Коли почалося вторгнення, Сергій Дзюбановський повернувся з-за кордону, щоб захищати свою землю. Через велику кількість добровольців у рідному Тернополі його не взяли до війська, але він не чекав — разом із “Жіночим ветеранським рухом” пішов у тероборону. Тоді допомагав людям на Київщині, волонтерив. Вчився, а згодом, коли Валерій Маркус сформував 47-ий батальйон, — перевівся туди. Відтоді воював, зазнав серйозного поранення і пережив три операції. Після лікування знову став у стрій. 17 червня під час виконання завдання підірвався на протипіхотній міні і втратив ногу. Тепер Сергій заново вчиться ходити і чекає на протезування.
“Цей стяг завжди був у мене під бронею ”
“Сьогодні вночі загинула моя подруга Юля. Прилетіла керована авіабомба. Вона була лейтенантом у нашій Штурмовій Роті — заступницею з морально-психологічної підготовки. Війна така, сука…”
Від початку вторгнення Сергій разом “Жіночим ветеранським рухом” був на Київщині, допомагав на деокупованій території.
“Після того, як я перевівся у 47-ий батальйон, стяг “Жіночого ветеранського руху” завжди був у мене під бронею. Зараз я не знаю, де він, бо через поранення мене роздягали, виймали усі бронеплити, тож невідомо, де моя амуніція. Юля навідувала мене після поранення і завжди говорила, що всі ми повернемося додому живі. Я зміг вижити, вона ж ні”
Перше бойове хрещення
Сергій пройшов навчання на медичному курсі у Львові, який, за його словами, врятував йому життя.
“Я повернувся з-за кордону, не міг залишатися там, коли в Україні війна, боліло серце. У травні 2022-го пройшов медичні курси, перевівся тоді у вже сформовану 47-му механізовану бригаду у складі ЗСУ і відтоді воював на бахмутському напрямку”, — розповідає військовий.
Біля світлодарської ТЕС зазнав поранення.
“Ми тримали свою ділянку фронту — проти танків стояли зі стрілецькою зброєю, але якось витримали. 13 червня отримав поранення. Одне в руку, а ногу пробило наскрізь. Пережив три операції, і тепер у руці в мене титанова пластина й один палець не працює як треба. До війни я був здоровою спортивною людиною, яка ніколи не приймала знеболювальних. А тепер пачками ковтаю. Війна — вона, сука, така…” — каже військовий.
Поранення не змусило Сергія піти з війська, і після лікування він продовжив воювати. Коли пройшов навчання у Німеччині, отримав звання старшого солдата і був командиром піхоти. Тоді вирушили воювати на південь, ближче до Каховської ГЕС.
“Ми йшли першими, а попереду нас тільки міни”
Ці тижні на південному напрямку Сергій описує як важкі дні свого життя.
“У момент, коли вибухнула Каховська ГЕС, почалися активні бойові дії. У нас летіло все, що тільки можливо — снаряди, кулі, стріляла артилерія, танки. Кажуть, що у росіян там снарядний голод, та щось цього зовсім не відчувалося. Там просто біда і неможливо підняти голову через постійні обстріли. Але ми трималися і рухалися вперед, хоч наші втрати були великі. Ми йшли першими, а попереду нас тільки міни.
17 червня у нас було завдання — підносити хлопцям бойові комплекти. Ми мали через дорогу перенести ящики. І я думав — тільки б у ящик не поцілило, бо мене не позбирають”, — ділиться військовий.
Територія була маркована жовтими стрічками, це означало, що дорога розмінована. Військові могли ступати тільки там, аби не натрапити на протипіхотні міни.
“Ми носили ящики та інженерні труби. Я сьомий раз повертався, до мене йшов командир взводу, і коли ми порівнялися, я ступив крок вправо, а потім знову крок вліво — і, здавалося б, там, де розміновано, здетонували міни. Командиру Саші відірвало дві ноги, його відкинуло на метрів два, я залишився на місці й теж одразу втратив ногу”, — пригадує Сергій.
Військовий упав на нібито розміновану дорогу, розуміючи, що внизу може бути ще небезпека, але вибору не було.
“Ці підараси насипали грубого білого щебеню, а під ним були міни. Там саперам неможливо працювати. І така ж ситуація сталася буквально за десять метрів від нас. Ще у кількох військових, які були поблизу, тепер немає руки, ноги, ступні…”
Тоді Сергій почав швидко згадувати, де у нього турнікет. Розповідає, що на кілька секунд втратив самоконтроль.
“Я лежу і не можу згадати, де у мене турнікет, хоча мав оснащену аптечку, а турнікетів кілька. Рахую секунди і згадую. Дивлюся на ногу, а її вже немає. Згадав, накинув, затягнув. Чую — командир Саша “Дніпро” кричить страшним голосом. І я не міг йому допомогти, бо теж потребував помочі.
Чого не можуть навчити на жодних курсах — це самовладання. Тому добре, коли на медичних тренінгах влаштовують стрес, бо це дуже допомагає”.
Сергій розумів, що в ту мить йому ніхто не допоможе і сенсу кричати немає. Змушений був повзти, наражаючи себе на ще більшу небезпеку.
“Евакуація не прийде, нести мене не зможуть, бо це ж треба троє-четверо людей, які йшли б з боків по нерозмінованій дорозі. Почало темніти в очах, а я повзу. Літо, спека, відпочиваю, — сміється. — Доповз до побратима, який сказав повернутися і забрати автомат, бо я за нього відповідаю. Забрав, кажу: “Допоможи мені стати на ноги”. Допоміг — ну і я зразу впав, нога ж бовтається. Ліг, повзу далі і думаю, щоб тільки під обличчям не було ще якихось мін, бо це буде кінець. Поповз тою псевдорозмінованою стежкою 250 метрів”, — пригадує Сергій.
Його та інших побратимів одразу ж, під обстрілами, евакуювали — затягли в машину і повезли у лікарню. Сергій пригадує, що крові майже не було, тільки біль від турнікета.
Відтоді він пацієнт лікарень. З Дніпра Сергія, під кисневою маскою, доправили у лікарню в Івано-Франківську, після дня в реанімації прооперували ногу та наклали шви.
“Розумію, якою ціною дається мирне місто”
В Івано-Франківську Сергій місяць перебував на лікуванні. Каже, що після операції рани загоюються швидко.
“Як на собаці!” — жартує.
Тепер військовий відпочиває, багато ходить, бо це йому допомагає. Каже, що найбільше тривожить фантомний біль.
“Покладіть собі кропиву на поперек і ходіть так цілий день — тоді будете знати, як я живу. А ще постійні імпульси. Я ніколи не уявляв, що це так боляче. Питав своєї знайомої, чи є якісь таблетки від цього фантомного болю, але вона відповіла, що він не лікується — це все в голові. Хто зможе впоратися із цим болем, отримає Нобелівську премію.
А ще дуже боляче падати. Але встаю і йду далі — у мене нема вибору. А ходити я люблю багато, це допомагає. Та й красиво у вас тут, хоча розумію, якою ціною дається мирне місто”, — розповідає він.
За словами Сергія, реакція перехожих його не хвилює, а багато хто підходить дякувати:
“Хтось дякує, хтось просто дивиться. Але нехай дивляться, нехай знають, що таке війна. Буває, діти розглядають, але мене це не надто турбує. У парку Шевченка діти помітили та й кажуть: «А що дядя від народження має таку ногу?» А я відповідаю: «Напишіть в ютубі “протипіхотна міна”, подивіться, що сталося з дядею». Дітям варто про це знати, щоб вони, не дай боже, чогось в руки не брали, вони ж не у Барбіленді живуть”.
“Якщо вони прийдуть, тут не буде нічого”
Гуляємо біля міського озера. Сергій каже, що у нас дуже гарне місто, і продовжує ділитися думками:
“Ми стираємося. Люди гинуть, їх треба замінити. Не треба шукати і впрошувати чи заганяти, люди самі мають розуміти, що треба йти захищати наші міста, інакше з нас будуть знущатися буряти і чеченці. Якщо вони таке з Бахмутом зробили, то уявіть, що буде тут! Багато залишилося з міст на Донбасі? Вони нас не пошкодують. Усе, що у вас є, — машини, дачі, квартири — все пропаде, щезне і згорить. Нас вдягнуть в російську робу — і ми будемо воювати на східному фронті з НАТО. Росіяни прийшли до нас точно не говорити. Багато вони хотіли говорити, коли обстріляли Кривий Ріг, Одесу, Львів?! Так, це страшно, але що ви готові віддати за своє життя чи життя своєї сім’ї? Якщо не стати на захист, перемоги не буде. Я не є проповідником і правдою останньої інстанції, але апелюю до совісті”.
Зараз Сергій проходить реабілітацію, чекає, аби зробити протез за кордоном.
“З часом нога зсохнеться, як і все неживе, тоді буду ставити протез у США. Поки чекаю, займаюся з реабілітологом, багато гуляю, хоч дуже ниє рука, у якій титанова пластина. Є дні, коли болить пекельно, сходжу з розуму і п’ю жменю таблеток. Крім того, імпульси постійно б’ють по всьому тілу. Але це через те, що мозок не знає, що кінцівки вже нема. Та все ж справи у мене набагато кращі, ніж у тих, хто повернувся на щиті”.
Журналістка: Софія Дмитрів
Фото: Софія Дмитрів та архів героя
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
