“Дякую, що поставили на ноги”, — лиш один поміж відгуків на фанерній дошці, де вже давно немає місця. Ці слова залишили бійці, яких повертали до життя у Першому добровольчому хірургічному шпиталі “Брасс”.
Створити медзаклад — реакція на вторгнення
За три місяці до повномасштабного вторгнення нинішній Перший добровольчий хірургічний шпиталь “Брасс” відкрився як клініка пластичної хірургії та урології. До 24 лютого провели шість операцій. Із початку вторгнення керівник клініки Станіслав Онищук думав про закриття закладу, та врешті зрозумів, що його команда має змогу надавати медичну допомогу людям, які постраждали від війни. І працювати вони були готові безкоштовно — колектив погодився перейти на волонтерську роботу. Так почав формуватися Перший добровольчий хірургічний шпиталь.
Станіслав Онищук у соцмережах поділився планами створення такого закладу — і отримав багато дзвінків від лікарів з усієї України, які хотіли б долучитися. У березні команда об’єднувала вже понад 40 медиків. Майже одразу медичні батальйони почали направляти туди пацієнтів. Перший поранений прибув 7 березня, а перша операція відбулася 21 березня. До сьогодні понад 260 пацієнтів пройшли лікування у шпиталі.
“Середній час перебування у нас — один місяць. Є пацієнти, що потребують довшого лікування. Наприклад, був військовий п’ять місяців після серії операцій на плечі. В основному ми займаємося ліквідацією наслідків мінно-вибухових і кульових поранень, які пов’язані з опорно-руховим апаратом. Тобто, перш за все, це дефекти кісток, суглобів і пошкодження м’яких тканин. Операції проводимо комплексні, бо зазвичай мінно-вибухова травма — це поєднання всіх перелічених дефектів”, — розповідає Станіслав Онищук.
Із самого початку роботи у клініку почали приїздити іноземні волонтери. Зокрема німецькі хірурги, які у листопаді виконали п’ять операцій. Надалі консультуватимуть дистанційно та планують повторні місії.
“Від нашої співпраці з ними ми бачимо три ефекти. Перший — зможемо вирішити запити військових, які не здатні закрити в інших лікарнях чи навіть за кордоном. Другий — що наші лікарі навчаються, відтак згодом оперуватимуть самостійно. Ну і третій ефект — у налагодженні зв’язку: ми зможемо надсилати фото чи відео травм і отримувати консультації німецьких фахівців”, — каже керівник шпиталю.
“Наче вдома”
Своє життя до повномасштабного вторгнення Михайло описує як “нормальне”. Спершу був в обороні ОТГ Київської області, в місті Миронівка. У Нацгвардію призвався 2 квітня 2022 року і вирушив до Чернігова. Згодом перевівся в батальйон Кульчицького, з яким мав бойові завдання на сході. Під час одного з них цьогоріч зазнав поранення.
“Це було 20 липня о 4 ранку. Ми стояли на Сватівському напрямку, коли зайшла Кантемирівська дивізія (танкова дивізія рф, — ред.). Ми стали одними з перших, хто їх тоді зустрів. Сили були нерівні, по нас працювало все тяжке озброєння. Як обстріл почався, ми забігли у бліндаж, але нам не пощастило — в кут бліндажа прилетіла 120-та міна, колоди підняло — і туди зайшла черга АГС (гранатомет, — ред.). Один сержант загинув, мені руку розірвало, ще одному побратимові перебило осколком ногу. Виходили на евакуацію із боєм. Першу нашу точку евакуації розбили, тому довелося іти під обстрілом на другу десь до п’яти кілометрів”, — розповідає військовий.
У кількох госпіталях казали, що руку Михайло втратив. Надію на збереження кінцівки та кількох пальців військовому дали лікарі у Харкові. Відпустку після поранення мусив продовжувати, бо рука постійно боліла. До операції у шпиталі “Брасс” військовий постійно був на знеболювальних. Ділиться, що через біль спав по чотири години на добу. У шпиталь на Франківщині він потрапив 11 листопада. Саме тоді там перебували німецькі хірурги, які запропонували йому на вибір короткий і довгий шляхи лікування. Короткий — ампутувати руку, а довший — це серія операцій, що надалі відновлять функції пальців, які вдалося врятувати. Попереду у військового ще не одна операція і тривалий період реабілітації. Михайло хоче пройти весь курс лікування і повернутися до своїх побратимів у підрозділ.
“Але треба дивитися правді у вічі. З одною рукою на бойове завдання — це ризики для всієї групи, і ти реально баласт. Якщо поранять, то з одною рукою надавати допомогу буде дуже важко. В моєму випадку ліва рука вже не працює, хоч, може, згодом щось там відновиться. Тобто коли попаде в праву руку, то я собі навіть турнікет не зможу накласти. Та сприяти із забезпеченням у тилу, допомагати пораненим чи логістикою мені буде під силу. Зараз лікарі роблять усе, аби я мав таку можливість. Водночас вони дуже прихильні — і я наче вдома”, — каже Михайло.
Найзразковіший учень
У палаті з Михайлом перебуває військовий Євген. Він у шпиталі із 6 листопада. До того був у лікарні в Івано-Франківську. Там йому ампутували ліву ногу та врятували від інфекції праву. Зараз він тут на реабілітації. Медична координаторка хірургічного відділення шпиталю “Брасс” називає Євгена найзразковішим учнем, бо той не перечить й виконує усі призначення.
До 24 лютого 2022 року Євген працював залізничником. У перший день вторгнення він мав вихідний, і про те, що почалася війна, йому розповіли рідні.
У 2019-му був на воєнних зборах та отримав перекваліфікацію, тому у черзі до військкомату не стояв — чекав дзвінка. У Євгена є син, і питання, чи йти воювати, для нього не стояло: “Або ми воюємо, або наші діти будуть воювати”. Подзвонили 3 березня — і наступного дня він уже був у частині.
“А далі, як то кажуть, началося веселе життя”, — жартує Євген.
Спочатку чоловік перебував у тиловій частині, а на початку літа цього року потрапив у 92-гу бригаду. “Веселим життям” він ще раз називає роботу на Бахмутському напрямку. Під час бойового завдання у серпні зазнав поранення. Коли з побратимами розвідували дороги, їх накрили обстрілами. Неподалік від них вибухнула міна, засліпивши Євгена. Він не міг зорієнтуватися на місцевості й відійшов від безпечної стежки на заміноване поле. Побратими кричали Євгенові, та він ступив крок назад — і прогримів вибух.
Евакуювали Євгена п’ять годин. Спочатку його праву ногу намагалися врятувати, та військовий доволі довго був у критичному стані, шанси вижити залишалися невеликими, тож медики вдалися до ампутації. Боєць згадує, що після цього йому майже одразу покращало. Турнікет завдав шкоди і другій нозі, та її вдалося зберегти. Німецькі лікарі, які приїздили у шпиталь, порадили її рятувати і пробувати реабілітувати.
“До реабілітації ставляться відповідально — ефект уже можна побачити. І морально уміють правильно підійти, і у своїй сфері спеціалісти хороші. Раніше я був досить спортивним. Та мені ніколи не вдавалося присідати на лівій нозі, вже й не думав, що навчусь, — а тут навчили”, — ділиться військовий.
Євген припускає, до весни він має викарабкатися. Поки що нічого не хоче планувати, та ділиться, що фантазії вистачить, аби щось вигадати. Каже, що на цьому його життя точно не закінчиться.
Вижити самим, аби рятувати інших
Керівник Першого добровольчого шпиталю Станіслав Онищук розповідає, що спочатку, коли вони тільки утворилися як волонтерський госпіталь, то думали, що війна буде недовго, і не пробували шукати якісь варіанти фінансування. Мали заощаджені власні гроші та медикаменти на кілька місяців.
Пів року працювали без жодної сторонньої підтримки, покладаючись на власні ресурси та волонтерську працю спеціалістів. Однак згодом почали шукати грантові програми. Станіслав Онищук ділиться, що значну допомогу їм надали “Лікарі без кордонів”, та наразі організація поїхала на схід, а відповідно до своєї програми, не може допомагати там, де вона територіально не перебуває. Зараз роботу шпиталю підтримує, зокрема, американська методистська церква, та лише до кінця цього року. Поки що у шпиталю немає чіткого бачення, чи матиме кошти, аби продовжувати працювати у новому році.
“Я відправляю багато запитів тим організаціям, що нам уже допомагали, й іншим, які не сприяли фінансово, але присилали якісь медикаменти чи техніку. Я пояснюю, що ми для військових — чи не єдиний шанс урятувати руку або ногу, й ми хочемо робити це надалі. Такий шлях значно дешевший, ніж протезування. І в усіх проєктах ми зобов’язуємося поступово розвивати комерційну складову, бо не тільки військові потребують операцій на суглобах чи кістках. Ми можемо надавати таку допомогу і платно — цивільним, щоб уже через рік мати можливість самостійно покривати лікування військових”, — ділиться Станіслав Онищук.
Ми вже розповідали про ще один напрям роботи шпиталю — поліклініку для ВПО. Прочитати текст можна тут.
Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «Strategic Media Support Program». Його реалізує Львівський медіафорум за підтримки NED
Журналістка та фотографка: Ірина Блаженко
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
