7 березня внаслідок уламкового поранення в шию поблизу Бахмута загинув 27-річний Дмитро Коцюбайло, знаний як “Да Вінчі”, командир батальйону 67 окремої механізованої бригади “Вовки Да Вінчі”.
“Один з тих, чия особиста історія, характер, сміливість навіки стали історією, характером і сміливістю України”, — сказав у зверненні президент України Володимир Зеленський.
Від штурмовика до командира
Зі шкільних років Дмитро захоплювався малюванням, мріяв стати художником. Упродовж трьох років хлопець навчався в Івано-Франківському професійному будівельному ліцеї. Від початку Майдану вступив у лави Правого сектора, з яким протистояв беркуту. Дмитро тримав зброю від перших днів вторгнення російських військ на територію України 2014 року. Через любов до малювання взяв псевдо “Да Вінчі”, — пише Суспільне.
На війну Дмитро прийшов штурмовиком, згодом, у свої 18, став командиром взводу. Через рік командував Першою окремою штурмовою ротою Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”. “Да Вінчі” був у боях поблизу Старогнатівки, Степанівки та Савур-могили, звільняв Піски, Карлівку, Авдіївку. 2017 року йому присвоїли звання “Народний герой”, 2021-го за особисту мужність, виявлену під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, отримав звання Героя України. Спогадами про Дмитра з нами поділилася його молодша сестра,Саша Коцюбайло.
“Пам’ятаю той момент, коли Дімі було 18 і він прийшов додому з повісткою: сів біля мами, заплакав та каже: “Мам, я не хочу йти в армію”. Через два тижні він знову приходить і каже: “Почався Майдан, і я повинен там бути”. Відтоді він постійно був далеко від дому. Ми комунікували не більше ніж три-чотири рази на рік, іноді не бачилися по вісім місяців. Перший раз після широкомасштабного вторгнення ми побачилися в серпні в Києві. Ми з мамою тоді були там на лікуванні, а Діма приїхав отримати звання молодшого лейтенанта. Така неочікувана, але дуже бажана, зустріч. Взагалі, коли зустрічалися, намагались не говорити про війну, бо це його буденність.
Дмитро був дуже хорошим старшим братом. Він завжди допомагав з творчими роботами для школи: пам’ятаю, як гарно робив картини зі шкіри, якось так гарно її викручував. Ці роботи тривалий час стояли на виставкових поличках у школі.
А ще в мене є собака від Да Вінчі зі Сходу: вони там мали двох хаскі і з’явилися цуценята, тому вже два роки в мене є Річард.
Коли ми їхали на 9 день, на Аскорльдову могилу, то зустріли там дуже багато людей, я навіть не знала, що вони були такі близькі з Дмитром. Його оточували люди ідентичні: настільки світлі й добрі, що, коли спілкувалася з ними, не відчувала якогось дискомфорту, так ніби говорила з Дімою.
Діма — людина хоробрість, його мужність мені недосяжна. Хотіла б в нього навчитися любити, бо він любив найвищою мірою: настільки любив свою країну, що віддав за неї своє життя. Він завжди залишиться прикладом для мене, і коли матиму дітей, розповідатиму їм про “Да Вінчі” постійно”.
«Російська наволоч боїться навіть згадки твого псевдо, а твої “вовки” загризають кремлівських шакалів на українському Донбасі, смертельно розривають окупантів, не знаючи жалю до них. Роблять усе, не шкодуючи себе, рятуючи Україну від варварів зі сходу! Свій авторитет командира і лідерські риси почав проявляти ще 2014 року, коли 17-річним юнаком після Майдану поринув у горнило російсько-Української війни у складі 1 роти 5 батальйону Добровольчого Українського Корпусу “Правий Сектор”. 2016 року очолив 1 Окрему Штурмову Роту ДУК ПС. За вольовий характер та безстрашність в 21 рік ти отримав срібного тризуба “Народного героя України”. Разом з підрозділом працював по всій лінії зіткнення, всюди знищуючи окупантів. Від 2020 року член Проводу Національно-Визвольного Руху “Правий сектор”. У грудні 2021 “Да Вінчі” першим серед добровольців при житті отримав звання “Герой України”», — згадує 67 ОМБР ДУК у своєму дописі про Героя.
Російське широкомасштабне вторгнення Дмитро Коцюбайло і його добровольчий підрозділ зустріли поблизу Щастя Луганської області. Потім вони перемістилися на Криворізький напрямок, згодом на Харківщину і після цього на Луганщину та Донеччину. Дмитро брав активну участь у деокупації Харківської області. Минулого літа 27-річний “Да Вінчі” став військовослужбовцем Збройних сил України, отримавши первинне звання — молодший лейтенант.
«Повномасштабне вторгнення рф зустрів зі зброєю в руках поблизу Щастя Луганської області. Бив ворога на Ізюмському та Запорізькому напрямках. Отримав звання молодший лейтенант та офіційно очолив 1 Окремий батальйон “Вовки Да Вінчі” 67 ОМБР ДУК. Зі своїм легендарним підрозділом брав участь у контрнаступі ЗСУ на Слобожанщині. Разом з бійцями свого 1 батальйону став ударною силою в “Балаклійській операції”, в якій йому вдалось переправитись на інший берег річки Оскіл та звільнити Куп’янськ-Вузловий та ряд інших населених пунктів. Його підрозділом було захоплено багато трофейної техніки, що в подальшому стала нищити окупантів, допомагаючи звільняти рідну землю. З лютого 2023 року воював на Бахмутському напрямку.
Саме тут, Брате, ти загинув як Герой. Як чоловік, як воїн, як справжній націоналіст, що мріяв про вільну та справедливу Україну! Ти був лідером, авторитетом, легендою!
Вічна Слава та Шана Герою України Другу “Да Вінчі”!», — 67 ОМБР ДУК.
Вовки в назві, на емблемі і на базі
Дмитро не мав страху перед ворогом, він був авторитетом для старших побратимів і однопартійців. У 67 окремої механізованої бригади “Вовки Да Вінчі” на базі жив справжній вовк, якого колись побратими подарували Дмитру.
«Наш підрозділ зветься “Вовки Да Вінчі” саме тому, що ми завжди йшли за ним у бій. Він був для нас найкращим командиром, побратимом, лідером і взірцевим націоналістом. (…)Про його бойовий шлях промовисто говорить факт, що Да Вінчі став першим добровольцем і наймолодшим командиром, котрий прижиттєво отримав звання “Героя України”. (…) Сьогодні наша бойова родина зазнала непоправної втрати. Сьогодні вся Україна втратила легендарного командира. Віднині його боротьбу мусимо продовжувати всі ми. В ім’я наших полеглих героїв — ми виграємо цю війну, випаливши російських окупантів з нашої землі», — йдеться в дописі бригади“Вовки Да Вінчі”.
До кінця днів пишатимемось, що знали тебе
7 березня на сторінці військових фотографів Костянтина і Влади Ліберових з’явився допис:
“Позавчора ти на моїх очах в’їхав на танку у ворожу посадку, а після цього повів за собою на штурм людей. І вони пішли, не роздумуючи, бо вірили своєму командирові. Наступного дня ти голими руками з однією баклажкою води тушив загорівшийся танк з повним бк, в той час, коли всі боялись навіть наблизитись до нього. Герой України. Найкращий з кращих. Воїн. Друг. Легенда.
Це сталось у нас на очах. Обстріл. Ти сказав нам залишитись в укритті. Вибухи, багато вибухів. За хвилину крики: Медика! Медика! Да Вінчі! Ми до останнього вірили. Ми до останнього молились. Ти був самим сміливим, самим відчайдушним із всіх, кого ми знали. Ти здавався безсмертним. До кінця днів ми пишатимемось, що знали тебе. Герої не вмирають”.
Того самого дня про особистість “Да Вінчі” на сторінці у фейсбуці написав Сергій Жадан.
“(…) Пам’ятаю, як ми на його базі святкували День Незалежності. Діма запросив друзів-добровольців з усього фронту (фронт тоді був значно менший, можна було зібрати всіх, кого хотів). З’їхалася справжня зграя найбільших відчайдухів, просто лице до лиця — герої та легенди, ті, про кого обов’язково будуть писати книжки та знімати фільми. Діма був наймолодший між них. Але до нього не ставилися, як до наймолодшого — ставилися шанобливо та поважливо.
Востаннє ми бачилися в Києві, де він навчався. Зрозуміло було, що йому потрібно рости, що він має неабиякий талант і може стати серйозним командиром. Він до свого навчання ставився дещо іронічно, але відповідально. Він загалом був серйозним і відповідальним.
Його смерть — безперечно, велика втрата. Втрата для близьких, втрата для підрозділу, втрата для всіх нас. Навіть якщо ми цього поки що не усвідомлюємо. Але я ось що подумав — навряд чи він не прораховував можливість своєї смерті. Очевидно, що прораховував. Людина, яка дев’ять років товчеться пеклом, вочевидь розуміє, що може з цього пекла й не вибратись. Просто він ще за життя встиг стати частиною нашої історії. Без жодних перебільшень. Да Вінчі ще за життя був там, де були Кривоніс, Гонта, Болбочан, Чучупака, Шухевич. Епічна історична постать — глибока, виразна, цілісна. Нам пощастило бути з ним знайомим, мати можливість спостерігати за його чином, за його роботою, за його боротьбою. Наші діти й онуки будуть носити футболки з його обличчям. Просто тому, що це було обличчя чесного й сумлінного чоловіка, який прожив життя коротко, послідовно та яскраво, лишаючи після себе пам’ять, лишаючи після себе почуття гідності.
Зрозуміло, що війна — це втрати. Просто мені здається, що втрата Діми мала би нас усіх не так вганяти у відчай, як наповнювати силою. А що таке сила? Злість упереміш із любов’ю. Ми маємо тепер працювати і за нього теж. Так само як і він — своїм відлунням, пам’яттю про себе — буде далі працювати на нашу перемогу. Ми просто мусимо перемогти — заради наших померлих. Але і заради наших дітей, які будуть нести в собі цю пам’ять.
Спочивай із миром, Друже. Ти був справжнім і чесним. Твоя присутність у повітрі робить його, це повітря, світлішим”.
Прощання з Дмитром Коцюбайлом відбулося 9 березня в його рідному селі Бовшів Івано-Франківської області. Поховали Героя на Аскольдовій могилі. Володимир Зеленський посмертно удостоїв Дмитра Коцюбайла відзнакою “Хрест бойових заслуг”. Нагороду президент передав під час прощання мамі “Да Вінчі”.
Журналістка: Каміла Чернєцова
Фото: відкриті джерела
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
