ГЛУЗД

До 24 лютого викладачі Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника проводили пари для студентів, які створювали колекції модного одягу. Тепер усі разом шиють спальні мішки для українських воїнів, поєднуючи цю роботу з навчанням.

Спільна ідея

Яскрава жовто-рожева будівля, що на вул. Сахарова, 34а, усміхається людям поміж інших сіро-білих будинків. На ній видніється напис — Інститут мистецтв. Усередині університетський дім такий, як інші: сходи, сірий бетон, сходи, аудиторії, сходи, старі ліфти і знову сходи. 5 поверх.

Бачу, як в одному з коридорів метушаться, мов мурахи, чоловіки й жінки. Побачивши мене, золотоволоса викладачка вигукує: “Ганна Василівна, виходьте. До вас прийшли”.

Зустрічає мене Ганна Макогін. Жінка з тонкими устами та густими чорними бровами в бордовому піджаку, вона одразу ж впадає у вічі. З перших митей відчутно її характер: на вигляд сувора, але добра. 

Ганна Макогін за фахом дизайнерка одягу, проте мріяла бути художницею. Хоч відтоді минули роки, вона й досі не забуває про малювання. Нині доцентка кафедри дизайну і теорії мистецтва та заступниця директора з навчальної і практичної роботи в Інституті викладає проєктування верхнього одягу, жіночого й чоловічого костюмів.

Не кількістю єдиною

У спеціалізованій аудиторії неабияк гамірно та шумно. Зазвичай тут студенти займаються композицією і конструюванням, вивчають технологію одягу, самостійно апробовують свої проєкти. Але не сьогодні.

У фейсбуці Ганна Василівна побачила групу волонтерів, які займалися виготовленням спальників для військових на Промприлад.Реновація. Значна кількість волонтерів — випускники Інституту мистецтв. 

 “Ми сконтактували з ними й запозичили їхню технологію. Також вони нам надавали матеріали”, — розповідає викладачка й доцентка. 

Світловолоса доцентка кафедри дизайну і теорії мистецтва Надія Бабій каже, що на “Промприладі” їм показували всі вузлові моменти. 

“Кожен з нас бачив якісь окремі речі. В голові не складалася загальна картинка, адже всі були пригнічені через широкомасштабне вторгнення, свідомість була розбалансована”, — говорить викладачка. 

Отримавши тканину, викладачі розпочали підготовчий процес. Спочатку потрібно багато дрібних деталей, які потім збирають у спальник. Близько двох днів кроять тканину для 40 виробів.

Викладачка Надія Бабій каже: “У цій ситуації важлива не кількість, а те, що тут кожен щось вкладає”.

Процес пошиття

Відгомін різноманітних звуків від шести швейних машинок чутно на весь поверх. Простора кімната дзюркотить: “Бдззззззііііііііірррккк-бзііііірккккккк-бдзіііірррккк”, скрегоче: “Скррр-рррррр-ррррсссссссккк-сссссккккрррррррр”, гомонить: “Груууувввв-гррррууууууууув-грруввввввввв”. Через різну кількість волонтерів пошиття спальників відбувається хаотично — кожен змінює одну операцію й переходить до іншої.

“На імпровізованому швейному підприємстві працює тільки троє дизайнерів одягу. Інші волонтери до цього часу майже не шили на швейних машинках, тому вчаться в процесі”, — говорить Ганна Василівна.

Спочатку зібралися викладачі та студенти кафедри дизайну і теорії мистецтва. 

“На засіданні вченої ради ми повідомили викладачам Інституту мистецтв, що не вистачає рук. Наступного дня прийшли і доценти, і професори, і викладачі, і студенти: музиканти, художники, дизайнери…”, — каже професор кафедри дизайну і теорії мистецтва ПНУ Богдан Губаль.

На високих першокурсниках, які вирішили допомогти, викладачі змогли випробувати ергономічність спальника. Так збільшили його об’єми і вже наступну  партію пошили на більший зріст. 

“Нам дали зразок і первинні лекала на Промприладі. Ми самі тут здійснюємо розкрій. Подивилися, яка в них технологія і трохи змінили її”,  —  додає викладачка Ганна Василівна. 

Готові спальники викладачі віддають на Промприладі, а вже звідти волонтери відправляють їх на фронт.

“Я зараз відчуваю таку підтримку та єдність. Викладачі, зазвичай, зустрічаються на засіданнях кафедри, вченої ради, на перерві. Тепер працюємо в студентських колективах. Тут ми пліч-о-пліч стали вже не просто друзями, а монолітом. Робота в колективі має психотерапевтичний ефект”, — додає доцентка Ганна Василівна. 

Об’єднання

На стінах швейного приміщення різноколірні картини, ескізи й роботи студентів. Жінка в чорній кофтині не відводить очей від шиття. Ярослава Бабчук — єдина технологиня в цій компанії. Завідувачка навчальної лабораторії Інституту мистецтв кафедри дизайну працює від понеділка до кінця суботнього дня.

“Коли почалося широкомасштабне вторгнення, ми шукали, що робити. І тут Ганна Василівна телефонує й каже: “А якби наша навчальна лабораторія взялася шити спальники?”. Я відповіла: “Звичайно”. Хоча ми не знали ні технології, нічого. Нам дали лекала, і ми в процесі розуміли, як краще їх пошити. Ми всі стали жити цією ідеєю. Тут ти розумієш, що робиш добру справу, фізично втомлюєшся, але працюєш із задоволенням”, — говорить жінка.

Попри те, що Ярослава шиє спальники, вона встигає ще й навчати цього і театралів, і музикантів, і художників.

“Студенти зараз на онлайн-навчанні, тому більшість з тих, хто працює, — викладачі. Ні в кого немає корони. Вчитися, то вчитися, шити, то шити, кроїти, то кроїти, — розповідає Ярослава Бабчук. Складні процеси роблю я: по готовому розгорнутому спальнику потрібно прострочити зигзагоподібну лінію, щоб тримався синтепон. У нас немає людини, закріпленої за одним процесом, тут так: завершили свій процес, дивимося, чи потрібна допомога іншим”.

Раніше Ярослава Бабчук часто подорожувала країною, була в Маріуполі. Каже, що після нашої перемоги більше мандруватиме містами, у яких ще не була, і житиме тільки в Україні. 

“Я хочу жити тут і тепер. Не відкладати на потім, бо потім може й не бути. Адже як ми зазвичай ідемо на роботу? Любуємось асфальтом, очі в землю, біжимо і не розглядаємо, які будинки виростають, яка архітектура, не помічаємо… Ми завжди всі кудись спішимо”, — говорить Ярослава. 

Єдина студентка

Мою увагу привертає темноволоса дівчина з блідою шкірою. Вона єдина студентка, яка досі залишилася в лабораторії шити спальники. Бачу, соромиться: зніяковіло споглядає, бігає очима по кімнаті. Своїми ніжними руками далі продовжує роботу. Це четвертокурсниця Олеся Попович, яка вчиться за спеціальністю дизайн одягу. Дівчина вирішила поєднати і навчання, і волонтерство, відклавши виконання свого дипломного проєкту. 

“У перший тиждень було морально важко: вдома завжди ввімкнений телевізор, новини. Я шукала будь-яку нагоду чимось зайнятися. Гортала стрічку в соціальних мережах з надією знайти оголошення про волонтерство. Тоді Ганна Василівна запропонувала шити спальники й долучитись до творчої команди. Я навіть не роздумувала. Відтоді працюю щодня”, — розповідає студентка.

Тут дівчина і шиє, і відвідує онлайн-пари. 

“Інколи день ще не почався, а ти вже втомився, проте думок залишити це не було. Мотивую себе тим, що цей спальник потім когось зігріє, тому я не маю права зупинитися. Совість не дозволяє залишити це все”, — додає студентка.

Робочий коридор

Декілька викладачів у світло-молочному коридорі університету встеляють парти парти заготовками для спальників. На цвяхах висить декілька картин. У перші дні широкомасштабного вторгнення професор кафедри дизайну і теорії мистецтва ПНУ Богдан Губаль теж мав бажання чимось допомогти  військовим.

“До перемоги кожен має долучитися: чи це в тероборону, чи на першій лінії фронту, чи хоч у тилу”, — розповідає професор. 

Спочатку він з дружиною долучився до в’язання сіток, опісля почали шити спальні мішки. Думав, що це дуже просто, але відчув, наскільки складна й клопітка ця робота. 

“У нашій команді працює по 16–17 пар рук. Ми так усі здружилися, що стали одним спальним колективом: ідемо дружньо на каву, спілкуємося. Наприкінці дня ми вже ледве стоїмо на ногах, але радіємо, що виконали роботу”, — каже Богдан Губаль.

“Війна зламала наші плани, але не нас”

Надія Бабій виглядає знесиленою, проте пофарбоване волосся неабияк контрастує. Деякі пасма ледь-ледь торкаються плечей викладачки й намагаються знайти своє місце. Жінка, проводячи правою рукою по волоссю, акуратно береться лівою за горня кави.

“Я не хочу, щоб москалі бачили мене сивою в разі окупації. Навіть такі елементарні радощі, як фарбування волосся, є для мене надзвичайно важливими”, — ділиться викладачка. 

У Надії склалося враження, ніби вона підвисає: дивиться на процес і розуміє, що в неї загальмовується уява. Але ця робота відволікала її від страшних хронік. 

“Моя подруга живе в Харкові. Якось зранку вона мені написала: “Надійка, нас від ранку бомблять, а ми з Юрком п’ємо каву”. Якщо вона може в таких умовах пити каву, провідувати сусідів, варити борщ на всю когорту, не втрачати бажання жити, то я не маю права падати духом”, — розповідає Надія. 

Коли розгромили Музей Марії Примаченко, Надія створила кілька постерів, використавши її роботи. Вони виглядали як агітки: “Хочеш крові моєї — на” і  подібні.

“Через молодих людей світ бачить, що в нас трапляється. Вони є очима цього світу. Ми мусимо робити локальні речі, адже комусь у нашому спальнику буде тепло. Я рятую життя таким самим способом”, — додає викладачка. 

“Як тільки закінчиться війна, у всіх буде дуже багато роботи. Вірити, що нас хтось забере на Захід і ми там будемо щасливі, — ілюзія. Я розумію, що ми можемо поповнити ряди дешевої сили, якось жити на соціальні виплати, але мені таке життя не потрібне. Без України воно мені не потрібне. Тут моє місце, тут мої діти, тут будинок, який ми побудували, тут діти народилися. Я не хочу звідси втікати. Я роблю те, що можу. 

Є локальна історія, те, що в нас тут, а є загальна. Щоб світ про нас почув, хтось повинен про це розказати. Митці, співаки, танцюристи, актори роблять, що можуть в цій ситуації, — ділиться доцентка Надія Бабій. — Кожен знаходить щось для себе, таке прийнятне місце і середовище. Війна поламала наші плани, але не нас”.

Виходячи з університетської будівлі, мимоволі бачу, як люди метушаться в одному зі світлих від променів сонця коридорів. Кожен з них вкладає у спільну благодійну справу час та зусилля. Варто тільки-но озирнутись, й група сивобрових чоловіків та жінок, привітно усміхнувшись, піде працювати далі: хто на пари, хто на пошиття. 

Інститут мистецтв об’єднує людей і переплітає їх між сходами, сірим бетоном, сходами, аудиторіями, сходами, старими ліфтами і знову сходами. Ноги самі ведуть на 5 поверх  —  там, де немає ліку ні викладачам, ні теплим речам.


Журналістка та фотографка: Уляна Сторощук


А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
🔸телеграмі 
🔸 вайбері
🔸 вацапі
🔸 фейсбуці
🔸 інстаграмі
🔸 твіттері

Наші партнери