Кілька місяців у соцмережах активно поширюється інформація про квадроберів, які бігають вулицями у масках тварин та пересуваються на чотирьох кінцівках. Батьки почали відчувати страх тай упередження щодо субкультури, до якої тепер належать їхні діти. Дехто навіть називає квадроберів другою грою “синій кит”. Чи несе нова субкультура загрозу і чи варто перейматися дорослим — розповість психотерапевтка Людмила Калин, яка працює з підлітками.
Як пише “Освіторія”, цей трендовий виток субкультури поєднує фізичну активність та імітацію рухів і звуків свійських і диких тварин. Основне у квадробіці — пересування на чотирьох кінцівках та виконання трюків — стрибки через перешкоди, швидкий біг. Усе це потребує від квадроберів витривалості, тренування балансу та координації.
“Зверніть на мене увагу”
Засновником квадбробіки вважають японського спринтера Кенічі Іто. У дитинстві спортсмена дражнили й булили через нетипову зовнішність, його називали мавпою. Тоді він почав досліджувати поведінку цієї тварини й імітував її рухи. Він ніби хотів довести: “Якщо ви називаєте мене мавпою, то я буду відповідати вашому очікуванню”.
Це переросло у нову субкультуру, яка стала дуже популярною в соцмережах, зокрема в тіктоці. Коли людина у звичайному тілі не може отримати увагу, вона промовляє діями: “зверніть на мене увагу, почніть мене бачити та чути”, також це можливість належати до певного виду та групи людей.
Квадробіка популярна серед дітей молодшого шкільного віку та підлітків. Представників цієї субкультури здебільшого можна зустріти у великих містах, де діти мало спілкуються між собою і потребують уваги, хочуть проявити себе та відчути приналежність до якоїсь компанії. У цих дітей є потреба у визнанні — зокрема лайках та коментарях. Інтроверти також можуть бути квадроберами, навіть не виходячи з дому. Проте ці діти все одно будуть заглядати в тікток чи інші соцмережі та відчуватимуть приналежність до субкультури через інтернет.
“Розберімося, чому ти це робиш”
Ми живемо в час постійних емоційних стрибків та напруги, де і дорослі не завжди можуть впоратися із цим тиском. Для дитини квадробіка може стати можливістю вивільнити ту всю напругу і впоратися з емоційним станом. Тобто вона не може використати найкращий метод для проживання цих емоцій в людському контакті — розмову, і тому знаходить таке середовище, де за допомогою маски зможе поговорити про свої відчуття у безпечному для себе середовищі: “Тільки такі ж квадробери, як і я, будуть розуміти, як мені зараз погано, бо словами я цього сказати не можу”. Іноді дитина стає квадробером, бо потребує обговорення тієї чи іншої ситуації і контакту з дорослими, можливо, їй не вистачає уваги батьків, бо вони зайняті, тому вона йде в субкультуру, де її зрозуміють.
Квадробіка не є психічним захворюванням, це певний сигнал того, що дитина не справляється, і завдання дорослих — це помічати. Варто дозволяти дітям у такий спосіб трішки звільнитися від цієї напруги, але також і контролювати, помічати та говорити з дитиною. Буває таке, що батьки, побачивши, замість того, щоб розібратися у ситуації, починають забороняти й тиснути: “Ну якщо ти хочеш бути квадробером, то давай, почни їсти корм з миски, як собака, або іди спи в будці”. Виходить, що дорослий не намагається почути дитину, а в пасивно-агресивний спосіб сам підштовхує робити те, що не мало би відбуватися. Навпаки — важливо розмовляти: “Розберемося, чому ти це робиш”.
Знаємо, що діти зараз не дуже люблять займатися фізкультурою чи певними фізичними навантаженнями, тому квадробіка — це спосіб заохотити дитину до якогось виду спорту, підкресливши її вміння: “Вау, ти як котик вмієш, в тебе дуже круто виходить. Можливо, спробуймо гімнатистку?” або “Ти так класно бігаєш! Підемо на легку атлетику? Зможемо ще покращити твої результати”.
Коли це роль, а коли образ, більший за дитину?
Як я вже зазначала, квадроберами стають здебільшого в молодшому шкільному віці, коли це все сприймається як гра. Дитина проявляє себе в цій ролі, звільняє напругу, отримує підтримку й увагу — і виходить з ролі та продовжує бути нормальною дитиною. Межа є тільки тоді, коли окрім квадробіки вона не бачить і не пробує в житті нічого: вона їсть, як квадробер, не використовує ліжко для сну чи вміння сидіти за столом — коли вона житиме тільки в такий спосіб удома, у школі, у соцмережах та на вулиці. Коли цей образ квадробера, навіть не субкультура, стає більшим як дитина, коли дитина не може відрізнити, хто вона, тоді потрібно звертатися по допомогу до психотерапевта чи психіатра. Також поступово треба повертати її до людського стану: “Ти моя Аня, моя дитина, у тебе є волосячко, ручки, ніжки. У тебе не лапки, ти можеш ручками брати, ніжками присідати, можеш лягати на ліжко”. Важливо комунікувати: “Я хочу бачити свою дитину, обіймати свою доню, а не кицю, не собачку, тому що я народила дитину, у нашій сім’ї людські відносини. Ролі — це одне, а людські відносини — зовсім інше”. Серед червоних прапорців також підвищена агресія. Варто звернути увагу, якщо дитина не вміє дружити людським способом, контактувати, просити, не вміє бути вдячною, не може сказати, хто вона і що вона любить.
Важливо розуміти, що дитина не аналізує, а одразу діє. А ці дії мають помітити й аналізувати дорослі. Знову це все про комунікацію: “Я бачу, що ти ховаєшся, видно, що тобі подобається, але як в інший спосіб ти можеш це проявити?” Наше завдання, як старших, розширити світогляд дитини та її емоційний інтелект. З нею треба говорити, про це треба заявляти, показувати і створювати здорове середовище (щоб вона була в різних гуртках чи групових заняттях).
Коли квадроберами стають у старшому віці, то це спосіб попросити про увагу та знак самотності. Тоді людина не може себе ідентифікувати, не знає, хто вона, яка вона і для чого вона є у світі. І це також про залежність від соціальних мереж. Лайками і коментарями люди теж заробляють гроші, стають відомими. Якщо дітям квадробіка допомагає трохи полегшити напругу, яка є під час війни, то у дорослих це вже не про пошук себе, а про глибоку самотність.
Обов’язок дорослих — захищати дітей
Дуже маленький відсоток дітей узагалі розуміють, що таке булінг і що з ними діється. Вони можуть просто приходити додому і почуватися погано. Тому батьки повинні контролювати соціальні мережі, мають розуміти і знати, на що та на кого їхня дитина підписана, які відео вона переглядає або які відео записує сама. За все це несуть відповідальність дорослі. Щодо школи, про булінг треба з дитиною поговорити, треба запитати, як вона до цього ставиться, як їй з тим, що її булять, говорити про особисті кордони. Обов’язок дорослих — захищати дітей. Зараз тема булінгу все більше поширюється, бо ми втрачаємо здоровий особистісний контакт “дорослі — діти”, вони мало проводять часу разом, більшість у соціальних мережах, де читають також і різні коментарі — як позитивні, так і негативні.
Кілька років тому серед підлітків стала популярною гра “синій кит” (про неї ми вже тобі розповідали). Іноді можна почути тези від дорослих, що квадробіка є чимось схожим до цієї небезпечної гри. Але “синій кит” — це коли учасники гри завдавали собі болю. Квадробіка не робить боляче, вона про проявлення, а “синій кит” — це про спосіб втечі від болю, спосіб втечі від того, чого ти вже не витримуєш, і єдине, що поєднує “синього кита” і квадробіку, — приналежність до спільноти. Є хтось у квадробіці, хто хоче проявитися в такий спосіб, у “синьому киті” є хтось, хто відчуває такий біль, як я. Це нездоровий спосіб, це не те, що втече, ну це зникнення, а квадробіка — це проявлення, це про яскравість.
Я не думаю, що квадробінг триватиме довго. Він, як і будь-яка субкультура, має час піку та спаду, просто батькам передусім потрібно набратися терпіння. Діти як автоматично захоплюються чимось, так і перестають цим цікавитись. Якщо вони не будуть отримувати у відповідь на дії оплесків чи бурхливих дискусій на цю тему, то це спаде. Не треба масштабувати: для суспільства, нашого українського, воно не несе загрози. У нас є багато інших факторів, які несуть небезпеку, а квадробінг, може, один із способів, який дозволяє нам відвернути свою увагу від ракет і подивитися на дитину, яка грається як котик.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Журналістка: Каміла Чернєцова
