(гупання від приземлення на гімнастичний мат, рипіння залізного обладнання та десяток дзвінких дитячих голосів, що час від часу повторюють: “Юрій Васильович! Юрій Васильович! Юрій Васильович!”)
Юрій Васильович спирається на гімнастичного коня. Заняття триває вже кілька хвиль, хоч прийшла я вчасно, о 16.00.
“Обережно… Він безжальний, — жартує тренер, показуючи на вихованця, що поряд збирається робити вправу на коні. — Готуємося до чемпіонату області 18-19 жовтня, — ніби перепрошуючи за заклопотаність, пояснює чоловік. — А ще до турніру пам’яті тренера Олександра Красулі, — додає”.
Все життя в одній залі
Випрямлена спина, руки по боках, а погляд спрямований у залу. Так стоять, коли мають намір промовити: “Я тут господар”. Та Юрій радше промовляє: “Уважно стежу за кожним”.
Увага до тренера прикута вже кілька тижнів. Ділиться, інтерв’ю такі часті, що втрачає час на тренування. А це для чоловіка важливо, бо працює лише місяць після ледь не дворічної перерви. Труднощі є навіть після 30 років досвіду, тому стає зрозуміло, чому він дорожить кожною годиною, проведеною тут.
Коли зал мав іще інший вигляд, а країна була в глибокому союзі, майже пів століття тому, у залі Коломийської дитячо-юнацької спортивної школи із п’яти років до п’ятого класу гімнастикою займався Юрій. Потім вступив до спеціалізованої школи олімпійського резерву. Продовжував у франківському фізичному технікумі, тепер це коледж фізичного виховання при Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника. Далі була армія, а з 20-ти почав учити дітей.
“Практично все життя в одній залі”, — каже Юрій Фурик.
Спортивний досвід був із ним далеко поза школою, рідним містом, та й в іншій частині країни. Втілився цей досвід в одне слово, яке стало Юрієві позивним, — Гімнаст.
Про війну майже не говоримо. Це найстрашніше, що сталося в його житті. Піти захищати країну вирішив на початку повномасштабного вторгнення. Потрапив у 128-му закарпатську гірсько-штурмову бригаду, в складі якої звільняв Херсон, воював на бахмутському напрямку, в Соледарі, де зазнав поранення, внаслідок якого втратив ногу. “Я трішки змінився”, — віджартується Юрій в розмові.
Від початку 2023 року лікувався, проходив реабілітацію, вчився ходити на протезі й ставив собі за мету повернутися у гамірний зал — місце, де все його життя. Про цю сторінку своєї біографії розповідає жвавіше.
“Час легких успіхів минає. Талант і труд неподільні”
У залі два десятки дітей та два тренери. Встигають впильнувати і прокоментувати кожну вправу. Велика гордість для тренера — його вихованці. Серед випускників Юрія — 10 майстрів спорту. Усі учні спортсмена, що закінчили виші, працюють тренерами за кордоном. Спеціалістів у нас бракує, але Юрій каже, тренерство там має більше перспектив.
У 90-х фінансування було мізерне. За словами Юрія, зал зберігся суто на ентузіазмі тренерів. Меценат Олександр Красуля, до чемпіонату пам’яті якого готуються зараз діти, багато підтримував спортсменів, і завдяки йому Юрій не полишив своєї справи.
Ще коли чоловік займався сам, то мав поклик стати тренером і працювати з дітьми, тому у виш вступав свідомо.
“Нуууу… Не буди злого звіра, свинку Пеппу”, — жартуючи звертається Юрій до вихованця, що займається на перекладині.
Залізна нога згинається — і от Юрій на колінах допомагає зробити сальто дівчинці. Підстрахувати важливо, хоч і непросто.
“Я злий”, — жартує тренер. Помічаю, як збоку хитає головою фотографка, дочка якої займалася в Юрія. Шукаючи етимологію слова, знаходжу цікаву річ. Давньоіндійською “злий” означає “той, що відхиляється від прямого напрямку”. Десь у такому контексті це правда про Юрія, бо, щоби відхилятися від прямого напрямку й робити те, що любиш, наперекір всім обставинам, треба мати стійкість і водночас гнучкість. А отже, бути й трохи злим — не так вже й зле.
“Щоб досягти — треба працювати, — стишено заспокоює учня. — Час легких успіхів минає. Талант і труд неподільні”, — пояснює вже мені.
Байдикувати у Юрія Васильовича на тренуванні нікому не вдасться. Здається, що дивитися інколи може крізь потилицю й одразу все помічає.
“Ану не вигадуй собі, — звертається до учня, — бо битиму ногами… Особливо лівою”, — сміється тренер.
Юрій Васильович роздає завдання та й сам продовжує вчитися, бо до тих речей, що раніше вдавалися з легкістю, треба прийти. Поки що роботу йому полегшує те, що не працює з початківцями, а з учнями, яких раніше навчав.
Коли Юрій Фурик повернувся до викладання, вихованці реагували по-різному. Хтось тішився і біг обійматися, так, що ледь із ніг не збивав, а хтось не знав, як реагувати, — ніяковіли, коли бачили особливу ліву тренера. Свого улюбленого наставника вони були раді бачити за будь-яких обставин, тож причина, вочевидь, в іншому.
“Мені здається, що вони стали серйознішими. Може, через війну вони швидше подорослішали”, — поділився тренер.
Журналістка: Ірина Блаженко
Фото: Оксана Санагурська
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
