завжди йшов попереду. Ще за життя воїна нагородили Орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
8 липня 2023 року указом Президента України Денисові Самофалу посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.
“Підбив танк кількома пострілами з гранатомета”
“У перші тижні повномасштабного вторгнення 15-ий батальйон тримав оборону на луганському напрямку, і в якийсь момент ворог зумів прорвати позиції підрозділу, відтіснивши його на другу лінію оборони. Незважаючи на поранення ноги, Денис Самофал зі своїм взводом спочатку знищив російську піхоту, яка прикривала танк, а потім підбив танк кількома пострілами з гранатомета”, — діляться на фейсбук-сторінці 128-ої окремої гірсько-штурмової бригади.
Побратим та друг Дениса Дмитро Блоха пригадує:
“Познайомився з Деном біля Яковлівки в серпні минулого року. Але краще пізнав його під час бойових дій у Зайцевому. Згадую ті моменти з усмішкою. Він давав мені реалізувати себе у всьому: міномет, снайперська гвинтівка, ручний танковий гранатомет, підствольний гранатомет. Це було щось… Перший вихід з Деном на позиції був незабутнім: тоді в нього порвалися бойові штани. І після позицій ми повернулися на відпочинок, там знайшов у комоді білі джинси. У них він пішов уночі на позицію — три кілометри селом, над яким літає купа «Орланів». Група з десяти людей не могла пройти непоміченою, перші прильоти були доволі близько, світилося все, як на Новий рік від феєрверків, і єдиним орієнтиром були білі джинси Дена”.
“Справжній і, до того ж, найкращий бойовий командир!”
“Ден був тим командиром, за яким хотілося йти. У його очах не було страху. Він занурював мене в якусь свою атмосферу. Цього не описати… Та форма, у якій тривала робота, нагадувала мені якусь комп’ютерну гру в компанії друзів, але водночас була максимальна відповідальність за особовий склад та завдання. У словах Дениса не було ні хвилювання, ні якоїсь невпевненості — ось що мені подобалось у ньому. Людина, яка заряджала всіх, за якою хотілося йти. Справжній і, до того ж, найкращий бойовий командир! Хоч і є стара приказка «Офіцер солдатові не друг» — це було не про нього. Денис — людина з великої літери. Я дуже радий, що зміг провести з ним час, хоч і небагато. Так шкода, що не знав його раніше”, — ділиться Дмитро Блоха.
Ще один побратим із позивним “Гетьман” каже, що Денис завжди допомагав бійцям.
“Я вночі мав виводити БМП, Денис сказав, що не кине мене самого, і поїхав зі мною своєю «Славутою». Ми тоді застрягли в болоті, нас ледь не переїхали. Потім ми додумались мотузкою прив’язати машину до БМП, «Славуту» ледь не розірвало на дві половини. Денис вирішив об’їхати калюжу травою, яка вища за машину. Він як дав газу, то ми тільки жучків з лобовухи витирали та наугад їхали, бо нічого не бачили. Денис ніколи не кинув би когось. У бій він завжди йшов перший, люди це цінували та йшли за ним. Я почув про нього, як тільки прийшов у цей батальйон”, — розповідає “Гетьман”.
“Завжди стояв за правду”
128-ма окрема гірсько-штурмова бригада також пише:
“У ході виконання бойового завдання Денис Самофал зумів майстерно вивести своїх бійців у визначений район і повести на штурм ворожих позицій. По штурмовиках відкрили вогонь з артилерії та стрілецької зброї, однак завдяки вдалому вогневому маневру підрозділ зумів відтіснити ворога, не зазнавши втрат. Просуваючись по посадці, піхотинці натрапили на кулеметну засідку. Використовуючи особливості рельєфу, командир вмілими та рішучими діями повів своїх бійців уперед і знищив ворога, захопивши при цьому трофейну зброю”.
Євген Мостовий разом із Денисом навчався у львівській Національній академії сухопутних військ.
“Я зараз воюю на його землі… Денис був особливим у нашій групі, справжнім піхотинцем, а для мене братом. Ми багато чого разом пережили: і сварилися, і билися, і разом у якусь халепу потрапляли. Завжди стояли один за одного. Ден відповідав за свої слова, вчинки, завжди стояв за правду”.
“Першим ішов у бій, останнім відходив”
Військовий Олексій Затьоскін — друг дитинства Дениса. Вони виросли в одному дворі, разом займалися спортом.
“З Денисом ми знайомі з дитинства, були близькими друзями. На відміну від мене, він змалку мріяв стати військовим. Скільки ми з ним не спілкувались щодо планів на майбутнє, його думка не змінювалась, його метою було вступити у військовий навчальний заклад та стати офіцером. На жаль, коли Денис завершував навчання, почалось широкомасштабне вторгнення і всіх випускників почали розподіляти по бригадах та призначати на керівні посади”.
Олексій каже, що під час виконання бойового завдання Денис отримав тяжке поранення, але, попри це, повернувся на фронт.
“Тут він проявив риси справжнього чоловіка та воїна. Більше того, він був лідером, першим ішов у бій, останнім відходив. Під час свого останнього бою Денису довелось самому його вести, прикриваючи поранених. На жаль, в армії є не дуже професійні керівники та командири, які віддають накази з невиправданим ризиком, але зараз не про це… Українська нація вирізняється своїм духом та жагою до свободи, і Денис — приклад волелюбності та нескореності українського народу. У моєму серці та в серцях його близьких він залишиться назавжди. Вічна йому пам’ять та Царство Небесне”, — розповідає Олексій Затьоскін.
“Він жив фронтом, думав, як скоріше поїхати на передову”
Жінка (задля її безпеки не вказуємо ім’я та прізвища, — ред.) з півдня України, у якої Денис кілька днів жив, поки чекав можливості поїхати на фронт, пригадує Героя, якого знала всього декілька днів.
“Денис показував сліди першого поранення на нозі, другого — на стопі, звідки стирчала кісточка. Берці тиснули йому на те місце. Мій чоловік майстрував якусь вставку, щоб захистити хворе місце від амортизації взуття. Та Денис зовсім не переймався цим. Він жив фронтом, думав, як скоріше поїхати на передову, щоб з допомогою новопридбаного дрона допомагати своїм побратимам”.
28 серпня, на свято Успіння Пресвятої Богородиці, жінка з чоловіком збиралася їхати до церкви, Денис також захотів поїхати з нами, щоб освятити ладанку.
“Пам’ятаю той зворушливий момент, коли в кінці служби отець Василь одягав освячену ладанку Денисові. Я стояла серед церкви і милувалася нашим молодим красенем-захисником, для мене це був якийсь момент блаженства. Я навіть не могла подумати, що через якісь півтора місяця Бог забере Дениса у своє Небесне Царство.
Наступного дня він вирушив на Донеччину, у свої рідні місця, щоб проганяти рашистів із нашої землі. З розповіді тих, хто був поряд з Денисом, я дізналась, що 15 жовтня, перебуваючи вже на Херсонщині, їхня група отримала бойове завдання. Вони йшли, розуміючи, що із цього завдання вже не повернуться, це читалось по їхніх очах, а один із них навіть сказав це вголос. Мабуть, завдання було надскладне. Так і пішли наші захисники, наші Герої у вічність. 26 листопада я дізналася зі сторінок фейсбуку, що Денис похований на своїй рідній Донеччині”, — розповідає жінка.
Восени минулого року Денис Самофал разом зі своїм підрозділом брав участь у звільненні Херсонщини. Командир взводу наказав евакуювати поранених, а сам особисто зайняв місце стрільця й завдав вогневого ураження ворожій піхоті. Після чого перегрупував два відділення й продовжив штурми. Російські танки обстріляли позиції взводу прямим наведенням. 15 жовтня поблизу села Нова Кам’янка під час зустрічного бою Дениса Самофала смертельно поранили. Йому був всього 21 рік, повідомляє 128-ма окрема гірсько-штурмова бригада.
Читай також історії про незламних Юрія Руфа, Дмитра Коцюбайла, Юрка Стецика.
Журналістка: Юлія Варчук
Дизайн: Ірина Блаженко
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
