Лілі Кішкіній із позивним “Чічка” — 51 рік. Із початком вторгнення вони з чоловіком вирішили стати на захист України, і зараз подружжя служить у складі 77-го батальйону ТРО.
“Нас обстрілювали навіть у їдальні”
До вторгнення я працювала головним бухгалтером Коломийського заводоуправління будматеріалів, чоловік був там інженером-технологом. Я не вирішила стати військовою: почалося вторгнення, і мій чоловік сказав, що буде йти на війну. А оскільки ми одружені і казали в церкві, що будемо разом, поки Бог не розлучить нас, то я пішла разом із ним в один підрозділ. Він — головний сержант мінометної батареї, а я радіотелефоністка мінометної, хоч зараз працюю в персоналі та оформлюю документи.
Спочатку була бойовим медиком, а потім ми потрапили в Донецьку область: зайшли тільки з автоматами проти ворожих танків та великокаліберної артилерії, і комбат вирішив мене звідти забрати. Коли я ще була в мінометній батареї, ми спали в Іванівці на овечій фермі на землі — і вночі нас обстріляли. Потім нас перевели ще далі вперед, і хлопці їздили на передову на два-три тижні, чергувалися. Через сильні обстріли комбат не пустив мене з ними, сказав іти варити їсти. Я пішла працювати в їдальню, нас обстрілювали навіть там. Потім знову повернулася в мінометну батарею, коли нас вивели з Краснопілля на Харківщину. Потім був прорив на Харківщині, дійшли до кордону. Було жостко: багато мін, багато ДРГ. Перед виходом з Харківщини мене перевели туди, де я зараз: хлопцям потрібно було робити “учасника бойових дій”, а в мене вища освіта. Більшість часу зараз роблю людям документи.
“Це не було схоже ні на який похід”
Дітям ми спершу нічого не сказали. Одна донька працює за кордоном, інша навчається у Львові. Ми не думали, що ця війна буде стільки тривати: ну чотири-п’ять місяців повоюємо, москалі втечуть, весь світ допоможе. А не так сталось, як гадалось. Ми дівчатам сказали, що пішли допомогти в ТРО, що їсти будемо готувати. На тому всьому патріотизмі я справді не вважала, що це все буде так довго тривати. Я планувала до травня повернутися на роботу і закрити всі звіти.
Пам’ятаю, дуже дивувалася в перші дні, що нас годують: “Та задурно не годують, не може таке бути”. 14 квітня, на мій день народження, зайшли в зону бойових дій. Відтоді з неї і не виходили. Ми вийшли з автобуса — і за дві години нас обстріляли. То якраз таке місце було, де з обох боків під кутом 90 градусів москалі стояли, і ще артилерія важка була і “Гради”. Було страшно, але почалось таке життя… Спали на землі: рили ями, стелили каремати, накривали целофаном, мішковиною і закладали ялинкою. У таких норах спали. Ми колись із чоловіком дуже любили ходити в походи в ліс, проте це не було схоже ні на який похід.
“Треба цінувати саме людей, не речі”
За ці майже два роки у війську мене ніхто не образив, не принизив. До мене звертаються на “ви”, серед усіх є суперова повага. Зараз уже не про повагу, а про те, що всі втомлені. Навіть вдома: виходиш на роботу — і ти змінюєш щось, а тут постійно сидиш в бліндажі і бачиш тих самих людей. Вдома чоловік з жінкою теж не завжди хочуть одне одного терпіти, а тут чужі люди, тож мусиш дуже притиратися і виконуєш усе нарівні з хлопцями. Чергують всі, як треба мити посуд — миють всі. У нашому батальйоні є медсестра, три жінки працюють в їдальні, одна діловод та бухгалтер і я — це всі наші жінки. Жіночої форми нам не дали, у нас все хлопчаче, але форма — це не головне.
Відбулася дуже велика переоцінка цінностей. Колись ми переживали за якісь дурниці, що город не можемо посапати, бо дощ іде, а зараз лише переживаємо, щоб ми живі були. Ми витрачаємо своє життя, час і гроші не на те: половина того, що робимо, — все дурне і пусте. Треба цінувати саме людей, не речі.
“Бережіть себе! Одягай каску, одягай бронік”
Бачуся з чоловіком раз на місяць: мало людей, велика недокомплектакція, і хоч він якийсь там великий начальник, все одно ходить з усіма на завдання. Він звідти навіть не має можливості подзвонити, бо телефон не можна ввімкнути. А так зідзвонюємося кожного ранку, обіду та вечора. У нас романтика завжди була, а зараз ми просто ще більше відчуваємо цінність одне одного.
Я постійно переживаю і боюся за нього, а він за мене переймається. Але все… ми в армії, ми на війні, тут більше нема що сказати. Ні я, ні він не може вплинути на те, який мені буде наказ.
Зараз у нас немає буденних конфліктів, бо в нас немає буднів. Я постійно чекаю його дзвінка, бо не завжди можу йому подзвонити. Я від нього за десять кілометрів напряму і чую, що в їхній стороні є вибухи. А якщо він зателефонував, то вже супер! Поговорили дві хвилинки:
Ранок:
— У тебе все добре?
— І в мене все добре. Тоді до обіду.
Обід:
— У мене все добре. Кудись їду чи якесь завдання.
— Ага, ну добре. Бережи себе, бо дрони літають, щоб вас не збили. Бережіть себе! Одягай каску, одягай бронік
Вечір:
— День пройшов, і слава Богу.
або
— Ліля, через дві доби ввечері подзвоню.
Так і живемо від дзвінка до дзвінка.
Якби мене спитали, чого я найбільше хочу, то я відповіла б, що хочу бути вдома на Різдво з дітьми, чоловіком і всією родиною. Більше нічого і не потребую. Це завжди було таке сімейне свято, а тепер всі кажуть, що вони одинокі. З чоловіком ми зустрілися ввечері 24 грудня, бо 25-го він уже пішов на завдання. Ми разом вечеряли, вийшли на зв’язок до дітей, але це далеко не те.
Наші люди поділились на два світи: тих, хто має стосунок до цієї війни, і тих, хто не має нікого з рідних, що воюють, і тому вони ніколи не зможуть нас зрозуміти. Мій сусід сказав мені, коли ми приїхали: “Ви пішли на війну, бо не мали що їсти. Ви пішли гроші заробляти”. Але коли ми йшли, то ніхто не говорив про те, що нам будуть платити. Якщо чесно, я б із будь-ким зараз помінялася, віддала їм ті гроші, нехай заробляють. Ми йшли захищати свою Україну, своїх дітей. Люди не можуть зрозуміти, що москалі просто нас ненавидять, їм не потрібні ні ми, ні наша земля, вони просто хочуть нас знищити. Й тут дуже все просто: ворог перед нами — і треба діяти.
Сміливість — це перебороти страх. Боятися цього всього — це нормально, бо ті, хто не боїться, до кінця не розуміють, що відбувається. Якщо ти переборюєш страх і все одно робиш те, що маєш робити, то це і є сміливість.
Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «Strategic Media Support Program», який реалізує Lviv Media Forum за підтримки National Endowment for Democracy.
Журналістка: Каміла Чернєцова
Фото: Євгенія Стефанців
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
