Усім людям потрібна підтримка. Іноді щоб поділитися переживаннями, але й часто, аби просто повеселитися. Підсвідомо підліткам важлива підтримка дорослих, спілкування з ними тощо, але надійного дорослого може не бути поруч. Тоді виникає страх, що твої почуття просто знецінять. Дітям, що зростають у інтернатних закладах, теж це важливо. А варіантів, із ким можна поспілкуватися, значно менше, а то й зовсім немає.
З початку повномасштабного вторгнення понад 15 тисяч дітей залишились без батьків. У інтернатних закладах загалом проживає більш як 80 тисяч. І сімей, готових стати для них домом, менше, ніж дітей, яким дім потрібен. Альтернативою стала програма наставництва.
Коли Євгенія почула про неї, зрозуміла — це воно! Можливість не будучи мамою, стати дорослою, що дасть необхідну підтримку дитині і просто буде поруч. Її менті (підліток, у якого є наставник, — ред.) — Дмитро (ім’я змінено з метою збереження приватності, — ред.) — точно мав упередження при першій зустрічі, так само як вона мала хвилювання. Та за пів року їм вдалося стати значно більшим, ніж просто наставницею (безпечною дорослою/менторкою, — ред.) і менті, вони стали справжніми друзями. Людьми, що поруч, на яких можна покластися і з якими можна подуркувати й посперечатися.
Історію майже випадкового знайомства, хвилюючих питань і пошуку себе — читайте у матеріалі ГЛУЗDу.
1+1. Наставництво як простір для щирих розмов
«А нащо в дорослому житті гроші? На що їх можна витрачати, окрім оренди житла і сигарет?».
Погодьтеся, змістовне питання, але й відповісти на нього з ходу не вдається. Тому коли Євгенія це почула, її спіткав шок. Не тому, що воно дивакувате або ж дівчина не знала відповіді. Просто здивувалася, що розмова почнеться так серйозно і її ініціює 15-річний підліток. А ще злякалася, що своєю відповіддю розчарує хлопця. Це був її ключовий страх у наставництві.
«Я боялася, що ми не знайдемо спільної мови і нам не буде разом цікаво, йому зі мною, а мені з ним», — згадує Євгенія.
Та саме так трапилася перша “доросла” розмова з Дмитром — її менті. І лід тріснув.
Євгенії трохи менше 30-ти, вона керує відділом маркетингу в аграрній компанії, хоч за освітою є біотехнологинею. Через щільний графік вихідних у неї небагато. Точно менше, ніж робочих чатів, нарад, онлайн-зустрічей тощо. Та вона обожнює спорт і прогулянки зі своїми собаками Елею та Люсею. А ще прагне підкорити шеститисячник у Непалі, і планує зробити це цьогоріч, бо ж не тільки роботою жити.
Тепер у рюкзаку поруч із ноутбуком та документами інколи з’являється й LEGO, а ще мистецькі книги, комікси, штатив до камери. Все це не для того, щоб відволіктися від роботи, воно для Діми. Бо тепер у щільному графіку є правило — кілька разів на місяць для роботи й оточення Женя в “режимі літака”, цей час розрахований винятково на її взаємини з Дмитром.
Хлопцю 15 років, останній з них він живе у київському інтернатному закладі. З міркувань безпеки і поваги до історії Дмитра, розповідати її деталей не можемо. Та варто розуміти, йому довелося дуже рано зіткнутися з дорослими викликами, аби піклуватися про себе та сім’ю.
Та про все за порядком.
«І стався метч»
Вже кілька років Євгенія міркує про материнство. Каже, що прагне мати дитину, але й боїться, що через завантаженість може не впоратися.
«Я не маю партнера і обмірковувала, чи потягну зараз соло-материнство. Та все ж вирішила, що наразі не можу собі цього дозволити через брак ресурсу», — ділиться дівчина.
Якось, гортаючи стрічку інстаграм, Женя побачила допис, де розповідали про підтримку дітей, позбавлених батьківського піклування, — наставництво. Дівчина почала шукати в мережі інформацію про це, і серед безлічі сайтів з “технічним описом” знайшла номер соціального центру Солом’янського району. Після розмови Євгенія заповнила анкету, пройшла співбесіду і необхідний медогляд. Згадує, що тоді він був складнішим ніж тепер — настільки, що дівчині довелося проходити навіть діагностику судин. Ще й медики не розуміли, що таке наставництво, тож дівчина просто казала, що це «для опікунства» (медичні висновки там ідентичні, — ред.), і тоді здивовані погляди зникали. Збір документів тривав два дні, і перед 31 грудня Євгенія офіційно подала їх у соццентр.
Її рідні дуже здивувалися такому рішенню і навіть розкритикували його. Мовляв, та нащо тобі це? А якщо дитина буде якась «не така» або ти дуже прив’яжешся до неї, а дія договору закінчиться? Ти пошкодуєш, — такі аргументи наводили знайомі. Та Євгенія одразу вирішила — для неї це важливо, а інше не має значення.
«Мені хочеться ділитись любов’ю, і я можу поділитись часом, купою досвіду, ідеями, натхненням, але в мене немає можливості займатись банально побутом, ходінням до лікарів, школою і так далі. І коли я побачила програму «наставництво», зрозуміла, це ж воно! Тобто хтось закриває дитині побут, а я можу займатись уже надбудовами до побуту. І стався метч».
Очікування і усвідомлення
Навесні Євгенія пройшла спеціальний курс для кандидатів у наставники. Каже, за чотири дні там розбивають ущент рожеві окуляри, але й водночас спростовують багато страхів.
«Я справді в захваті від цих курсів. У нашій групі було, здається, 11 людей. Багато з них є батьками. І вони казали: “Боже, чому немає таких курсів із батьківства? Чому ми не проходили такі курси для виховання своїх дітей?”».
Курси тривали чотири вихідні дні, Женя думала, що вони «для галочки», але все вийшло значно цікавіше. Лекторами були наставники, що працюють у цій сфері багато років, і ділилися вони не книжковою теорією, а своїм практичним досвідом. Найбільше їй запам’яталися «страшилки». Каже, їх готували до найгіршого, і це стало специфічним краш-тестом, чи готові вони до всіх сценаріїв подій.
«Ми думали, що зараз прийдемо, почнемо ходити з дітьми в музеї, трохи позаймаємося, вони вступлять в КАІ на біоінженерів чи авіаконструкторів і стануть нобелівськими лауреатами. Вже під час курсу ми зрозуміли, що насправді наше завдання — не реалізувати власні амбіції через цих дітей, не створити нових лауреатів чи академіків, а просто стати надійними дорослими. Бути поруч і допомогти дітям прожити найкращу версію їхнього власного життя, а не намагатися підлаштувати їх під своє бачення “правильного життєвого сценарію”. І це розуміння справді важливе, бо всі ми йшли в наставництво з великою ініціативою зробити щось хороше, але неправильно розуміли, що таке це “хороше”».
Після завершення курсу учасники пройшли ще одне анкетування, де розповіли про себе і зазначили, з якими дітьми вони не готові працювати. Можна було вказати вік, стать, темперамент, стан здоров’я дитини, погані звички тощо.
«Я прийшла до того, що для мене, в принципі, стоп-факторів у поведінці дитини немає. Підлітки є підлітками, і алкоголь, емоційність, лайка і так далі — це те, що більшості притаманне. Я готова працювати з будь-якими складнощами, бо саме для цього ми і йдемо в наставництво, правильно? Якби діти були супервмотивованими відмінниками, з ідеальним досвідом соціальної взаємодії, то ми б їм були непотрібні».
Ідентичне анкетування проходять і діти, які прагнуть взяти участь у програмі. Працівники соціальних центрів порівнюють відповіді менті та менторів/наставників і намагаються скласти ідеальну пару.
За кілька місяців Євгенія отримала хвилюючий дзвінок із соццентру. Сказали, що є підліток Діма, для якого шукають наставницю, але самої анкети у них на руках немає і деталей не знають, мовляв, уже познайомитеся при зустрічі. І Женя погодилася, але її спіткало хвилювання — як підготуватися до такої зустрічі?
Сумніви
«Для мене, звісно, стало шоком те, що це хлопець і йому 15 років. До цього я таки не була готова. Я в 15 років уже вірила, що є найдорослішою людиною на землі. До школи ходила в спідниці-олівці і на підборах 12 сантиметрів та буквально збиралась заміж. Тож коли уявила, хто такий хлопець у 15 років, мені дійсно стало моторошно. Це ж уже сформована людина, а не дитина. Про що ми з ним будемо розмовляти? Чим будемо займатись?».
Знайомство вийшло трохи напруженим. Женя почала питати, що Дмитру подобається, той неохоче розповів, що його улюблений співак morgenshtern (російський репер, — ред.), з фільмів дивиться лише жахи і взагалі його найбільша мрія — це випуститися звідси, вступити у коледж і отримати стипендію, щоб ніхто не чіпав, не заважав тусуватись з друзями і грати в відеоігри.
«Я подумала, а нащо тут я? В чому взагалі тоді моя задача, якщо йому не треба більше? Я думала, прийду і мені скажуть: “От, хочу від життя всього, але не знаю, як отримати, поможи”. А мені людина прямим текстом каже: “Не напрягай мене”».
Женя могла сказати в ту мить: «Ти не розумієш, це неправильно», бо ж як можна мріяти грати все життя в ігри і слухати російський реп? Але вирішила, що її фраза нічого не змінить, треба донести це інакше — показати альтернативу.
Дівчина запитала друзів, які виховують хлопців-підлітків, що їй робити. Вони порадили змайструвати рогатки і постріляти камінцями у пляшки, скласти халабуду і таке інше. Жені ідеї дуже сподобалися, каже, в дитинстві вона цей етап проґавила, а завдяки Дмитру надолужить. Правда, на наступну зустріч вона взяла з собою конструктор LEGO, а не рогатки. Вирішила, що коли обоє будуть зайняті фізично, то й розмова якось зав’яжеться.
«LEGO стало таким айс-брейкером, бо дуже важко сидіти і говорити, коли ви ще не близько знайомі. А от під час спільної діяльності розмова зав’язалась невимушено. Цей конструктор став нашим першим спільним проєктом, спільною задачею. Я пам’ятаю, як Діма в кінці зустрічі був шокований: “Я цілих дві години не сидів в телефоні — і мені було не нудно”».
І ідея себе виправдала. На кожну наступну зустріч вона брала із собою якусь гру, і поки в них була задача, розмова лилась сама собою. І поступово хлопець став розкриватись. Якось Женя вирішила прийти і просто побути поруч. Називає це визначним моментом їхніх взаємин.
Злам, або Від випадкової теми — до спільної творчості
«Через кілька хвилин нічогонеробіння він сам порушив тему грошей і спитав: “А нащо в дорослому житті гроші і на що їх можна витрачати, окрім оренди житла і сигарет?”. Це був справді шок. П’ята хвилина розмови. До цього ми тільки розважались. Я зовсім не очікувала, що він сам почне настільки важливу тему і що йому буде цікаво про таке говорити».
Ця розмова стала другим важливим кроком у побудові їхніх взаємин.
За пів року спілкування вони зрозуміли, що Дмитро дуже творча особистість. Він обожнює створювати щось своїми руками, складати мозаїки й малювати. А ще дизайн інтер’єрів і кіно.
У Жені є молодший брат, і коли той був підлітком, вона стала буфером між ним та батьками, перекладала підліткову мову дорослою і навпаки. А коли допомагала йому обирати виш, то робила різні нотатки, складала списки літератури, але брат тим не скористався. А Дмитру ці заготовки дуже відгукнулися, так вони й дізналися, що хлопець небайдужий до мистецтва.
«Ми прийшли до того абсолютно випадково. Почали розбирати творчість загалом, з чого вона складається, які є сучасні напрями і професії. Нам у цьому допомогла книга від фонду Дарини Жолдак “Талант: інструкція з використання”, вона про те, як реалізувати свою творчу іскру. Тут Дімчик розцвів, і зараз він залучає дітей, які живуть поруч із ним, у центрі, до наших спільних розваг і проєктів».
Якось Діма розповів Жені та друзям кумедну історію з життя і пожартував, що було б класно зняти про це фільм. Жарт перетворився на великий творчий проєкт. Вони з Євгенією почали дізнаватися, як знімати короткометражку, розібралися з термінами і деталями роботи. До справи долучилися й інші мешканці інтернатного закладу. Поки Женя доїхала додому, Дмитро зателефонував і радісно повідомив, що вже розписав частину сценарію і навіть дописав до неї розкадровку й просто не може дочекатися, коли вони перейдуть до наступного етапу.
– «Ви колись у житті пробували намалювати першу літеру свого імені 30-ма різними способами?
– Ні, але звучить цікаво. Це ви придумали?
– Це ініціатива Діми, але ідею ми побачили в отій книзі, про творчий вогник. Я повернулась додому і подумала: “А чому у дорослих немає таких книжок?”. От ми коли не знаємо, чим зайнятись, у нас що є? У зал піти, серіал подивитись, книжку почитати. Чому в нас немає списку таких завдань, абсолютно незвичних? Завдяки Дімі і нашому спілкуванню я малювала літеру свого імені 37-ма різними способами. Це неймовірно цікаво. В моєму житті до Дімчика не було цього вогника. Нам разом дуже добре».
Двостороння турбота
Після творчих розваг Женя з Дімою справді стали друзями, але бар’єри зникли аж тоді, коли Євгенія довірилася хлопцю і розповіла йому про свій підлітковий вік, дурощі і помилки, у які встрявала. Каже, що хотіла йому показати — «я теж людина і теж інколи роблю дурниці, це нормально». Опісля розкрився й Дмитро.
«Ще на початку я зрозуміла: ми будемо робити не те, що цікаво мені, а те, що цікаво йому. Не тому, що так треба, а тому, що я дійсно цього хочу. І якщо він грає в комп’ютерні ігри, в якусь там стрілялку, то я буду вчитись разом грати в стрілялку, бо це важливо Дімі. Я тоді зраділа, думала: “Вау, класне в мене тепер буде життя”. Так і сталося. Але правда в тому, що й Дімчик турбується про мене і хоче робити те, що важливо мені».
Євгенія дуже любить своїх собак, і коли ті захворіли, Дмитро щиро розхвилювався і щодня писав дівчині в телеграм та цікавився, як хвостаті почуваються. До того Діма рідко писав Жені першим, лише відповідав на повідомлення.
«Я приймаю його смаки, так само. Наприклад, фільми жахів. Діма знає, що я не фанатка, але коли ми щось обговорюємо, то беремо за приклад ті фільми, які йому подобаються. Коли він переповідає сюжет, я слухаю. Бо якщо нам важлива людина, то ми щиро цікавимось тим, що цікаво їй. В якийсь момент Діма просто так відправив мені кружечок, чим він зараз займається. Тоді я зрозуміла, що він про мене думає, згадує і хоче поділитися своїм життям. Це було суперприємно».
Напередодні Нового року Євгенія сказала, що дуже хоче отримати щось від Дмитра, але у подарунку в жодному разі не має бути фінансової цінності, лише емоційна. Попросила зробити його щось своїми руками.
«Я вже й забула про це. А на Новий рік він змонтував мені відео з наших спільних фото. І це неймовірний подарунок, напевно, найкращий, який би тільки міг бути. Ще Діма написав привітання, в якому сказав, що він дуже радий, що ми є одне в одного. І вдячний, що ми пройшли цей рік разом. Далі він написав ще дуже величезне, дуже гарне віршоване привітання з чатом GPT, але найважливішими для мене були оці-от перші рядки, які він написав від себе. Це найчуттєвіший і найвразливіший момент наших взаємин».
Внутрішня трансформація
«Завдяки Дімі і моє життя стало більш системним».
До планування зустрічей Женя ставиться дуже відповідально, адже час обмежений, а зробити разом хочеться багато чого. Якось обговорюючи зі своєю супервізоркою (менторкою для наставників, — ред.) план зустрічей із Дмитром, та порадила Жені зробити такий план і для себе. Тож тепер її життя стало значно чіткішим і структурованішим. Дівчина порівнює це з тайм-менеджментом під час блекаутів — так само як ми плануємо справи зі світлом і без нього, Євгенія навчилася планувати весь свій час.
Заклад, у якому проживає Дмитро, не дозволяє наставникам і менті проводити час за його межами. Спочатку це дуже заважало, та згодом Женя звикла, інколи вона приєднується до екскурсій містом, що проводить дітям адміністрація. Або відвідує заходи у центрі, які проводять самі ж діти. Місце перестало бути проблемою, головне — люди.
Влітку Дмитро стане студентом і дія наставницького договору закінчиться, та Женя певна, що це стане лише новим початком. Тепер вони зможуть бачитися ще частіше і вона нарешті покаже хлопцю всі ті виставки, музеї та театри, походи в які запланувала ще в липні.
«Я точно допомогла усвідомити Дімі, наскільки він добра і яскрава особистість. Він став упевненим у собі, і ключове — у нього з’явилося розуміння, що він цікавий іншим. Він зацікавлений до життя і став сам собі цікавим. Почав краще про себе відгукуватися, пропало це “я не знаю, я не вмію, у мене не вийде, мені не треба”. Він хоче пробувати щось нове, пробує — і у нього це виходить. Я пишаюся ним».
Один із таких прикладів привів до дуже важливих змін — Діма почав спілкуватися українською мовою. Євгенія родом із Кропивницького, та вже понад десяток років живе у Києві. І хоча в обох містах російська поширена, в побуті Євгенія спілкується українською. Дмитро ж звик до російської. Дівчина не стала пояснювати йому, чому спілкуватись українською в побуті важливо, бо боялася, що це викличе тільки опір. Тож просто спілкувалася з ним так, як звикла. З часом хлопець почав відповідати усно українською, а віднедавна так само відповідає й на текстові повідомлення. Женя каже, що це ще одна причина, чому вона пишається Дімою, адже цей перехід стався не тому, що вона попросила, а тому, що хлопець сам цього захотів.
«Весь цей досвід показав, що до самостійного материнства я поки що не готова. Але наставництво абсолютно має сенс, і я щаслива, що є його частиною. Те, що я побачила, — у дітей має бути особистий дорослий, особистий надійний дорослий. Вихователі дуже дбайливо ставляться до дітей, принаймні в тому центрі. Та вихователь належить одночасно десятьом дітям. А їм потрібен особистий простір і особистий дорослий друг».
Як стати наставником? Покрокова інструкція
Наставництво — добровільна та регулярна підтримка дітей і підлітків, що зростають без батьківської підтримки. Це дієве волонтерство знаннями та досвідом і один зі способів підтримки та допомоги дитині. Воно базується не на повчанні, фінансовому забезпеченні чи материнстві/батьківстві, а на простому «я поруч». Ви стаєте старшим другом/подругою, яка підтримує дитину і допомагає їй розвиватися та реалізувати свій потенціал.
Наставником/цею може стати будь-яка людина, якій виповнився 21 рік. Це державна програма, яку впроваджують різні громадські та благодійні організації, зокрема Офіс дітей та молоді «ДійМО».
Що робити спершу?
Зрозуміти, що це. Тут допоможе серіал від ДіяОсвіта «Наставництво: що, для кого і як працює?». У ньому десять епізодів, кожна серія — відповідь на ймовірне питання. Євгенія також рекомендує почитати книги і переглянути художні фільми про саму взаємодію з підлітками. Наприклад, «Юний Платон», «Тут була Брітт-Марі», «Письменники волі».
Наступний крок — заповнити анкету від «ДійМО». З вами сконтактують координатори та проведуть онлайн-зустріч, де розкажуть про всю цю тему, надішлють корисні посилання, документи та контакти. А також підтримуватимуть вас упродовж усіх етапів. Або ж можете одразу звернутися у соццентр свого міста, та цей варіант складніший. Поки не всі центри обізнані у сфері наставництва, імовірно, ключову інформацію й контакти вам доведеться шукати самотужки.
Необхідно зібрати певні документи, а також пройти коротке медичне обстеження. Перелік тут. Опісля скоординувати з соціальним центром і повідомити їх про ваше рішення. Тут допоможуть благодійні фонди та громадські організації (на Франківщині цим займається БФ «Рокада»). Ймовірно, на цьому етапі доведеться трохи зачекати, адже для його проведення необхідна певна кількість охочих, із яких формують групи. Курс триває 4 дні, на вихідних, графік теж можна узгодити.
Опісля — ще одне анкетування і очікування на зустріч з дитиною. Важливо розуміти, ви не обираєте собі менті, діти теж заповнюють анкети і, відповідно до ваших і її/його відповідей, — координатори формують пари.
Наступний крок — зустріч із менті. Якщо вам обом разом комфортно і ви прагнете продовжити спілкування, то підписуєте волонтерський договір з соціальним центром і закладом, де проживає дитина. Цей документ дозволяє вам вільно бачитися та приходити в інтернатний заклад. Водночас це відповідальність, яку ви на себе берете, погоджуючись бути поруч із менті.
З цієї миті починається ваше наставництво, яке, можливо, змінить чиюсь долю.
Журналістка: Уляна Феняк
Фото з особистого архіву Євгенії Вітер
