У Коломиї Людмилу Михайлову найчастіше знають як керівницю Інклюзивно-ресурсного центру. ГЛУЗD розповість про те, як Людмилі вдається залишатися оптимісткою, що додає їй сил долати життєві виклики і кілометри марафонів. Чому їй важливо працювати з дітками з інклюзією та який секретний інструмент у своїй роботі вона використовує.
Людмила з маленького села на Житомирщині. Ще у 15 років хотіла вирватися з нього, щоб досягати вершин. Тепер Людмилі 40, вона має три вищі освіти. Її оптимізм допомагає долати перешкоди, які стоять на шляху. Жінка надіється, що за п’ять років здійсниться її мрія, яка поки що залишається таємницею, а ще через 20 років вона мандруватиме країнами світу.
“… їм хотілося допомогти”
Коли Людмила навчалася у школі, її бабуся з Рогатинського району запропонувала вступати в Івано-Франківську.
“Влітку я забрала атестат, поїхала до бабусі. Ми приїжджаємо до Івано-Франківська, а виявляється, що на навчання приймають лише після 11 класу. Я плачу, що не поїду назад у село. Мені було соромно, адже я звідти перша пішла вступати після 9 класу. І тут мій дядько каже: «Ти не плач, у Коломиї є педагогічний коледж, туди поїдемо». Тоді навіть не знала, що є таке місто. Я подала документи у передостанній або останній день на спеціальність «початкове навчання, педагог-організатор»”.
Після коледжу Людмила вступила на спеціальність “філологія” у Коломийський навчально-науковий інститут, хоча планувала здобути іншу професію.
“У 2003 році я мала романтичні стосунки, заміж хлопець не кликав, тому вирішила вступати. Моє рідне село розташоване за 25-30 км від кордону з Білоруссю. Це Полісся — болота, ліси, якогось розвитку не було, тому я категорично не хотіла туди повертатися. Я завжди мріяла працювати у дитячій кімнаті поліції. Мене цікавили буйні діти, хотілося їм допомогти. Ще навчаючись на четвертому курсі педагогічного коледжу, я подала документи у Національну академію внутрішніх справ. Перед цим здала всі нормативи у коломийській поліції. Не вступила, бо потрібно було заплатити хабар”.
У 2016 році Людмила вирішила здійснити свою давню мрію — стала студенткою Прикарпатської філії Національної академії внутрішніх справ. Жінка отримала диплом і стала правознавицею та юристкою.
“Оте бажання працювати у поліції на той момент зникло. Мені завжди подобались чоловічі професії та їхні форми, тож вирішила спробувати себе у цьому. Я десь строга, вимоглива, але все-таки більше поступлива, тому зрозуміла, що не зможу працювати у поліції”, — каже Людмила.
Коли Людмила закінчила навчання на філологічному факультеті, почала шукати роботу. Пішла на біржу праці, там дізналася, що Печеніжинська спеціальна школа шукає вихователів. 15 серпня Людмила стала вихователькою і три години на тиждень викладала українську мову у п’ятому класі. Жінка пропрацювала там 11 років.
Під час роботи у Печеніжині Людмила отримала другу вищу освіту у Кам’янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка. Навчалася заочно на спеціальності “корекційна педагогіка”, тобто стала логопединею та дефектологинею.
“Через деякий час я вже була класною керівницею. Мій перший випуск — це діти з малозабезпечених сімей, які проживали у дуже тяжких умовах. Наступний клас, з яким я працювала, — це школярі з різними діагнозами.
З дітьми з особливими освітніми потребами я спілкуюся як зі звичайними. Їх також можна посварити, похвалити, обійняти — це нормально, бо вони діти. Я строга вихователька, але справедлива. Дітей треба полюбити, і все”.
За словами Людмили, від дітей з особливими освітніми потребами можна різного очікувати. Наприклад, на занятті дитина може вдарити вчителя, але вона це робить, бо не може щось пояснити або не розуміє. Діти відчувають, якщо вихователі не хочуть із ними працювати або бояться їх, — тоді вони починають показувати своє роздратування.
Благодійний фонд почався із небайдужості
Людмила з подругою Галиною разом працювала у Печеніжині, там бачили багато дітей з малозабезпечених сімей і захотіли їм допомогти. Понад п’ять років тому заснували благодійний фонд “Небайдужі серця світу”.
“Ми з Галиною разом вчилися ще у Кам’янці-Подільському. Лежимо якось і говоримо, що приїдемо до Печеніжина — і треба дітям на Великдень щось підготувати. Ми, як класні керівниці, відвідували дітей за місцем їхнього проживання, тому розуміли ситуацію вдома. У червні забрали свої дипломи: я поїхала працювати, а Галя — в Італію на заробітки”.
Звідти Галина вислала Людмилі сто шоколадних яєць, які та віддала дітям.
“Робота нашого фонду почалася із шоколадних яєць. Згодом Галя знайшла однодумців за кордоном і почала пересилати кошти. У Печеніжині я готувала дітям із малозабезпечених сімей подарунки до свята Миколая, портфелики у перший клас і випускникам — вишиванки. Фонд розвивається та допомагає дітям дотепер”.
“Діти сміялися зі слова «Даун»”
“Я не знала, що у Коломиї відкривають Інклюзивно-ресурсний центр. Раніше психолого-медико-педагогічна комісія вирішувала, за якою програмою дитині вчитися. Моя подруга Людмила Калин якось сказала, що центру потрібна дефектологиня. Я відповіла, що можу викладати, але на пів ставки, бо працюю у Печеніжині. Коли приїхала до мами в гості, розповіла про центр, зокрема про те, що оголосили конкурс на його керівника. І мама каже: «Подавай документи».
Тепер розумію: у той момент справді було потрібно зробити саме так”.
10 вересня 2018 року Людмила стала керівницею Інклюзивно-ресурсного центру у Коломиї. Це був наступний етап її особистісного розвитку.
Читай також: “Діти змінюються на наших очах, ми стаємо однією дружною родиною”: Як працює Інклюзивно-ресурсний центр у Коломиї
“Пригадую, як на початку обійшла всі школи та садочки. До Дня людей із синдромом Дауна їздила по школах до старшокласників і розповіла про цю хворобу. Я була шокована, бо діти сміялися зі слова «Даун». Вони так обзивали одне одного у школі.
Також були випадки, коли батьки нормотипових дітей не хотіли, щоб у класі навчалася дитина з особливими освітніми потребами. Тепер уже ситуація трішки краща”.
Людмила розповідає, що до них у центр привезли хлопчиків-двійнят, про яких батьки зовсім не дбали.
“Діти поводили себе, як Мауглі. Їх вилучили з тієї сім’ї, зараз вони мають нову родину. Асистентка, яка працювала з ними, витягнула дітей з того стану. Хлопці навчаються у четвертому класі. Наш центр уже не відвідують, але я їх часто бачу, бо вони ходять на інклюзивний футбол. Тепер їх не впізнати”.
У 2022 році Людмила перемогла у соціальному проєкті національної премії “Найкраща українка у професії”.
“Знайома надіслала посилання на конкурс. Я почала заповнювати, а там треба написати про свою діяльність і кредо. Я довго думала. Тоді і зрозуміла: моє кредо по житті — якщо є можливість комусь допомогти, чому б мені цією можливістю не скористатися? У житті мені важко комусь відмовити”.
“Я не та лідерка, яка вбрала костюм, мешти червоного кольору, взяла лаковану сумку й сіла у крісло. Я не боюсь роботи: треба косити — кошу, полоти — полю, фарбувати — фарбую. У нас немає прибиральників, тому кожної п’ятниці у центрі проходить генеральне прибирання”, — розповідає Людмила.
Біг як стиль життя
Людмила почала бігати у 2019 році. Раніше вона їздила на змагання, коли навчалася у школі, долала короткі дистанції. Тепер за будь-якої погоди п’ять разів на тиждень після роботи взуває кросівки та біжить.
“Біг для мене — як стиль життя. Куди б я не їхала, у мене в сумці завжди кросівки. Не бігаю лише, коли хворію, і тоді вже починається ломка за спортом. Біг допомагає мені розвантажитись. Під час бігу я можу навіть сама до себе говорити, проговорювати якісь проєкти, ідеї.
Я пишаюся тим, що пробігла марафон, а це 42 кілометри, у Лісабоні, в Португалії. Зробила це напередодні свого 40-річчя. Крім бігу, їжджу на велосипеді, читаю і куховарю, бо дуже люблю поїсти”.
За словами Людмили, часом її виснажує швидкий темп життя. Жінка не вміє зупинитися, але по-іншому не може.
“Я кайфую від такого ритму, а коли відчуваю втому, приймаю теплу ванну. Мені вистачає один день побути вдома у тиші, щоб відновитися. Якщо я ще поїду в той період у гори — взагалі супер”.
“Я відчула, що це моя людина”
У 2019 році Людмила розлучилася зі своїм чоловіком. Каже, що вони були надто різні. Кілька років по тому познайомилася з Юрієм, тепер вони живуть разом.
“Юра мене сам знайшов. Він тренувався біля нашого центру і помітив мене. А я на роботу з роботи — й не бачила, що хтось за мною спостерігає. Пізніше він написав і запропонував зустрічатися. Я відчула, що це моя людина. Він такий безвідмовний та добрий, як я.
Десь на початках говорила, що треба заміж вийти, я б білі кросівки взула. А потім зрозуміла, що мені й так комфортно. Я відчуваю себе за чоловіком, маю на кого покластися. Що б не попросила — жодного разу не почула відмови. Я почуваюся бажаною та потрібною — і це дуже важливо”.
За словами Людмили, вона ніколи не вважала себе жіночною. Думала, що така риса проявляється, коли жінка одягає сукню.
“Я не вміла носити сукні та підбори. Мені здавалося, що на мене всі дивляться. Більше вважала себе шибайголовою. З часом це змінилося, тепер почуваюся жіночною. Мені подобається дивитися на себе у сукні. Проте жіночність — це про комфорт. Я можу бути з Юрою такою, яка є. Хочу ходити по хаті та співати — роблю це”.
Фундамент мрії
А ще Людмила планує видати авторську книжку для жінок у жанрі нон-фікшн. Основним посилом видання буде думка, що треба продовжувати рухатись вперед всупереч обставинам. Людмила хоче додати жінкам впевненості у їхніх діях. Роботу над книжкою вже почала.
“Ще я маю мрію, про яку наразі не можу сказати. Уже запустили її в космос, візуалізувала, і коли бігаю — уявляю, що вона здійснилася. Єдине, чого боюся, — не встигнути її втілити, бо мені вже 40. Проте я активно працюю над нею. У січні стартує перший проєкт — це буде фундамент мрії, яка поки що залишиться моєю таємницею”, — ділиться Людмила.
“Я дуже люблю дітей. Вірю, що вони у мене будуть. Можливо, якби я дуже-дуже їх хотіла, вони б уже були. Напевно, маю спочатку встигнути втілити плани. Десять років тому мені було б боляче говорити на цю тему. Я зробила багато кроків, щоб мати дітей. Потім в один прекрасний момент зрозуміла, що діти — це добре, але нормально, якщо в когось їх немає. Зате у мене є багато дітей у центрі. Даю їм любові, може, більше, ніж деякі батьки”.
Людмила каже: з початком широкомасштабного вторгнення побачила людей з іншого боку. Їй відкрилось те, чого не помічала до війни: дехто розчарував, а хтось навпаки — здивував. Також більше почала цінувати життя та менше звертати увагу на якісь дрібнички.
У Людмили є кілька тату. Два з них ідеально описують жінку. Кульбабка, яка означає волелюбність, свободу. І напис латиною: “Будь щасливою у цю мить”.
“Я вчуся у дітей та через життєві ситуації, що не треба зациклюватися на проблемах. Мама мені каже, що я на всіх фотографіях усміхаюся, а я відповідаю їй: «Якщо не усміхаюся, то мені здається, що це не я». Я ніколи не приховувала свого віку та не соромлюся зморшок. У моєї бабусі з Рогатинського району досі довга чорна коса. Мені здається, що я маю молодший вигляд через генетику і те, що по життю я оптимістка”, — усміхаючись підсумовує Людмила Михайлова.
Журналістка: Юлія Варчук
Фотографиня: Оксана Санагурська
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
