Іван Савицький родом зі Львова. Йому 47 років. До 2022-го чоловік мав сімейний бізнес — займався виготовленням дерев’яних сувенірів. Також викладав дітям соціальне шкільне підприємництво та вісім років змінював підходи до освіти у галузі трудового навчання.
Як каже Іван: “До широкомасштабного вторгнення життя було насичене”. Тепер він служить у ЗСУ. Ми дізналися в Івана, як змінилося його життя за останні роки у війську.
“З ніг на голову переставили все”
Іван є керівником ГО “Освіта для успіху”, яка створює сучасні шкільні коворкінги. Віднедавна організація вимушено зменшила обсяги діяльності, адже основний кістяк команди служить у ЗСУ. Проте не зупинила роботи, а перейшла в онлайн-режим.
“Наша організація формувалася з учителів трудового навчання. У 2017 році провели реформу цього предмета, і на її базі пішли всі наступні зміни. Ми брали участь у щорічній фінальній олімпіаді з трудового навчання, проводили аукціони, навчали дітей заробляти своїми руками. З ніг на голову переставили все. Трудове навчання за новою програмою, яка прийнята у 2017 році, стало предметом, де немає поділу за гендерною ознакою. Тепер дитина має право сама обирати той напрям, який їй цікавий”.
ГО “Освіта для успіху” спільно з Радою Європи створила кілька технічних коворкінгів у Тернопільській, Хмельницький та Львівській областях. У Пустомитівському районі на Львівщині у школі облаштували простір, де діти тепер вирощують мікрозелень. Школярі розробили свій бренд, доглядають за рослинами, продають їх — і спільно вирішують, на що витратити зароблені кошти.
“Ми любимо пхатися туди, де ніхто ще не запхався. Минулого року зробили мультиковоркінг у Жовкві Львівської області. Це був для нас виклик. Там є чудовий навчально-реабілітаційний центр «Злагода», де навчаються діти з особливими освітніми потребами. Під кожну дитину редагували програму”, — розповідає Іван.
Організація скоригувала обладнання та облаштувала три коворкінги — столярний, швейний і з вирощування мікрозелені. Іван гордий тим, що після закінчення проєкту робота не зупинилася.
“У нас завдання — не лише навчити дітей, а й дати їм можливість бути самостійними у житті. Роботодавці рідко працевлаштовують людей з інвалідністю. А вони мають бути рівноправними членами суспільства”.
За словами Івана, це маленькі кроки та досягнення, але завдяки співпраці з керівництвом закладу одна дитина після закінчення центру “Злагода” вже працює на швейному підприємстві.
“Раніше такі заклади називали інтернатами і їх вважали закладами закритого типу. Ми почали сваритися з обласним відділом освіти, щоб нормотипові діти проводили спільні заходи разом із дітьми з особливими освітніми потребами. Зробити у кожній школі сучасну майстерню — дорого, тому краще в одну школу вкласти багато коштів — і возити туди дітей з різних шкіл. Ми підняли всі документи, і виявляється, що поняття закладу закритого типу було ще у радянських нормативах. Усі боялись, як діти поводитимуться, але все пройшло добре. Є така загальна суспільна думка: треба відсторонитися від людей з особливими освітніми потребами, наче від прокажених. Мусимо з цим боротися”.
Тепер освітяни їздять у Жовкву, аби подивитися, як працює мультиковоркінг. Іван каже, що теж хвилювався, чи будуть діти ходити у навчально-реабілітаційний заклад, але з часом переконався, що проєкт дієвий і потрібний.
“Своє дитяче бажання реалізував у дорослому віці”
“У дитинстві у хлопчиків була спільна мрія стати військовими або пожежниками, а дівчата хотіли бути вчительками та лікарками. Я насправді хотів стати таксистом, потім мріяв бути далекобійником. Своє дитяче бажання реалізував у дорослому віці — тиждень таксував, щоби поставити галочку. Військовим теж хотів бути. Тепер це моя третя військова ходка”.
Іван пройшов строкову службу у 1990-х роках. Навіть вирішив вступати у Національну академію сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Склав два екзамени, а потім виникла неприємна ситуація, про яку чоловік не хоче розповідати. Одне слово — не вступив.
“Я не збирався пов’язувати своє життя з військовою справою. Мені ближче підприємництво, бо це швидше про авантюризм, свободу, ризики. Я продюсер свого життя, армія — це трошки інакше.
Коли почалася війна у 2014 році, я знову потрапив до армії. Побачив, що є якісь формальні зміни, думав підписати контракт. Слава Богу, передумав. Час від часу у мене виникає думка таки підписати, аби стати офіцером, але я б’ю себе по руках. І тепер я вже третій раз потрапив до армії”.
Ще 2015 року, звільняючись зі служби, Іван отримав документ, який засвідчував, що у разі мобілізації він зобов’язаний протягом доби з’явитися у свою військову частину, не чекаючи повістки. 24 лютого 2022 року чоловік не встиг прибути, адже мав освітній проєкт у Полтавській області. Свій день народження, 26 лютого, Іван зустрів дорогою у машині. У понеділок він уже був у частині, але йому сказали чекати. А 16 квітня 2022 року Іванові наказали прибути до військової частини. Відтоді знову служить.
“Вони шаленіють від того, що твориться в армії”
“Я раніше писав дописи у соцмережах про ідіотизм в армії, а тепер пишуть мої друзі, які вперше сюди потрапили. У мене п’ять років армійського досвіду, я вже той ідіотизм сприймаю по-іншому. Десь підхіхікую над друзями, які дивуються, як воно може так функціонувати. У мене розумне товариство. Ми не 18-літні хлопчики, а сформовані особистості. Звичайно, вони шаленіють від того, що твориться в армії. Зараз кістяком організму армії є законодавство, документація, цифровізація, диджиталізація. Та все ж на оцих внутрішніх речах я бачу, що тут повна катастрофа. Як країна, яка має ПриватБанк, Монобанк, «Дію», може продовжувати плодити тонни паперу?!”.
За словами Івана, наскільки налаштована логістика, настільки ефективно буде працювати бойова частина.
“У нас є ЗСУ, які ми шануємо та любимо. А є довбана армія, яку всі ненавидять. Армія — це люди, які навіть у теперішній час дозволяють собі красти, губити документи, безвідповідально ставитись до інших. Ми такого собі не дозволяємо навіть у цивільному житті. Можна спроєктувати деякі речі з бізнесу на армію, наприклад, якщо менеджер з продажу зірве мені контракт — я його звільню. В армії ж нічого не зроблять, бо де натомість взяти хороші кадри? Усі 30 років незалежності люди йшли в армію, щоби швидко мати пенсію, пайок, стабільність у зарплаті та ще якось нагріти руки на армії. Народ теж несе відповідальність за те, яка зараз армія”.
“Є два накази в армії, які треба спалити”
Іван каже, що деякі процеси у війську рухаються семимильними кроками, а більш важливі здебільшого йдуть дуже повільно.
“Я начальник складу, тому маю відношення до тої бюрократії. Є два накази в армії, які треба спалити разом із розробниками. 440 наказ — це великий документ, який формує правила обліку матеріальних цінностей, зокрема методи їхнього списання. Нещодавно полегшили процедуру списання, але це все одно важко. Люди не можуть взяти на баланс машини, бо не можуть списати старі, з яких залишилися груди брухту! І ще 124-й наказ: це правила діловодства, теж повна катастрофа. Перевестися в армії — практично неможливо. Коли підписуєшся рапорт, все прізвище має бути великими літерами. Якщо так не буде — рапорт недійсний. Ти пишеш його ще раз, він губиться, знову пишеш…”
Іван каже, що одне з останніх нововведень — це полегшення процедури списання дронів. Раніше треба було зібрати 15 папірців, а тепер — 3. Але комісія має скласти акт про дозвіл на запуск дрона, його технічну справність і таке інше. Та ніхто не знає, хто має входити у ту комісію.
“Мене цікавить, чому нічого не роблять із бюрократією. Ті три папірчики — теж менінгіт. Комісія створюється за наказом командирів частини, але невідомо, з яких людей вона має складатися. Командири не люблять таке самі вирішувати, тому чекають на роз’яснення Міністерства оборони України, — і ми ще два місяці будемо писати по 15 папірців”.
“Головне — не погони на плечах, а яка ти людина”
За стандартами американської армії, військовий не має думати про спорядження, їжу, мапи, забезпечення зв’язком, а лише як виконати наказ, — пояснює Іван.
“На жаль, в армії є своєрідне поняття звання: «Я полковник — і мені наплювати на всіх, хто нижче». Та пішов ти, полковник…
У 2014 році, коли прийшли мобілізовані, це дуже змінило поведінку самої армії. До того часу армія була — ніби свій закритий клуб, де строковики — це раби. А тут приїжджають 10 тисяч мобілізованих, яким нафіг треба та армія. Вони точно знають: головне — не погони на плечах, а яка ти людина. У деяких навчальних частинах дали тягла двом полковникам”.
“А що ти крякнеш, якщо тобі прислали 10 тисяч осіб, яких ти маєш відправити на фронт вмирати?! Далі фронту не пошлють за те, що дав тягла полковнику. Чим ти налякаєш людину, яку призвали вмирати?! Ніхто не відмовляється від служби, але забезпечте військових.
Був випадок, коли полковник наказав перенести дрова, але не хотів дати для цього машину. Сказав, що його не обходить — то наказ. І дістав у табло. Він пробував викликати комісію, але командир сказав йому заткнутися, бо зрозумів: полковник не з тими людьми не так говорить”.
За словами Івана, відносини в армії змінилися. Командири вгамувалися, бо зрозуміли, що поводитися як раніше — не можна. Мобілізовані багато внесли в армію.
“Мій товариш Олександр у цивільному житті працював програмістом. Запитав, чи можна диджиталізувати діяльність батальйону у його межах. Йому дали добро. Також в армії багато мисливців, фанатів зброї, які прийшли й сказали: «У вас офігенні рації лежать! Давайте ми їх запрограмуємо». Адже армійський зв’язківець міг і не бачити сучасного обладнання й не знати, як його програмувати. Вийшов такий симбіоз”.
“Армія — це спис, який складається з наконечника та держака”
Іван згадує слова Президента України на початку широкомасштабного вторгнення: “Звертаюся до Збройних сил України: стійте міцно, ви все, що у нас є”.
“Тоді Збройні сили України вистояли напівзабезпечені. Як сказала моя дружина: «Ми ніколи не відмолимо ці жертви, ні в одній церкві світу». Тепер ми вже краще забезпечені, ніж на початку вторгнення, тому всі розслабилися. У багатьох солдатів забрали преміювання, затримують виплати, гублять документи… Я не бачу, щоб щось робилось для покращення ситуації”.
Іван пояснює, що, за американським стандартом, в армії зі 100 людей воюють — 30.
“Армія — це спис, який складається з наконечника та держака. Наконечник — це 30%, і для того, щоб вони офігенно молотили москалів, має гарно працювати 70% тилу. В Україні значно менше людей забезпечують наконечник. Вважаю, що я виконую свої завдання наскільки можливо чітко, щоб тих 30% фігачило ворога. Але ми не можемо повністю забезпечити наконечник через бюрократію та відсутність достатньої кількості кваліфікованих спеціалістів”.
Іван запитує: “Чому у когось в бригаді є все необхідне, а в когось — немає?” І сам відповідає: “Якщо військові не мають базового забезпечення, то винен старшина”.
“Забезпечення нормальне, тому що логістична частина працює — вибиває, вигризає, свариться, якщо треба. Завдання старшини — забезпечити своїх хлопців, і більше у нього не має бути ніяких завдань. А тепер ми говоримо, що бракує людей, і на нього могли повісити інші обов’язки, тому він не встигає. Я захищаю і критикую старшину, бо не можна дивитися однобоко. Якщо старшина роти — офігенний пацан, але старшина батальйону — дебіл, то тут нічого не зробиш”, — резюмує Іван.
Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «Strategic Media Support Program», який реалізує Львівський медіафорум за підтримки NED.
Журналістка: Юлія Варчук
Фото: архів героя
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
