“У Коломиї зустрічають так, що не забудеш,” — Дмитро Комаров. Авіарепортаж

Одинадцять років поспіль у Коломиї відбувається авіафестиваль, проте я жодного разу його не відвідувала. Вирішила виправити це, тому взяла рюкзак і відправилася на летовище. Мене мотивував ще й візит зіркового гостя, про що “кричали” всі соцмережі. Дуже хотілось дізнатися хто це та зробити із цією постаттю-сюрпризом фото. На фестиваль я йшла не з дому, тому вишиванку взяти не змогла, та це мене не зупинило.

Перше, що я помітила, наблизившись до фестивальної локації, — це тьма автівок на стоянці. “Отже, захід дійсно цікавий”,  —  подумала я і зайшла у  ворота, маючи надію, що без вишиванки мене не виженуть. Легше стало, коли помітила пару в спортивному. Так і почалася мандрівка аеродромом…

 Атмосфера, що захоплює…

Лунає музика та гучний сміх дітей, які веселяться на атракціонах. Дехто фотографується біля фотозони, яка захоплює та одразу дає зрозуміти — фестиваль на честь святкування Івана Купала. Темний дерев’яний фон та золоті колоски створюють міфічну атмосферу. Біля каси довжелезна черга охочих політати з відомим пілотом України.

Повернула голову й побачила те, по що прийшла: десятки різноколірних літаків, які прикрашали безкрає поле аеродрому. Вирішила прогулятись й роздивитися кожен з них. Поки йшла, з усіх боків чула “а сфоткай ще так…”. Чимало людей захопливо роздивлялися механізми літаків, запам’ятався маленький хлопчик, який допитливо дивився на пілота та дуже детально розпитував про роботу цього залізного птаха. “Мабуть, майбутній пілот”, —  подумала я.

  “Щоб дати змогу людям відчути ті емоції, яких не вистачає на землі”

Мою увагу привернув гучний крик чоловіка, який просив трішки відійти: літак готувався до зльоту. Далі я помітила літак з написом “PAMA”, навколо якого зібралось багато людей. “Можливо, там хтось відомий”, — подумала я. Почула звертання “пане Ігорю”, й пазл одразу склався: це ж організатор фестивалю Ігор Табанюк. Я не могла в це повірити: він так молодо виглядає. Чула, що це досвідчений пілот, і в думках вималювався портрет трохи старшого чоловіка. Гукнула: “Пане Ігорю, можна взяти у вас інтерв’ю?”. Він зійшов з літака, і ми почали знайомство.

  • Що мотивує вас щороку організовувати авіафестиваль?
  • Я провів тут більшу частину свого життя, і мені дуже подобається щирість коломиян, їхня наполегливість та прагнення більшого. Фестиваль організовую, бо хочу розвивати авіацію і дати змогу  людям відчути ті емоції, яких не вистачає на землі. 

Я слухаю пана Ігоря і все ще не можу прийти до себе: чому він так молодо виглядає. Не стримуюсь і питаю:

  • Скільки Вам років?
  • Шістдесят.
  • Ого! Який секрет Вашої молодості?
  • Кожен політ —  це можливість доторкнутися до чогось високого, що надає молодість духу та більше краси.
  • Чому фестиваль присвячено саме святкуванню Івана Купала?
  • Мали бажання організувати фестиваль десь усередині літа, одразу й згадали, що є таке тепле свято. По-перше, його святкують усі, незалежно від віри. По-друге, ми хотіли, щоб пілоти зі східної частини України теж відчули цю атмосферу. Вони сказали, що цей авіазліт —  найдушевніший в Україні.
  • Чи можна завітати на фестиваль, не вдягнувши вишиванку?
  • Звісно.  Я вирішив зробити вишиванку дрес-кодом, бо хотів виділити те наше українське. Цей одяг усім подобається, і кожна вишиванка має якийсь код. Люди, які вишивають, вкладають свою душу, виводячи кожен хрестик, і те душевне тепло передається власнику вишиванки. У мене все символічно  —  вишиванка з літачками.
  • Ви давно знайомі з Дмитром Комаровим?
  • Понад шість років. Дмитро — мій учень. Пам’ятаю, як показував йому літак і розповідав, що там і до чого. Тепер Діма вправно керує, але є одна проблема: у нього постійно немає часу, тому не можемо регулярно навчатися. Також ми з Дмитром два роки тому встановили рекорд — найбільша кількість приземлень у різних аеродромах України за три дні. Тоді ми подолали периметр три тисячі кілометрів та мали посадки в 33 аеродромах.

Я відчув, що маю спробувати літати

Познайомившись з Ігорем Табанюком, я пішла шукати Дмитра Комарова, правда, до кінця не вірила в те, що його побачу…

Так багато людей у красивих вишиванках. Навіть якось сумно стало, що я не можу похизуватися творінням моєї бабусі. Але ці думки перервав сильний порив вітру, що ледь не зрушив мене з місця — приземлився літак. Дверцята відчинилися, і я побачила Комарова, не на екрані, як зазвичай, а тут, за декілька кроків від мене. Чоловік не встиг ще й зійти з літака, як до нього підбігли мами з дітьми. Я вирішила почекати…

Нарешті настала й моя черга… Сорочка Комарова теж з літачками.

Я підійшла до Діми, потиснула його сильну руку й попросила розповісти свою історію знайомства з Ігорем.

“Уперше я літав у Болівії, сидів на місці другого пілота в старому “Пайпері”. Тоді було дуже складно, і я зрозумів, що нічого не розумію. Так і з’явилося бажання навчитися літати, щоб не було непередбачуваних ситуацій: усяке може статися. Я приїхав додому і жив із цією думкою, доки мені не зателефонували й не запропонували пробний політ. А згодом я познайомився з Ігорем Табанюком, який тепер є моїм учителем”.

Ми  здійснили мрію всього життя однієї людини: показали їй Говерлу з висоти

“Одного разу я потрапив у Коломию на Івана Купала. Мені дуже сподобалось святкування, тому почав інколи відвідувати ваше місто. Минулого року я їхав сюди машиною разом з дружиною. Цього разу ми знімали програму в Карпатах і вирішили завітати на фестиваль. Надзвичайно приємно, що в Коломиї мене зустрічають душевно, так, що не забудеш.

Мені дуже сподобався цьогорічний фестиваль, я зміг політати, поспілкуватися з людьми і знову політати. Тут я дізнався, що є літаки, які коштують, як автомобілі, й заправляти їх потрібно 95-м бензином. Колись я думав, що літак може мати лише олігарх, але тепер розумію, що це не так. 


Мета нашого з Ігорем рекорду — якраз показати, що інфраструктура насправді є. Дуже хочу, щоб таких аеродромів в Україні було більше, і ми могли так пересуватись нашою країною. До речі, сьогодні спілкувався з пілотами з Риги і був приємно вражений: виявляється, що в нас літаків, які використовують для пересувань між містами, більше, ніж у Європі. В Україні  — 500, а в Ризі  —  100.

Ми подарували людям радість: спочатку безкоштовно катали дітей, а потім з моєю командою здійснили мрію всього життя однієї людини: показали їй Говерлу з висоти, але про це більше в програмі, яку ми знімали”.

Я подякувала і зробила з Дмитром фото. Емоції від кількості яскравих людей з піднесеним настроєм та від знайомства з Ігорем та Дмитром переповнювали. Спіймала себе на думці, що цей фестиваль ще не завершився, а я очікую вже наступного.

На фестивалі було 42 літаки та 105 членів екіпажу зі Львова, Тернополя, Луцька, Рівного, Чернівців, Івано-Франківська, Закарпаття, Вінниці, Києва, Дніпра, Харкова, Одеси, Чернігова, Кам’янець-Подільського, Чорткова та Риги.

Журналістка та фотографка: Каміла Чернєцова

Основна світлина: Світлана Клименко

А щоб у твоєму житті було більше Глуzду —підписуйся на наш телеграм-канал.