У січні 2023 року життя Надії Оксюти кардинально змінилося. Як зазвичай, жінка вела доньку до садочка — вони розмовляти, сміялися і роздивлялися гвинтокрил, який летів високо в небі.
Аж раптом гвинтокрил почав падати і приземлився неподалік дитячого садка. Спалахнула пожежа. Тоді загинуло 14 осіб, серед них — представники МВС. Люди, які перебували поблизу, отримали численні опіки. Серед них і Надія з донькою.
“Ми з Алісою разом вийшли з вогню. Моя перша думка і перші слова після цього: головне, що ми живі, усе інше — просто не важливо”, — пригадує Надія.
Відтоді розпочався довгий період лікування — у Києві, Львові та в Австрії. А згодом — у межах програми зовнішньої реабілітації “Неопалимі” — процедури, щоб прибрати опіки та шрами, які залишились після трагедії.
“Шрами — це пам’ять. У мене є рубець від кесаревого розтину, і його я не буду прибирати. А пам’ять після трагедії хочеться мінімізувати. Насамперед, це негарно. Крім того, шрам на нозі заважав ходити: було боляче, тягнуло, свербіло. Це великий дискомфорт”, — розповідає Надія.
Після таких подій дуже важливо приділяти увагу і фізичному, і ментальному здоров’ю. Адже, крім зовнішніх ушкоджень, з’являються нові виклики, які треба навчитися проживати. Наприклад, прийняти свій новий вигляд; пояснити дітям, що відбулося і чому; ловити на собі погляди людей або чути запитання, які повертають до болісних спогадів.
“Першим викликом для мене було вийти на відеозв’язок із сином. Я не хотіла налякати його своїм зовнішнім виглядом. У мене все обличчя було в ранах — жахлива картинка”, — каже героїня.
Однак хвилювання були марними, адже син добре сприйняв Надію та свою сестричку. Звичайно, були пояснення та відповіді на багато запитань. Однак це варто робити — зрозумілою для дітей мовою доносити те, що відбувається. Так вони легше прийматимуть зміни.
“Коли ми повернулися з Австрії в Україну, мені хотілося закритися, сховатися від усіх. Я одягала велику кофту, каптур, кепку, маску і навіть окуляри. Я просто не хотіла, щоб на мене дивилися”, — ділиться Надія.
Так тривало певний період, але завдяки підтримці рідних і близьких, а також завдяки вірі в себе героїня поступово почала відкриватися.
Надія прийняла свій новий зовнішній вигляд майже одразу, хоч на початку й хотілося закритися від усього світу. Цього вона навчила й доньку.
Однак неодноразово їм доводилося чути запитання про шрами. Здебільшого питали доньку — у школі або на танцях.
“Тим, як моя донька сприймає ситуацію, я завдячую собі. Я їй пояснювала, що змінилася зовнішньо, але попри це залишилася мамою і буду нею завжди — просто з ось такими особливостями. Так само і ти. Просто так сталося.
“Тим, як моя донька сприймає ситуацію, я завдячую собі. Я їй пояснювала, що змінилася зовнішньо, але попри це залишилася мамою і буду нею завжди — просто з ось такими особливостями. Так само і ти. Просто так сталося.
Надія розповідає, що, на жаль, ні в школі, ні в садочку її доньки не навчали, як реагувати на людей з пораненнями. Однак це варто робити, щоб діти розуміли: на вулиці можна зустріти перехожих з ампутаціями, з опіками, зі шрамами. І це — нормально.
Дітям важливо пояснювати ситуацію і вдома, і в навчальних закладах, щоб потім невідповідна реакція не приносила дискомфорту ні батькам, ні дитині, ні тому, хто постраждав від війни.
“Усе починається з людини. Спершу батьки мають доносити інформацію, що таке може бути, а тоді садочки, школи. Найпростіше — організувати урок. Не треба присвячувати цим поясненням багато часу.
Мабуть, це важко реалізувати, але якби людина зі шрамами прийшла і показала дітям своє тіло — “От у мене є шрам, але я такий самий, як і всі”, — тоді вони б не боялися цього і сприймали це як норму.
Загалом батьки намагаються вберегти від цього дітей — відвернути, закрити очі. Але я вважаю, що це неправильно. Дитина все одно це десь побачить”, — ділиться думками Надія.
Приймати людей, які постраждали від війни, варто не лише дітям, а й дорослим. Дехто може губитися, не знати, як поводитися, як допомогти.
“Можна бачити шрами, а можна роздивлятися історію людини, яка стоїть за цими шрамами. Зараз важливо, щоб суспільство створювало безпечний простір, де приймають різних людей.
Зустрівши когось із рубцем, в жодному разі не варто реагувати надто емоційно. Маємо бути стриманими, не дивитися нав’язливим поглядом, не відвертати голову з відразою. Нейтральний погляд, чутливі очі, повні розуміння і толерування. Не засуджувати, не жаліти, а приймати, поважати кожного”, — каже психологиня платформи Rozmova, кандидатка в психотерапевти в методі символдрами Тетяна Зубрицька.
Зараз обидві героїні почуваються добре. Після лікування шрамів майже не залишилося. Загалом в Надії вже було 16 різних процедур у межах проєкту “Неопалимі”, в Аліси — 4.
“Я розумію, що попереду ще багато роботи, але те, що я бачу зараз, — це просто… З деякими людьми я не бачилася влітку, і вони кажуть, що я дуже змінилася, шрамів майже не помітно. А я розумію, що ці компліменти — не тільки мені, а й моєму лікарю, програмі “Неопалимі”. Результат я однозначно бачу: мені легше ходити, сховати шрами під косметикою. Хоча я вже навіть ходжу без макіяжу. Мені добре. Я почуваюся на всі 100%”, — розповідає Надія.
До слова, “Неопалимі” — це національна програма зовнішньої реабілітації й лікування деформаційних, поствійськових травм, опіків та рубців для людей, які постраждали внаслідок війни.
Проєкт “Інформаційна кампанія, направлена на зниження рівня стигматизації у суспільстві людей з рубцями та шрамами, отриманими внаслідок війни” реалізує ГО “УВЦ” за підтримки ПРООН у межах проєкту “Протимінна діяльність в Україні” за фінансової підтримки уряду Іспанії.
Журналістка: Христина Соболь
Фото: архів героїні
