У серпні 2023 року Президент України Володимир Зеленський наказав звільнити всіх начальників обласних територіальних центрів комплектування (далі ТЦК) і соціальної підтримки (далі СП). А на їхні місця призначити військових, які брали безпосередню участь у бойових діях. Таке рішення глава держави оголосив після масштабних перевірок відповідності декларацій та реальних статків посадовців ТЦК та СП. Реформою доручили займатися ексзаступнику міністра оборони України (тепер командувач Сухопутних військ) Олександрові Павлюку. Ще тоді він повідомив, що, попри корупційні дії деяких начальників, більшість звичайних військових у ТЦК та СП — учасники бойових дій. А в ротах охорони замінили від 50 до 70% особового складу на воїнів із пораненнями і травмами.Із 2014 року до серпня 2023-го Івано-Франківський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки очолював Володимир Ярмощук. У жовтні новим керівником призначили командира 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї ОГШБр «Едельвейс» Володимира Бабаніна. У своєму інтерв’ю прикарпатському виданню “Західний Кур’єр” він повідомив, що зараз 70-90 % усіх рот ТЦК та СП в області сформовані з хлопців, які пройшли бойові дії.
“Будучи на милицях, я залишався зі своїми людьми”
Андрій Яворський після кількох поранень на фронті продовжив службу у ТЦК. Зараз пересувається з паличкою. Вперше чоловіка мобілізували до війська у 2014 році. Тоді воював у складі Нацгвардії та брав участь у боях за Дебальцеве. Після звільнення повернувся до цивільного життя, однак у 2019 році вирішив здобути освіту та стати офіцером. Закінчив Національний університет оборони України ім. Івана Черняховського і пішов служити у 109-й батальйон 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. З ними і зустрів війну на посаді командира взводу вогневої підтримки.
“Перший бій у мене відбувся 12 березня — ми штурмували населений пункт Слобода- Кухарська на Київщині. Там у першому ж бою отримав перше поранення. Той день був для нас невдалий, а наступного ми зайняли позиції у цьому селі. Туди вперто лізли москалі, щоденно обстрілювали всім, чим мали. Багато 300-х хлопців було, але на початку війни всі були дуже вмотивовані. Більшість тікали з госпіталя з контузіями, з пораненими буквально через два-три дні. Деяких повертали примусово, бо не долікувалися. У першому ж бою загинув мій командир роти, а тепер Герой України Володимир Стельмах. Він особисто вів групу на захоплення. Так вийшло, що ми потрапили під танковий обстріл і всі отримали поранення, а він загинув. Друге поранення я отримав біля Малина. І поки був у госпіталі, мої хлопці поїхали у Бахмут, а я трішки пізніше до них приєднався. Там був реальний капець”, — розповідає Андрій Яворський.
Зі слів військового, більшість його побратимів уже мали військовий досвід, а новобранці були вмотивованими. Тож у підрозділі панувала довіра, а бойові завдання виконували злагоджено.
“Мій останній бій тривав три дні. За цей час ми відбили 12 штурмів. Усі отримали поранення, окрім одного бійця. Жартували, що він худенький — і тому в нього важко влучити.
За три дні на одній позиції я отримав три поранення. Спочатку мені влучив уламок у поперек — врятував бронежилет. Наступного дня влучив уламок в обличчя, у праву скроню. Врятували шолом і навушник — він просто припаявся мені до шкіри. Я як термінатор виглядав. До мене підійшов боєць і каже, мовляв, у вас тут щось прилипло, і віддирає навушник, — пригадує зі сміхом військовий. — А на третій день по нас працював автоматичний гранатомет кілька вихлопів, і один впав під ногу. Мені розірвало берць, штанку. Залетів уламок, менший, ніж пів нігтя, а наробив найбільше біди мені. Перебив нерв — і я не мав змоги ходити.
Побратим, той, який не отримав жодного поранення, півтора кілометра тягнув мене на собі. Щоб ви розуміли, моя вага 90 кг плюс бронежилет, плюс зброя, плюс його бронежилет і зброя. А він важить десь 62 кілограми. Ми зупинялися тільки один раз, бо довелося відстрілюватися від ворожої групи. Хлопці із сусідньої позиції підтримали вогнем і побратим мене довів до точки евакуації. Я йому за це дуже вдячний і пам’ятаю, кому завдячую життям”.
Андрій Яворський пів року лікувався у госпіталі. А згодом військово-лікарська комісія визнала його обмежено придатним. Та ще деякий час чоловік продовжував службу у своєму підрозділі, кілька разів виходив “на нуль”. А влітку 2023 року воїна перевели в Івано-Франківський міський ТЦК. І тепер чоловік служить на посаді командира взводу охорони.
“Наша рота займається поховальними ритуалами в Івано-Франківську. За потреби залучають до заходів мобілізації. Конкретно мене — до вручення іменних повісток, тобто тих, які ти відвозиш додому. Можливо, через те, що я бойовий офіцер із палицею, людині важко сказати: “А ти там був? Чого ти не там? Чому сховався у військкоматі?”. Але бували і неприємні випадки. Питає, чи я воював, а потім в обличчя каже: “Значить хреново воював, якщо повернувся”.
Коли мене перевели сюди, я думав: от приїду такий геройський пацан з беретом… Цих емоцій вистачило на два тижні. Спочатку я думав, що таке негативне ставлення лише до ТЦК. Але зараз, коли йду по центру міста, від мене чи інших військових у формі перехожі відвертаються, не хочуть дивитися в очі. Так немає бути. Я вважаю, що люди, які живуть, працюють, відпочивають тут, повинні розуміти, кому вони завдячують.
Майже всі бійці з моєї роти пройшли фронт. Є ті, які там не були, але визнані обмежено придатними. Тобто він не ховався, а прийшов одразу і служить там, де може. Не можеш воювати на передку — роби щось для армії. Хтось має готувати, хтось ремонтувати техніку, поставляти зброю чи вивозити поранених. А хтось тут проводити мобілізацію, бо хлопці закінчуються. Я розумію, що це банальщина, що це тисячу разів говорили всі, але це реальність”.
Андрій Яворський вважає, аби перемога таки настала, усім потрібно докласти зусиль, а не шукати виправдань. А ще очікує, що держава більше дбатиме про ветеранів та їхні сім’ї і цим самим мотивуватиме цивільних ставати на захист країни.
“У людей немає розуміння шанобливості військової служби. Я часто чую: чому ви не берете депутатів, наркоманів, алкоголіків? А навіщо вони там? Чому я повинен забирати час у бойового солдата і ставити його дивитись за цими людьми, щоб вони не напилися, не вкололися? Відповідно, я б не посилював підрозділ, а послаблював би. Колись наш 95-й квартальщик сказав: “Я прийду — і мене вб’ють”. А це неправильна позиція. Зараз 90% хлопців не вчились військової справи. Це сантехніки, таксисти, фермери, водії. Вже трошки більше двох років війни, і я далі чую: “Я нічого не вмію, я не служив в армії…” Два роки війни! Зараз стільки курсів, так піди на них і навчись. Мій син вміє стріляти, а йому 12 років. Я з ним їздив на полігон, в мішень на 300 метрів він влучає. Він хоче це вміти.
Мій побратим перед своїм звільненням сказав таку фразу: “Москалів у три рази більше, ніж українців. Щоб перемогти, треба аби кожен українець убив трьох москалів. Я свою війну виграв і за себе, і за сім’ю”. Я вважаю, що теж свою війну за півтора року виграв. Я виконав усе, що зміг. Будучи вже на милицях, я все одно залишався зі своїми людьми. Аж до моменту наказу про переведення”.
“Хочу, щоб люди дивилися мені в очі, а не на протез”
Калушанин Назар став військовим у 24 роки. Долучитися до оборони України вирішив у перші дні повномасштабного вторгнення росіян. Хлопець відбивав атаки окупантів на Київщині та Донеччині у складі 10-ї гірсько-штурмової бригади. Рік тому отримав важке поранення — відірвало ногу. Після протезування та реабілітації продовжує службу у ТЦК.
“У перші дні великої війни був дуже розгубленим. Я ще світу толком не бачив, тільки закінчив універ, пройшов строкову службу і почав працювати. А тут — 24 лютого, вибухи, паніка. Я зрозумів, що в країні біда, і пішов до військкомату”, — так про своє рішення говорить Назар.
У бригаді військовий служив на посаді стрільця-зенітника. Його підрозділ надавав підтримку піхоті 108-го батальйону. Перші бої відбувалися на Київщині. Назар згадує, як тоді в українському небі літали ворожі Су-34. Однак вони були високо, тому збити наявною зброю повітряні цілі не вдавалося.
“Побував у Гостомелі, дійшли до Іванкового. На той час не було чіткого устрою, але всі бралися за зброю і виконували накази. Після звільнення Київщини від ворога ми залишилися там на злагодження, отримали більше зброї. Згодом нас перекинули у Донецьку область. Більшість часу там провів у районі Соледару, Бахмуту, Спірного.
На Київщині ми більш впевнено почувалися, а вже на Донбасі почалися перші втрати саме мого підрозділу. Пішли перші сльози, перші відправлення додому… Я тоді три дні не говорив, був блідий, емоції взагалі були суперечливі. Життя перевернулося шкереберть просто моментально. А потім ти далі служиш, ці переживання стають рутиною. Просто там живеш і розумієш, що це війна.
Перше правило на Донбасі — копати. Вище голови копаєш, аби лишитися живим. Активно обстрілювали танками, мінометами. Десь з травня минулого року почали активно використовувати дрони. Ще літали їхні Су-25, але завдяки нашим підрозділам, підрозділам ППО, збили немалу кількість літаків. Вони перестали літати на передку — і тоді нас просто почали крити артою, зносити наші позиції до нуля”, — розповідає військовий.
Та у зоні бойових дій військові знаходили час відпочити, посміятися та облаштувати собі житло. Назар каже, проблем з постачанням їжі та одягу не було.
“Більшість побратимів були з області. Хлопці ґаздовиті: десь щось добудували, там щось придумали. Давали собі раду. На базі у нас був кухар, а на позиціях самі готували їсти. Одного разу нас зібрав старшина, щоб подумати, як зробити душову кабіну. Ми знайшли «течик» старий. Вклалися в нього, зробили ремонт, поставили бойлери, душову кабіну. І так змайстрували власний переїзний душ”.
Назар отримав поранення під час мінометного обстрілу. До бліндажу залишалось три крики, але добігти не встиг.
“Я пробував встати, а тоді зрозумів, що лівої ноги нема, тобто залишилася одна кістка. Це доволі жахливе видовище. Права нога — посічена, з осколками. Я — 300, перев’язую турнікетом. Далі вже чекав евакуацію. Я ще глянув на годинник — була 5:45. Обстріл продовжувався десь до години, потім вже мене забрали.
Більшість часу я лікував зараження, потім пробували зашивати, щоб кутя прижилася. Дуже болючі операції, бувало таке, що без наркозу хірургічне втручання. Це було тяжко, боляче, дуже боляче, але справився. Десь три місяці пішло на те, щоб забрати інфекцію. В іншому випадку медикам довелося б ампутувати коліно, а так зберегли.
Потім — протезування. В мене було враження, що я маленька дитина, яка вчиться робити перші кроки. На жаль, фантомні болі нікуди не ділися. Це на все життя.
Уже минув рік з протезом, і я зараз освоївся. Хочу, щоб люди дивилися мені в очі, а не на протез. І не треба таких жалісних поглядів. Чого мене жаліти? Якби не було можливості протезування, тоді можна було б жаліти. А так я ходжу на двох ногах. І нічого, що одна залізна. Але люди дуже звертають увагу, очима ніби свердлять протез”.
Оскільки ногу ампутували нижче коліна, медкомісія визнала хлопця обмежено придатним до військової служби. Він отримав другу групу інвалідності. Певний час після протезування Назар служив у своїй військовій частині в Коломиї. Постійно добиратися туди з Калуша було складно, тож перевівся до місцевого ТЦК:
“Обов’язки в мене звичайні: ходжу на чергування. Також тепер я керую машиною з коробкою автомат і за потреби їжджу з різними дорученнями”.
На запитання, чи залучають його до вручення повісток, Назар сміється: “А хіба я зможу їх догнати? Я після переведення сам запитував, то сказали, що не буду вручати”. Попри це, неприємних слів у свій бік наслухатися уже встиг.
“Це боляче. Після того, як ти це все пережив, у тебе просто плюють. Кажуть, що ти такий «кончений», чого не йдеш воювати, чого тут стоїш… Я просто мовчу у відповідь. Мені немає що сказати. Люди втрачають саму людяність, розуміння, що має бути повага. Вони бояться зараз, ненавидять нас. Нас проклинають. І я нікого не змушую, але просто інколи з ними говорю і даю розуміння: якщо ми не підемо воювати, то ми просто пропадемо. Нас просто знищать. Треба йти на війну, усвідомлюючи, що ти захищаєш свій дім”.
Журналістка: Тетяна Куліковська
Фото: архів героїв, основне фото Pexels
