Поліклініка від Першого добровольчого хірургічного шпиталю розпочала роботу 21 травня 2022 року. Сам шпиталь з’явився у перші дні повномасштабної російсько-української війни, щоб надавати безкоштовну допомогу військовим. Поліклініку ж відкрили для внутрішньо переміщених осіб.
“Допомагаємо всім, хто потребує”
Поліклініка працює у самому центрі міста на вулиці Січових Стрільців, 18. Практикують тут переважно евакуйовані медпрацівники з усієї країни. Один із них — лікар-терапевт Богдан Рудковський, котрий також у добровольчому шпиталі займається менеджерською роботою.
“Ми хотіли, щоб для ВПО були доступні медичні, зокрема психологічні, соціальні послуги, але до нас також звертаються і військові — з приводу хронічних захворювань, ментальних проблем. Часто буває таке, що ті ж військові водночас є і ВПО та їхні сім’ї тут живуть”, — розповідає Богдан.
Відтак постало питання масштабування — хочуть доповнити штат спеціалістів, аби забезпечити якомога більше послуг у закладі. Богдан Рудковський розповідає, що зараз працюють над тим, аби знайти фінансування для розширення можливостей. Нині послуги, яких наразі не можуть надати в поліклініці, покривають завдяки попередній домовленості із місцевими приватними лікарями, котрі зголосилися допомагати безкоштовно.
До того ж поліклініка намагається забезпечувати пацієнтів ліками. Для цього в медзакладі реалізовують проєкти, залучають кошти іноземних донорів, а також звертаються до фармацевтичних компаній.
“Компанії, які хочуть нас підтримати, надають нам безкоштовно препарати загального спектра, також частково люди з-за кордону допомагають нам придбати медикаменти. Допомагали нам і «Лікарі без кордонів» та «Фармацевти без кордонів». Щодо більш специфічних і дорогих препаратів, то ми вже рік як працюємо з «Банком Львів», а він є представником міжнародної організації «Оксфам», — і вони надають нам фінансову підтримку для того, щоб ми могли придбати ліки за рецептом. Поки що цей проєкт діятиме до кінця року. Ми ще не знаємо, чи буде надалі фінансування саме цієї програми. Але все одно треба рухатись далі, аби була якась сталість. Зокрема йдеться про перехідний проєкт, коли частина все ще буде гуманітарною, а частину покриватимуть пацієнти”, — розповідає лікар.
Для створення та облаштування поліклініки залучали грантові кошти. Минулого року отримали пакет від Національної служби здоров’я України. Це дозволило: пацієнтам — підписувати декларацію з лікарями, а самим лікарям — надавати людям електронні рецепти за програмою “Доступні ліки”.
“За півтора року ми зареєстрували понад 4500 звернень. Дотепер приблизно 400 пацієнтів підписали декларацію, але у нас є умова, що ми не відмовляємо людям, якщо вони підписали декларацію в інших лікарнях. Допомагаємо всім, хто потребує”, — каже Богдан Рудковський.
“Більшість запитів пов’язані з тим, що у людей життя на паузі”
Всі лікарі поліклініки — спеціалісти, сертифіковані за курсом mhGAP (курс ментального здоров’я, який затверджений ВООЗ, — ред.). Його лікарі пройшли для того, щоб виявляти у пацієнтів ментальні розлади і скеровувати до психологів.
Тетяна Танасів працює у напрямі когнітивно-поведінкової терапії із арттерапевтичними техніками. За її спостереженнями, молодь більше здатна сформулювати свій запит. До того ж добре діє популяризація психологічної допомоги, бо звертаються і люди старшого віку. Психологиня працює з пацієнтами як у групах, так і індивідуально. Здебільшого займається пропрацюванням травми та втрати.
“Зовсім скоро я розпочну роботу групи з пропрацюванням втрати. Часто так для людини легше, бо буває, що хтось не може прийти на індивідуальну консультацію, а в групі відчуває підтримку інших зі схожими проблемами. Доволі часто групова терапія стає першим поштовхом для людини, щоб згодом прийти і сказати про потребу в індивідуальній роботі. Більшість запитів про психологічну допомогу пов’язані з тим, що у людей життя на паузі — це коли людина не бачить майбутнього і не розуміє, що робити: чекати, щоб повернутись додому, чи якось налагоджувати життя тут”, — розповідає Тетяна.
Окрім Тетяни, у поліклініці працюють іще два психологи. Перед тим як почати роботу, групову чи індивідуальну, проводять попередню консультацію, щоб визначити, хто з фахівців найкраще може задовольнити запит людини.
“Жінка молиться на всіх лікарів зі шпиталю”
Анастасія Пилипенко — сімейна лікарка з Мелітополя. В поліклініці вона із липня цього року. До того працювала у волонтерській мобільний бригаді, яка допомагала людям у шелтерах. Жінка розповідає, що тут їй сподобалася саме через роботу із ВПО. І додає: історія кожного переселенця для них важлива й вони стараються допомогти їм їх прожити.
“Мені тут працювати комфортніше. Переселенці звернуться швидше до таких, як вони. Ми для пацієнтів — більше ніж лікарі”, — ділиться Анастасія.
Один із її пацієнтів — 78-річний інженер із Маріуполя. Петро Іванович приїхав із сім’єю в Івано-Франківськ у травні минулого року, після більш ніж 50 днів в окупації. Про останні дні в місті говорить як про пекло, де з сьомої ранку до сьомої вечора обстріли могли бити з інтервалом у 3-8 секунд. Тут він наголошує: “Не хвилин. Секунд”.
“Одного дня дочки втекли у підвал сусіднього дому. У місті не було великих сховищ. Ми з дружиною залишилися вдома, і тоді впритул до будинку вибухнула авіабомба. Я був у кімнаті, але з вибуховою хвилею приземлився в коридорі, там, де жінка ховалася. Після того ми три дні жили в підвалі. З собою взяли пару пляшок води і бублики. І був у нас такий раціон: два ковточки води і два бублики. А для таких, як моя жінка — гіпертонік зі стажем, — дозволялися три ковточки і три бублики. Це я зараз так виглядаю елегантно, а за ті дні рівно на 20 кг схуд”, — згадує Петро Іванович.
За словами чоловіка, найгірше окупацію пережила його дружина. 40 років у неї гіпертонія, і бували ситуації, коли їй навіть дорогу було важко перейти. Після цих трьох днів у підвалі вони вирішили вибиратися з міста. А виходити треба було пішки і у жвавому темпі. Від зневоднення жінка знепритомніла після блокпоста. Дні, перебуті в окупації, позначилися на її й так слабкому здоров’ї.
“З жінкою, звичайно, була біда. Вона пройшла блокпост і чудом вижила. Мабуть, у Маріуполі її нервова система трималась з останніх сил, а коли потрапила в спокійне середовище, то розслабилася — і пішов тиск щодня 210/220 на 110. Я щодня викликав швидку, але тиск вдавалося внормувати тільки на пару годин. Потім полежала десять днів у клініці, та ефекту все одно не було — тиск знову високий. А вже у клінічному центрі, що на Мазепи, нам сказали, що ліки, які вона приймала, їй уже не підходять, а роблять тільки гірше. Там їй підібрали комплекс, який її врятував. А нові ліки недешеві, та завдяки чудовим людям із цього шпиталю ми маємо можливість отримувати їх безкоштовно. Бо інакше я не знаю, як ми були б, бо живемо в орендованій квартирі, яка практично всі пенсії висмоктує. Жінка молиться на всіх лікарів зі шпиталю”, — каже Петро Іванович.
З часом тиск у жінки вдалось довести до 170/160 на 100. За словами чоловіка, для неї це ідеально. Зараз сім’я Петра Івановича уклала декларації зі шпиталем.
“Це не випадкові люди, які виконують роботу, бо так треба. Ми під надійним захистом сімейних лікарів і забезпечені ліками, що практично нас порятувало”, — ділиться чоловік.
Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «Strategic Media Support Program». Його реалізує Львівський медіафорум за підтримки NED
Журналістка: Ірина Блаженко
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
