Дарині чотири: вона ходить у садочок та любить малювати. Ангеліні дев’ять років, і вона мріє стати ветеринаром, катається на велосипеді та обіймає всіх-всіх котів і собак. Чотирирічні та дев’ятирічні діти малюють світ таким, як вони його бачать, — рожеві дерева, усміхнені обличчя, сині хмари, сонце на весь горизонт.
Але росія забирає в дітей дитинство. Безтурботний раніше світ перекидається, а одягати доводиться не підбори, а гіпс. Дарина і Ангеліна — дівчата різного віку, з різних міст, різних родин. Але вони обидві отримали поранення через воєнні дії і тепер проходять лікування — щоб повернути собі дитинство і вирватись із дорослого, жорсткого та нелогічного, світу. Після поранень у дівчат залишилися шрами, тож обидві проходять курси лікування за програмою безоплатної зовнішньої реабілітації “Неопалимі”. Лазерні процедури відбувалися під седацією — так дітям набагато легше. Лікування проводив лікар Олександр Туркевич спільно з Західноукраїнським спеціалізованим дитячим медичним центром.
Даринка
Тетяна, мама Даринки, розповідає:
“Ми звичайні працівники з Волновахи, Донецька область. Три дитини та двоє дорослих — чоловік, я і троє дітей. Звичайні працівники.
Зараз ми в Бучі, переїхали зі Львова. З лікарем вперше зустрілись, здається, в серпні”.
Дарина — дитина зі звичними для свого віку інтересами — малює, ходить у дитячий садок, любить іграшки, книжки. Дуже активна та допитлива. Але на обличчі малечі про війну нагадують шрами. Даринка отримала поранення, коли авто родини вибухнуло. Постраждала права сторона обличчя — вушко, щока.
Це друга операція для Даринки. Вона не знала, що матиме нові процедури, тому трохи засмутилася.
“Зараз усе нормально, донечка в садочку. Їй усе подобається”, — розповідає Тетяна.
“Давай щось зробимо”
Зоя з Харкова. І тепер — опікунка Ангеліни. Останні двадцять років займається приватним підприємництвом — ремонтом великої будівельної та сільськогосподарської техніки. З початком війни бізнес перейшов на військові рейки — почали ремонтувати техніку для ЗСУ. Бізнес невеликий, веде його разом із сином Богданом. Жартує, що тепер має в родині і Бога, й ангела — Ангеліну.
Від початку повномасштабного вторгнення Зоя активно волонтерила: “Треба допомогти — якщо можу, я їду і допомагаю”. Крім того, що шила для військових, ще й волонтерила в лікарні, готувала їжу, привозила продукти. Одна зі знайомих надіслала Зої фото Ангеліни. Написала: “Давай щось зробимо.” Про поранення знає не так багато: стався вибух, Ангеліну та її братів і сестру забрали в лікарню. Після повідомлення знайомої поїхала до лікарні, спитала, що саме потрібно. А після знайомства з Ангеліною вже не змогла відпустити дитини.
“Не розуміла, як це владнати, як добре зробити. Як адаптувати дитину, як адаптуватися самій. Я сильна людина, а тут в мене до сліз було. В мене була паніка. То не так просто, як, знаєте, здавалося”.
Коли наступного разу вони приїхали на плановий огляд, лікарі Ангеліни не впізнали. Вона стала бадьорою, відкритою, активною. Почала поводитися як дитина.
“Я отримую від неї, мабуть, навіть більше, ніж вона від мене. Емоційно — так. Ми це зробимо. Все буде добре”.
Після знайомства з Ангеліною Зоя намагалась дізнатись про дівчинку більше. Втім, вдалося знайти лише крихти інформації. Тож Зоя пізнавала Ангелінку через спільне проведення часу, спілкування та розмови.
“Ангеліна з Куп’янська. Я знаю, на жаль, не дуже багато. Я збирала інформацію по таких частиночках — там дізналась щось, там… Їх виховував батько, який загинув. Діти осиротіли. Їх четверо, у неї ще старші два брати і сестра. Зараз живуть в іншій прийомній родині. Але Ангелінку я забрала, бо це дитина, яка потребує не просто якоїсь уваги, а щоб з нею займалися 24/7. Через поранення і довге лікування у неї була атрофія м’язів та низька вага. Дитина зазнала психологічної травми. Їй треба лягти кілька разів за день і просто полежати. Може, поспати. Обіймати її треба 24/7”.
За словами Зої, Ангеліна зараз вже усміхається, не така скута. Як для дев’ятирічної дівчинки, вона дуже мудра. У школі в неї хороші успіхи.
Ангеліна пропустила навчання у другому класі. В той час дівчинка лежала по лікарнях, у гіпсах. У серпні минулого року Зоя забрала дитину до себе. З репетитором вони швидко надолужили програму й Ангеліна змогла одразу піти у третій клас.
“Зараз вона бере люстерко і малює губи”
Ангеліна зовсім не любила малювати. Зоя віддала дівчинку у студію, де працюють з різними дітками.
“Там вони не сидять. У них свій двіж. У студії немає конкретних вимог. Діти мають переносити на папір те, що у них всередині. Потрібно було пів року, щоб Ангеліна почала малювати. Після того, як донька дізналася, що ми поїдемо забирати з обличчя сліди травм, вона стала іншою. І її малюнки також. Зараз вона бере люстерко і малює губи. Це я бачу вперше за дев’ять місяців. Я плакала”.
“Я не маю права на помилку”
Зоя довго вагалась, чи робити Ангелінці операцію на обличчі.
“З обличчям у мене було таке: я не могла прийняти рішення. Ви розумієте, якби я щось собі зробила не так — то моє. А це дитина. Я не маю права на помилку”.
Консультувалися ще в жовтні, потім не знайшлося відповідного лазера для операції. Врешті-решт Зої порекомендували Олександра Туркевича, і вона розповідає про першу зустріч:
“Ми подзвонили йому, в центр. І нам кажуть: приїжджайте на консультацію, він знайде для вас хвильку. Ми приїхали. Він подивився. Я була вражена. Він сказав: “Я за все беруся, ми все зробимо. За гроші не турбуйтесь”.
“Я дуже вдячна, що “Неопалимі” зробили операцію безкоштовно. З війною розумієш, що, на жаль або на щастя, гроші не вирішують усього. Є речі, набагато важливіші. Усмішка дитини, яка дивиться на себе в дзеркало, — безцінна. Я дуже вдячна проєкту за свою дитину. Усі люди хочуть дивитися на себе в дзеркало”, — розповідає Зоя, і додає, що бачила на проєкті і військових, яким також потрібна така допомога.
Восени 2023-го Ангеліна вже каталася на велосипеді, хоч Зої казали, що навряд чи дитина повністю відновиться.
“Я їй пообіцяла, що зроблю все, аби вона була щаслива. Наскільки це можливо. І зараз просто стараюсь виконувати свої обіцянки. Вона ж бачить: мама сказала, що вона зробить, — і зробила”. Ангеліна не одразу назвала Зою мамою: “Спочатку я була феєю. У лікарні всі вже звикли. Але потім донечка вирішила все ж таки для себе, що я — мама”.
Лікування триває. Дарина далі обережно несе світ у власних долоньках, аби не розхлюпати ні краплини. Ангеліна ганяє на велосипеді і хоче стати ветеринаром. Коли одній буде п’ять, а іншій десять, їхні малюнки стануть ще яскравішими. Діти будуть дивитись на себе в дзеркало і мріяти про майбутнє так, як більше ніхто.
Матеріал опублікований у межах партнерства з Національною програмою зовнішньої реабілітації українців “Неопалимі”
Текст: Юлія Гуз
Фото: Неллі Минасова
