ГЛУЗД

Денис з Донеччини, цього року завершив навчання у Львівській Національній академії сухопутних військ. Про те, що стане військовим, він знав ще в дитинстві. У березні його скерували в 15 окремий гірсько-штурмовий батальйон 128 бригади. 

“Я з 20 років вбиваю кацапів і буду ще вбивати, не знаю навіть, скількох знищив, давно вже перестав рахувати. Через війну в нас був достроковий випуск з академії. Тепер я командир взводу”.

За словами Дениса, найважче — це відповідати за життя інших. І хоч може керувати з тилу, він разом зі своїми хлопцями перебуває в окопах і йде з ними в бій.

“Пєсєнка спєта”

7-ма ранку, літак скидає хімічну зброю — азотну кислоту, у багатьох подразнення легень, через 30 хвилин починає працювати ворожа артилерія…

«‎Кацапня думала, що ми злякалися і втекли, тому заїхала на наші позиції. Такого нас не вчили. За 120 метрів від нас вони почали вигружатися. Я відразу доповів ротному про ситуацію, побіг по гранатомет, подивився, куди можна жахнути, за той час кацапи перегрупувалися. Ми почали бій. Я вибіг на дорогу і кажу: “Ставимо протитанкову керовану ракету (ПТКР): якщо будуть їхати, ми зможемо їх знищити”. Почали копати, а позаду нас, за 50 метрів, бігають залишки кацапів. Я навів артилерію — їхні крики були мені, як пісня»‎. 

У цьому бою загинуло 170 росіян, українських воїнів — двоє.

“У нас був один танк, у них — десятки, у нас дві БМП, у них — море. Ми вели ближній бій, потім почали зачищати сектори. Я поділив групу на дві частини: одних відправив в окоп, інших узяв у контратаку. Ми бігли на них, щоб вони охрінівали. Коли встановили ПТКР, мені кажуть: танки їдуть. Їхні пушки вже дивляться на нас, але ще не бачать. Я розумію, що пєсєнка спєта: сімом сказав бігти, а одному залишитися зі мною. Наказую стріляти з ПТКР, а він не працює. Кажу: давай заново. Ставить інший, клацає, а воно не стріляє. Вони їдуть дорогою, і я розумію, що зараз вискочать на нас”. 

Хлопці беруть гранатомет — і на них вискакує танк, бачить їх, розвертає пушку, але, помітивши ПТКР, різко гальмує і стріляє по ній. Денис розуміє, що потрібно бігти на танк, тоді він не встигне розвернути башту. Навідник починає бити з пушки по хлопцях. Якби він зреагував швидше, то розстріляв би їх з кулемета.

“І тут я чую постріл — удар у ногу, падаю і розумію, що уламок розірвав мені зв’язки ноги, вона почала німіти. Я передав, що поранений, а танки ще є. Тоді по них почали стріляти з міномета. Один танк злякався і поїхав у протилежний бік. Мене знайшли свої. Кацапи повсюди, інший танк лупашить, але раптом починає давати назад. Я кажу: жахнем його. Зняв турнікет і наказав, щоб гранатометник вистрілив. Снаряд падає за один-два метри від танка. Той розвертається в протилежний від нас бік. Я цілюся, снаряд залітає під башту, танк іскриться і зупиняється, але ще робочий. Думаю, навідник зараз оклімається і жахне по нас”. 

Денис знову вибігає, прицілюється, стріляє і попадає у двигун — танк ще гуде. Ворог почав їх оточувати, більшість хлопців Денис відправив в укриття. Згадав, що має шість гранат: підбігає до танка, вставляє їх у двигун — лунає перший вибух, танк далі працює. Знову вставляє гранату, біжить у яму — танк ще гуде, бере третю гранату — і знову вибух, бризкає масло, але танк працює. Кидає четверту — і чує такий звук, ніби танк зараз злетить, з турбіни йде вогонь, двигун заглох, після чого Дениса евакуювали, бо сам уже йти не міг.  

“У такі моменти не прокручуєш життя” 

Друге поранення Денис отримав, коли перебував просто неба і не встиг сховатися від ворожого снаряду:

“Вогонь в очах, пилюка, звуки, схожі до звірячих, і розумію: воно зараз жахне десь поряд. І тут нас сильно накривають снаряди, затуляємо вуха, відкриваємо рот, щоб перетинки не потріскали. Переживань не було, у такі моменти не прокручуєш життя, просто знаєш, що помреш, а якщо вижив, то довольний, адже не цього разу”. 

Після першого поранення Денис хотів якнайшвидше повернутися на фронт, написав рапорт про відмову від лікування (уламок так і залишився з ним). Після другого лікар сказав: якщо зашвидко наступити на ногу, то кістка зламається від власної ваги. 

“Подумаєш, розтрощило кістку, стала трохи коротша, це не причина відсиджуватися в тилу. Ми там постійно під обстрілами, чим мене тільки не валили. 

Я збився з ліку, скільки разів міг загинути. 44-кілограмовий снаряд падає, заривається і робить яму майже на три метри, а ти сидиш поряд і розумієш: якщо попаде сюди, то ти не виживеш”. 

Попри все Денис дуже хоче повернутися на фронт. Командир гірсько-штурмового взводу каже, що воюватиме до перемоги або загибелі. 

“На війні життя змінюється, але краще бути там, ніж у тилу. Мене злять люди, які, знаючи, скільки воїнів гине, спокійно сидять, бухають, матюкаються. У нас там помирають, а вони тут веселяться. Я ще розумію, якби вони робили щось для армії, а то хлопці, яким 20 років, мають гинути. 

На фронт я взяв свою машину, вона і врятувала мені життя останнього разу. Ми використовували її, щоб підвезти їжу, воду, боєприпаси, евакуювати поранених. Тепер машини немає, і я не знаю, як будемо без неї. Як мене евакуювали б, якби не було машини? Також дуже потрібен дрон, щоб знати, де ворожа техніка. Тоді ми зможемо нищити її та вбивати кацапів. Не купивши черговий раз пиво чи інший алкоголь, можна дати гроші на армію, щоб ми могли зробити більше”. 

Допомогти Денису та його побратимам можна за реквізитами:

ПриватБанк: 5169360019037195 — Самофал Денис Вікторович.

Монобанк: 5375411417363608

PayPal: 9562876den@gmail.com

Журналістка: Юлія Варчук

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери