Мене звати Алла, мені 39 років. Сколіоз виявили, коли мені було 7 років — у 1991-му. Виявила мама, коли мене купала. З того часу розпочалась моя боротьба зі сколіозом. Хвороба прогресувала — вже за рік у мене була 3 стадія сколіозу. Ми не знали, що з цим робити. Батьки повели мене по лікарях. Були і мануальщики, і бабки, і масажі, і ЛФК. У школі на медогляді мені писали, що я здорова. Навіщо так робили, я так і не зрозуміла. Деякі лікарі стверджували, що сколіоз вроджений, але мама казала, що народилась я рівною. У родині нікого зі сколіозом не було. Я дивилась на інших дітей з рівними спинами і питала себе: “За що мені таке? Що я зробила не так?”.
Шкільне життя зі сколіозом. Яке воно?
У школі, де я вчилась, не знали про мою проблему. Я почала носити балахони. Дивлячись на себе в дзеркало, я плакала — переді мною стояло гидке каченя. У школі з мене знущались, обзивали. У мене розвинувся комплекс неповноцінності. З кожним роком він збільшувався. Я мало з ким спілкувалась. Зі школи — додому, і все. Від лікарів толку не було. Масажі не допомагали, ЛФК теж.
Коли мені було 13 років, я з батьками поїхала в інститут ортопедії. На той час у мене був уже 4 ступінь сколіозу — -61 градус і реберний горб. Лікар відразу накричав на батьків, що недодивились за мною.
Про корсет мови навіть не було. Коли мама запитала, чи можлива операція, лікар сказав: “Ну ми можемо зробити операцію, але 50 на 50, що після неї вона взагалі зможе ходити. І після операції потрібно лежати в металевому корсеті 9 місяців”. Я не дослухавши вибігла з кабінету зі сльозами, батьки за мною. Після цього мама сказала: “Краще живи зі сколіозом, але калічити тебе не дам”. Відтоді я просто жила, вчилась в школі, більшість часу сиділа вдома. Похід на пляж був для мене випробуванням — якщо й ходила, то тільки туди, де немає людей. Але потім якось себе переборола і з класом поїхали в Крим на море. Всі побачили мою спину, але реакція була нормальною.
Закінчила 9 класів, а от у 10-11-му вже все було по-іншому. Дорослі однокласники, і там мене не шкодували, хлопці навіть камінням кидали. Мені довелося пережити пекло. Але я все ж закінчила школу і вступила в технікум. Стало легше морально, там ніхто не питав про сколіоз. Мені навіть запропонували роботу в деканаті технікуму. Я стала впевненішою в собі, працювала та навчалась. Так відволікалась від сколіозу.
Закінчила технікум на відмінно. Потім вступила до університету. За рік мій стан погіршився, почалися болі і задишка, сколіоз прогресував.
Я продовжувала вчитися. Всі ці роки із 7-ми до 19 років я чула від батьків: “Алло, сядь рівно! Алло, вирівняйся!”. Але як це зробити — я гадки не мала, хребет не рівнявся.
Потім стався один випадок, який розділив моє життя на до і після.
Бажання бути рівною
Якось дорогою з роботи додому мама купила газету “Сегодня”, якої до цього ніколи не купувала. Дала газету мені, я почала гортати — і побачила статтю про лікування сколіозу оперативним шляхом. Це був новий метод, у хребет ставили спеціальну конструкцію. Прочитавши все про цього лікаря, я загорілась бажанням зробити операцію. Саме з цього моменту почала підготовку до операції. Я була впевнена, що вона відбудеться. Мама дуже боялась за мене, а я нічого не хотіла чути, вирішила зробити операцію і крапка. Я дуже хотіла позбутися сколіозу і комплексу, повʼязаного з ним.
Ми з татом поїхали в цей центр на консультацію. Коли лікар побачив мене, мою спину, сказав: «Ну як я можу відмовити в операції такій гарній дівчині?». Ці слова підняли мене до небес. Ми почали шукати кошти на операцію, вона була дорогою. Фонди в Києві відмовляли, я почала втрачати надію. Нам порадили один фонд за кордоном — і вони не відмовили. Я була щаслива. Рахувала місяці до операції. Від моменту консультації до операції минув рік. У жовтні 2004-го мені зробили операцію. Оскільки мій хребет був дуже гнучким, лікар вирішив робити операцію через живіт і зафіксувати лише поперек. Хребет мав збалансувати. Я погодилась.
Дві операції і нарешті такі очікувані слова «Ну, тепер рівна»
Операцію призначили на 6 жовтня 2004 року. Мама з татом сиділи під операційною з корвалолом і валеріаною. Я в операційній. Щаслива.
Операція минула вдало. 3 години. Прокинулась, все болить. Чомусь настрою не було, тяжко відходила від наркозу. Пару днів в реанімації, мама була зі мною. На третій день почала ходити. Відчувала важкість, але нормально до цього ставилася. Після операції до мене в палату приходили незнайомі люди, я спілкувалась і розповідала про операцію. За 11 днів мене виписали додому.
Вдома ставало краще, я ходила, лежала. Через три місяці ми поїхали до лікаря, зробили рентген: хребет не збалансував і почав гнутися далі. Викривлення було в грудному відділі. Лікар вирішив зробити другу операцію і встановити постійну конструкцію. У мене не залишалось іншого вибору, як погодитися, щоб покінчити зі сколіозом раз і назавжди.
14 квітня 2005 року в мене була друга операція. 6 годин на операційному столі, мама з татом під операційною. Я щаслива. Анестезіолог каже, що я буду сміятися після операції. Так і сталося — після наркозу я сміялась, попри скажений біль. Лікар вийшов до батьків і сказав: «Ну, тепер рівна». Шквал емоцій, море сліз, обійми… Сколіоз подолано.
Мій другий день народження
Після операції все почало ставати на місця, боліла нога. Почалась реабілітація, було важко. Біль в нозі не давав спокою. Таблетки, масажі. Помітила, що коли ходжу, то біль трохи зникає. Почала більше ходити.
Лікар сказав, що трохи натягнули мʼяз, тому треба час, щоб усе минуло. Минув рік — і біль зник. Треба було закінчувати університет. Я прийшла до іншого лікаря, він мав дати мені довідку, щоб я повернулась до навчання, — і він не міг повірити, що таке можливо і сколіоз можна так вирівняти. Навіть консиліум зібрав, бо це було на той час ноу-хау.
День за днем, місяць за місяцем мені ставало краще. В дзеркалі я бачила рівну, красиву дівчину з фігурою, яка є.
Я була щасливою. Оновила гардероб, нарешті купила собі речі в обтяжку. Почала займатися звичайними речами і жити заново. Це був мій другий день народження. Я дуже вдячна батькам за підтримку. Лікарям я буду дякувати все життя за рівну спинку. У 24 роки я пішла на роботу, там працюю досі.
І ось я вже 19 років титанова дівчина, а за усі ці роки сформувала ще й залізний характер. Живу повноцінним життям. Катаюсь на ковзанах, велосипеді. У 2015 році піднялась на Говерлу. Було важко, але титановий стержень давав сили.
У 31 рік я завагітніла. Вагітність минала легко, без ускладнень. Народила шляхом кесаревого розтину, бо боялась за конструкцію. Усе минуло добре, дитина народилася здоровою.
Тепер мені 39. Я насолоджуюсь життям, виховую синочка. Час пролетів непомітно, 19 років назад я поборола сколіоз. І не пошкодувала. Бо життя зі сколіозом — то не життя, а мука і тягар, з яким ти повільно втрачаєш усе.
Зараз я не відчуваю конструкції взагалі. Нагадує лише шрам. Шрам — це моя гордість.
Тепер знаю точно: сколіоз виліковний. І життя після операції стає тільки кращим.
Я почуваю себе по іншому, без комплексів, рівна спинка – це зовсім інші відчуття. Це нове життя і нова я.
Текст та архів фото Алли
Матеріал створений у партнерстві з Українською фундацією сколіозу
