29 травня, за два дні до свого дня народження, під час ротації на Харківському напрямку загинула бойова медикиня батальйону “Госпітальєри” Ірина “Чека” Цибух. Тепер Ірині назавжди 25.
Про це повідомили на сторінці “Госпітальєри”.
“Здається, що це сон. Що зараз ти вийдеш на звʼязок і ми почуємо твій голос. У нас немає слів. Ніхто досі не вірить в те, що сталося. Це невимовний біль та неймовірна втрата не тільки для батальйону — для всієї України”, — написали на сторінці.
Сьогодні хочемо розповісти про те, ким Ірина Цибух була до війни для України, про що мріяла та яке послання залишила для українців у своєму посмертному листі ще у квітні 2023 року.
“Саме Ірі були під силу найбільш непрості завдання”
Ірина Цибух народилася у 1998 році у Львові, закінчила Національний університет “Львівська політехніка”. Із 2017 року була у команді Суспільного. Разом із колегами Ірина стала переможницею конкурсу професійної журналістики “Честь професії” у 2021 році у категорії “Найкраща публіцистика в локальному медіа” та фіналісткою у номінації “Найкращий репортаж” у 2018 році.
У інтерв’ю для видання “Детектор медіа” 8 грудня 2023 року Ірина Цибух розповідала про просвітницькі проєкти для дітей, які вона організовувала з командою, про те, як важливо було для неї популяризувати українську мову, та про свій досвід як викладачки в Суспільній академії. “До повномасштабного вторгнення я вже тривалий час працювала над реформою Суспільного мовника в дирекції регіонального мовлення. Працювала з регіонами, ми приводили туди круті проєкти, які змінювали контекст у суспільно-політичному мовленні в регіоні взагалі. Наприклад, «Дебати» або проєкти, які висвітлювали локальну проблематику. Або ж приводили проєкти, які допомагали змінювати всередині вигляд наших філій, оновлювати студії. Це була велика реформа, а я в ній працювала як менеджерка та редакторка цих проєктів. Навіть як наставниця, бо довго перебувала у філіях, постійно їздила у відрядження. Це була робота, яку я любила, через людей, які в нас працювали на Суспільному та у філіях. Це найбільші ентузіасти змін, справді змістовного, якісного регіонального контенту, яких тільки можна зустріти в цій реформі. Крім того, я працювала викладачкою в Суспільній академії, ми працювали у проєктах із підвищення медіаграмотності нашого суспільства. Викладали для дітей, бо частиною нашої Суспільної академії була робота для підлітків. Крім того, ми навчали й наших співробітників.
Поза роботою працювала на освітніх проєктах, де ми розвивали критичне мислення та медіаграмотність у дітей у школах. Це були круті проєкти, де ми могли привозити цілі медіастудії та влаштовувати шкільні редколегії, шкільні гуртки на медійну тематику. Відповідно, в школах опинялася повноцінна студія з ріром (просвітний матовий екран, на який проєктується заздалегідь відзняте фонове зображення — ред.), світлом, монтажним комп’ютером, яка дозволяла їм створювати контент.
“Нашим принципом було давати контент українською мовою, з перевіреними фактами, а обирали тему й наповнювали її уже самі діти”, — розповідала Ірина.
Виконавча продюсерка регіонального мовлення Суспільного Катерина Жуліна пригадує, що Іра була геніальною менеджеркою.
“Іра — це такий моторчик, сила та розум нашої команди. Вона пропрацьовувала кожну деталь проєкту і вболівала за людей в регіонах. Саме Ірі були під силу найбільш непрості завдання. Якийсь період вона як продюсерка налаштовувала роботу в Дніпровській філії, тобто вона розуміла всі нюанси роботи регіонального мовлення. Саме Іра стала першою менеджеркою в команді, яка реалізувала проєкт з гіперлокальними журналістами. А ще, пам’ятаю, в нашому кабінеті в “Олівці” я могла завжди прийти і пожалітися їй, а вона казала: зараз вирішим. Її підтримка — це було щось особливе, вона завжди знаходила вихід з будь-якої ситуації. В ній було стільки енергії, вона навчалася, вела проєкти у східних регіонах. Проєкт, який вона мріяла реалізувати вже під час війни, — пам’яті наших полеглих Героїв. 3 квітня 2023 року вона зробила перший зум по цьому проєкту. Вона активно опрацьовувала останні місяці цей напрямок. Нам треба продовжити те, що вона почала”, — розповідає виконавча продюсерка регіонального мовлення.
“Ми вибрали рухатись до перемоги і рятувати тих, хто цю перемогу формує”
Повномасштабне вторгнення застало Ірину Цибух на сході України: 22-го та 23 лютого 2022 року в Покровську та Краматорську вона презентуваласвій документальний фільм про дітей із віддалених сіл Донеччини й Луганщини, яким бракує інклюзії. 24 лютого презентація мала відбутися в Сіверськодонецьку, а наступного дня — в Києві. Але домівки героїв фільму Ірини Цибух опинились у російській окупації, а вона повернулася до лав добровольчого батальйону “Госпітальєри”, де відбула кілька ротацій на передовій ще з 2014-го, у складі батальйону Ірина забезпечувала евакуацію поранених бійців із найгарячіших місць і надавала домедичну допомогу.
“Ірина врятувала чимало бійців, неодноразово ризикуючи власним життям під час евакуацій. Крім того, регулярно з’являлась у медіа, надавала інформацію колегам журналістам щодо роботи парамедиків та медиків у зоні бойових дій, інформувала про можливості навчання й підготовки добровольців для надання якісної домедичної допомоги”, — пише Суспільне.
Ірина наголошувала: суспільство має розуміти, що ми воюємо з сильним ворогом і подолати його можемо тільки разом.
“Ніхто з нас не обирав війну, я ненавиджу все, що там відбувається. Ми вибрали рухатись до перемоги і рятувати тих, хто цю перемогу формує. Поки цієї перемоги не настало, ми не ставимо собі питання, скільки ми ще можемо, чи ми не жалкуємо. Ми маємо ціль, і треба перемогти. Втома у нас теж є. Всі втомилися. Але, можливо, не треба було собі загадувати таких позитивних очікувань, що тиждень-два — і все закінчиться. Це гра в довгу. Треба знаходити ресурс. Ми для себе знаходимо ресурс у поранених бійцях, які потім дякують нам, що ми їх евакуювали і дали їм шанс вижити. Інші люди у чомусь іншому шукають ресурс. Це треба робити всім, бо ми без вас, цивільного населення, не зможемо”.
Позивний Чека Ірина отримала багато років тому. Про це вона розповіла “Детектор медіа”.
“Мені було сімнадцять. Я носила чеку від гранати на шиї на знак палкої закоханості в українського бійця, який мені її подарував. І з того часу мої побратими почали піджартовувати про це й дали мені позивний Чека.
Ірина Цибух приєдналася до “Госпітальєрів” ще у 2015-му — їздила на Донеччину та Луганщину. Але згодом повернулася до цивільного життя та працювала в команді Суспільного. На початку повномасштабного вторгнення вона знову долучилася до медичного добробату, який займається медичною евакуацією поранених військових. Упродовж двох років повномасштабної війни вона разом із екіпажем працювала в гарячих точках на лініях фронту.
16 листопада 2023 року до Дня телебачення, радіо та зв’язку Ірина Цибух отримала орден «За заслуги», який їй вручив Володимир Зеленський. У інтерв’ю для “Детектор медіа” медикиня зізналася, що цей орден став символом визнання роботи її та команди і вона розділяє його зі своїми побратимами та посестрами.
“Отримати таку нагороду з рук Президента України — це велика подія в нашому добровольчому житті, тому що якоїсь зрозумілої для людини системи винагороди в нас немає. У нас є подяка від бійців, є класне соціальне коло, доброзичливі стосунки всередині цього кола, але якихось зрозумілих винагород у нас немає. За цей орден пораділи всі мої побратими та посестри, бо ми знаємо, що ми всі його отримали, і ще й не просто від військової частини, а з рук Президента”, — акцентувала Ірина.
“Ти любила своїх людей так сильно, так щиро і сакрально, плекала їхнє щастя”
Сторінка Ірини Цибух у фейсбуці всього за кілька днів перетворилася на інтернет-книгу із уривками розповідей людей, які особисто знали її як журналістку та медикиню або мріяли познайомитися і читали всі її інтерв’ю. Щогодини цих дописів зі спогадами, подяками, скринами повідомлень із Іриною стає все більше та більше. Неймовірно боляче та сумно, що всі класні моменти, кумедні ситуації, спільні фотографії та обіцянки на майбутнє мали би бути на її 26-й день народження — 1 червня, а не на дату смерті. Як-от, наприклад, обіцянка пробігти десятку кілометрів із Зоряною Биндас — продюсеркою Тернопільської філії Суспільного Мовлення або запрошення Іриною на фільм Дениса Казанського — журналіста та автора книг про Донбас:
“Останнє повідомлення від Iryna Tsybuh отримав 19 лютого 2022. Це було запрошення на прем’єру фільму, яка мала відбутися 25 лютого 2022. Прем’єра тоді не відбулася. Тепер Ірина загинула і вже ніколи не напише”.
Для багатьох Ірина із позивним Чека була однією з тих, “хто не вмирає”, “безсмертною відьмою у найкращому сенсі з усіх можливих, непідвладна часу та простору, якій нічого не страшно і яка здатна подолати будь-які найстрашніші події”. Ілля Удовиченко, один із засновників та авторів проєкту Youth Media Lab, написав:
“До 24/02 ми спільно робили фільм про історії підлітків Донецької та Луганської областей, їхні життя, плани та бажання. Іра дуже любила дітей та підлітків, а вони її. Вона мала теплоту та енергійність, яка приваблювала їх.
Такою я її і пам’ятаю. Теплою, розуміючою, при цьому принциповою, зі справжньою любовʼю до людей, України та особливо Донбасу.
Я дуже хочу, щоб більше людей подивилися прекрасну документалку Ірини, яку ми так і не показали в кінотеатрі «Жовтень» в Києві. Це прекрасний фільм, пронизаний любовʼю до тих дітей”.
Подруга Ірини, Богдана Левицька, у своєму дописі попросила увімкнути пісню Назарія Яремчука “Запроси мене у сни”, адже медикиня її любила. Саме ця пісня, на думку Богдани, може трішки передати, якою Ірина Цибух із позивним Чека була.
“Я тебе знаю майже 10 років і мала за честь бути поруч та свідком того шляху, як з маленької дитини ти формувала себе у Людину з великої букви. Ти була у вчинках, ти була у листах. Перед цією ротацією ти привезла останнього свого листа мені з тими словами, яких я потребувала. В них віяло безмежною турботою попри те, що там про болісні речі. Я його повісила на стіну над головою, як завжди робила з твоїми листами. Турбота — це про тебе. Як і любов. Іро, ти вміла любити. Ти любила своїх людей так сильно, так щиро і сакрально, плекала їхнє щастя. Твоя мудрість та гостре слово завжди лишали слід у серці, а в голові — час на роздуми. Ти розбивалась вщент і мала сили збирати себе докупки назад, як важко це не було”.
Молодший брат Ірини, Юрій Цибух, опублікував у своєму інстаграмі прощальний лист сестри, написаний рік тому в квітні.
“Загинула моя люба сестра, подруга Чека, найкраща людина в цьому світі. Мене зараз наповнює пустота, але Іринці є що сказати, вона залишила посмертний лист”, — написав Юрій.
Прощальний лист Ірина написала 8 квітня 2023 року на Донеччині, коли працювала з розвідниками 80 ОДШБр.
“Сумно, що ми проживаємо настільки немічні, залежні від суспільного схвалення життя, що лише смерть дозволяє проживати абсолютну свободу. Однак біда у тому, що життя закінчилось і ця свобода більше не має ніякого змісту. Сьогодні і навіки мені все одно, що про мене, про вас, про цей текст, про усе скажуть люди. Наберуть ці речення лайки чи ні, нарешті нічия думка мене не цікавить, я померла. Свобода — це найвища цінність. Усі, скоро 25 років, минали часто у комплексах і страхах. Але найчастіше цьому шуму не було місця перед моєю свободою”,— писала Чека.
Ірина в своєму посмертному листі писала, що повномасштабна війна змусила перестати її бути рабом страхів.
“Сьогодні, на жаль, не вдалося звільнитись повністю, але сподіваюсь, у мене все вийде, цей лист тому допомога. Щоб мати свободу, треба мати ще інші цінності, треба розуміти себе, добре знати, хто ти для себе є, що таке особисте щастя і як тобі до нього дійти. Маючи відповідь на ці запитання, найважливіше залишається йти. Сьогодні тут, на Донеччині, я на шляху, тут є собою і роблю те, що хочу. Насправді більше нічого не має значення, тому цей лист додається так просто — у цей момент, як і у той, коли це станеться, мені не шкода померти, бо нарешті живу те життя, яке б хотіла. Не лукавитиму: щоб відчувати цю неодмінну істину, волю, доведеться пройти ще не один сеанс терапії, страхів і сліз. Щоб мати силу бути вільною людиною, треба бути сміливим. Бо тільки сміливі мають щастя і краще ж вмерти біжучи, а ніж жити гниючи. Будьте гіднимим подвигів наших героїв, не журіться, будьте сміливими! Цілую,
ваша
08.04.23 Донеччина”
Журналістка: Мар’яна Гнот
Фото: із мережі Інтернет, а також сайту “Новинарня” та твіттеру Ірини Цибух
