Мене звати Аня. Я студентка медичного університету. Мені 18. Сьогодні поділюся своєю історією сколіозу.
До 12 років я жила звичним життям: навчалась в гімназії, ходила на бальні танці, виступала на змаганнях, отримувала медалі… В один момент мама помітила у мене викривлення лінії плечей. Тоді я почала ходити на масаж, до цілителів, костоправів, ставила банки та п’явки, їздила в санаторій на лікувальну фізкультуру, масаж та парафін, а також у реабілітаційний центр — і продовжувала тренуватись та виступати. Свій сколіоз на змаганнях я вдало маскувала, тому ніхто не здогадувався.
Мій світ розвалився…
Після стрімкого прогресу в одному реабілітаційному центрі, за рекомендацією, я потрапила в інший, який перевернув моє життя на 180°. Там я була два роки. Перш за все, мені заборонили займатись танцями, і мій світ розвалився, адже я надзвичайно любила своє хобі. Щодня я їздила в реабілітаційний центр. Це займало багато часу, оскільки він був за містом. Їхати туди доводилось годину. Там я займалась дві години з фізичним терапевтом, виконувала вправи з вагою, навантажуючи лише одну сторону (ліва рука та права нога), адже там говорили, що сколіоз від того, що через бальні танці у мене навантажились м’язи іншої сторони і потягнули хребет. Мені робили масаж, міостимуляцію. Тоді я зненавиділа масаж, бо це було боляче і я так від нього втомилась. Щодня мене склеювали звичайним лейкопластирем (не спеціальним тейпом!), зводили лопатки та відтягували плечі назад — і так я мала ходити три години, а в ньому було боляче навіть вдихнути. Коли їхала додому, я просто старалась знайти певне положення, в якому буде менш дискомфортно, і дихала не глибоко. Після трьох годин, здавалось, ура, все закінчилося, але ні, пластир ще потрібно було зняти. Оскільки клеїли його на ділянку пахв та грудей, а шкіра там надзвичайно чутлива, то щодня здирати його з тіла було дуже боляче.
Після пластиру я ще мала дві години лежати на валику. Лежала на одній стороні та тиснула на горб, вмикала фільми, щоб відволікатися від болю. До школи я мусила ходити в корсеті з тканини, щоб тримати спину рівною.
Попри багато фізичного дискомфорту, я відчувала також психологічний. По-перше, я втомилася так жити, бо всі підлітки навколо гуляли, а я була змушена стільки часу щодня витрачати на лікування спини. По-друге, сколіоз прогресував і фізична терапевтка звинувачувала мене в цьому, мовляв, я недостатньо добре працюю. Але я робила все необхідне, я вірила, та коли бачила рентген — це розбивало мені серце. Як з’ясувалося згодом, методика лікування була неправильною, та й кут викривлення на той час уже був показом до операції, якою мене так залякували працівники центру.
Після двох років у цьому центрі я надзвичайно вигоріла — і пішла звідти. Я сказала, що мені байдуже, як все буде, я вже просто не витримували, я ненавиділа свою спину і своє життя. Поговорила з мамою, вона мене зрозуміла. Я неймовірно вдячна їй за те, що вона допомогла мені вийти з цього стану. Самостійно вдома я виконувала вправи, за час тренувань вивчила їх дуже добре.
Мій ментальний стан потроху відновився. Ми з мамою пішли на йогу. Мені дуже подобалося. Я займалась верховою їздою. Потім з мамою відвідували басейн. Я навчилася плавати.
Одного дня я випадково потрапила в танцювальну студію на тейпування (методика, заснована на накладенні спеціальних еластичних пластирів — тейпів, завдяки яким знижується больовий синдром. Тейп широко використовують у медицині та реабілітації). Потім я почала танцювати, а з часом відвідувала по кілька тренувань на день з йоги і танцю, їздила на ретрити та майстер-класи. Виступала на сцені. Я відчула себе щасливою та розквітла вперше за довгий час. Танці в стилі трайбл ф’южн та йога врятували мене. Також там були надзвичайно приємні люди, з якими було дуже комфортно.
Життя налагодилось, було багато позитиву, та сколіоз нікуди зник. Я просто не хотіла думати про нього.
“Я готувалась до першого виступу з рівною спиною”
Одного дня я все ж потрапила на консультацію до ортопеда-травматолога, який сказав робити операцію. Я була в розпачі, адже думала, що знову попрощаюсь з танцями та йогою, але вже назавжди. Я боялась знову втратити життя, яке мені так подобалося. За чотири дні я пішла на консультацію до нейрохірурга. Мене запевнили, що зможу рухатись і тренуватись навіть після операції і що все пройде добре. Я була стривожена, але довірилась дуже швидко. Мені дали висновок, де було написано, що операцію зроблять у термін до трьох місяців.
Сума для нас була непосильна. Ми почали збирати кошти. Через три місяці я зробила операцію. Я не боялась, радше було цікаво. Єдине, чого я боялась, — що не зможу повернутися до тренувань. Перші три дні після операції були жахливі, надзвичайно важко. Я вчилась заново ходити, рухатись.
Я мріяла прокинутись з рівною спинкою — і моя мрія здійснилась. Надзвичайні зусилля нейрохірургів та всієї команди зробили мрію реальністю, і я їм вдячна за нове життя. У мене в спині титанова конструкція з другого грудного по четвертий поперековий хребець.
Перші три місяці було важко і фізично, і морально. Три місяці максимально незвичного життя. Я звикла багато рухатись, а тут доводилось дуже багато лежати. Сильний біль не зрівняється з тим, що було на душі, я знову хотіла повернутись до нормального життя, хотіла танцювати. Я пробувала щось робити, намагалась. А тоді вперше після операції погуляла з собакою, вперше пішла до школи… Усі ці “вперше” були наповнені радістю — я поверталась у життя, раділа маленьким перемогам, вчилась слухати своє тіло. Робила хоча б щось — і ставало легше, вчилась не картати себе, що тепер я лінивий тюленчик, як мені здавалося.
Через три місяці мій нейрохірург дозволив мені обережно почати танцювати, рухи лиш руками в основному. Тоді ми зробили мені хореографію, і я готувалась до першого виступу з рівною спиною.
Через рік я почала більше тренуватись, та іноді відчувала спазм спини. Нейрохірург порадив піти на масаж. Пам’ятаєте моє ставлення до масажу? Але я таки пішла. Знали б ви, як мене трусило перед кабінетом масажиста і як довго я запевняла себе, що все буде гаразд! Від перших дотиків я здригалась, проживала весь спектр відчуттів, і вони були настільки дивні. Але моїй спині подобалося, згодом і мозок звик, що це не страшно.
Масажист порадив звернутись до фізичного терапевта. Мені було тривожно, оскільки і цей досвід важко назвати позитивним. Але я таки знайшла кваліфікованого фахівця. Досягала результатів і сама не вірила, що можу так. Вперше навчилась оригінальних відтискань. Присідала 200 разів із 4-кілограмовими гантелями. І все це — з титановою спиною. Відчувала себе прекрасно.
Мабуть, після прочитання моєї історії ви задумаєтесь, наскільки важливо поширювати достовірну інформацію про сколіоз, щоб діти не проходили усі кола страждань, які не приносять результату, а займались за доказовими методиками. Освітою людей в темі сколіозу я займаюсь у своєму інстаграмі, там проводжу прямі етери зі спеціалістами, пишу дописи, де висвітлюю цю тему. Моя мрія — щоб через кілька років ми не побачили жодного екстремального сколіозу, щоб цю хворобу лікували доказовими методиками.
Якщо у вас сколіоз, пам’ятайте: ви не самі і завжди можете звернутись до нас — Національної фундації сколіозу. Ми залюбки вас підтримаємо та допоможемо вам.
Текст та фото: Анна Бондаренко
Матеріал створений у партнерстві з Українською фундацією сколіозу
