Вам дуже личить… Вийти із зони комфорту

Не часто доводиться чути щось приємне від незнайомих людей та й, будьмо відверті, нелегко самим зробити комплімент чужій людині.

Журналістки Глуzду поекспериментували, висловлюючи компліменти коломиянам та франківцям, й діляться інсайдами з тобою. 

Іра у Франківську

Останніх кілька тижнів живу за принципом «завжди кажи «так»», але цього разу я не знала, на що підписалась. 

Мої знайомі, читаючи цей текст, не повірили б, що я таке витворяла. Проте маю докази: щоб цей матеріал побачив світ, мені знадобилася група підтримки, а 5 незнайомців отримали порцію гарного настрою. 

День почався не лише із чаю

То був ранок понеділка. Від думки, що для виконання цього редакційного завдання я маю ще тиждень, мені стало трохи легше, але коли нагадувала собі, що мені доведеться говорити з незнайомими людьми, ще й робити їм компліменти, мене ніби розчавлювала гігантська брила. 

Я не маю серйозної фобії чи жахливої історії, пов’язаної з комунікацією,  без проблем записую інтерв’ю та навіть ставлю серйозні питання перехожим посеред вулиці (бліцопитування  —  ред.), але зробити якийсь комплімент… Ну, це трешово. 

У п’ятницю я мала надіслати свою частину тексту, мандраж через це почався ще в понеділок зранку.

Перед роботою я пішла в улюблену кав’ярню з думкою: чому б не почати з простого? Сказати щось приємне баристі, якого бачу щодня, здавалося найлегшим: 

«Доброго ранку! Мені великий вітамінний чай, а ще… а ні, більше нічого».

Як тільки я хотіла продовжити, у мене з’являлася нав’язлива думка: «А якщо я поставлю його в незручне становище? А якщо він подумає, що я фліртую з ним? Сором, який сором… Затули рот. Бери чай і йди геть». 

Маленький спойлер: 

Я таки зробила це, щоправда, у четвер. Потрібно зауважити, що цей бариста найпривітніший зі всіх, які мені траплялися ранками. Про це я йому й сказала.

З нестерпним почуттям нікчемності провела понеділок, так і не сказавши нікому нічого приємного. 

Комплімент перший

Наступного дня по дорозі додому, вгамувавши свій страх, я вирішила перепочити у сквері на Валах. Було трохи холодно, але згодом сталося те, що зігріло. Мені по-особливому комфортно спілкуватися з літніми людьми, здається, у старості є якийсь шарм, тому сказати кілька приємних слів незнайомці в капелюсі було не так складно, ну, і він їй личив. Ця жінка нагадала мені Меггі Сміт з «Абатства Даунтон».

— Вам личить цей капелюх, — кажу. — Є одна акторка, яка мені дуже схожа на вас.
— Акторка? (посміхається) Дякую. 

Вона сказала, що незвично чути схожі речі, як добре, що нарешті потепліло, її собака народила щенят і чи мені не хочеться взяти одного собі…  

Наступний дядько скорив своїм червоним плетеним шарфом. Я згадала момент зі «Списку Шиндлера», де дівчинка в червоному пальті серед чорно-білих персонажів. На ходу кидаю фразу про його неймовірний аксесуар: 

— У вас гарний шарф.

Він не зупиняючись повертає голову й дякує. А мені на душі так тепло і приємно… Йду, а в голові музичні мотивчики з “Амелі” і задоволена усмішка на обличчі.

Завершальна сцена

Уже думала, що досить з мене тих трьох людей, але в цей момент активізувалася моя група підтримки. Погода сприяла зустрічі з друзями, а я, на свою голову, розповіла їм про редакційне завдання. Насправді далі робити компліменти я б уже не наважилася, тому тут дяка друзям.

Гуляємо. Бачу Марка Лівіна, друзі штовхають мене в бік: “Ну, тут ти мусиш”. Я така: “Ні. Отут точно ні”. За хвилю пожаліла, але ми вже розминулися, тому, Марку, тобі дуже личить твоє блакитне худі.

Була 18:00, і я зрозуміла, що не варто затягувати, бо про всі ці експерименти ще потрібно написати. Тут моя подруга зупиняється, щоб привітатися зі знайомим. 

Напередодні колега порадила робити компліменти, пов’язані із зовнішнім виглядом: зауважити якийсь цікавий елемент в одязі — і готово. 

— Круто поєднано кольори. І загалом стиль подобається,  — кажу я.

Посміхаюся й червонію. Розумію, що все: тепер знайомий подруги, мабуть, думає, що я його клею. Він помітно знітився. Напевно, компліменти так само незвично чути, як і говорити.

Насправді, як виявилося, усе не так страшно, а усвідомлення, що вже майже кінець, навіть трохи засмучує. 

Мої думки перериває дядько років 50, який простягнув руку з візиткою  “Вікна / Двері”. Кожна з нас бере її, а він знімає уявного капелюха. Франківці можуть зрозуміти, про кого йдеться. 

— Це так мило, — кажу.
— Дякую.
— Вам дякую. І це не за візитку (посміхаюся).

Не знаю, чи можна мені це зарахувати як комплімент, але подруги кажуть, що так.

Загалом з усієї цієї пригоди зрозуміла, що якби ми частіше говорили приємності, такі експерименти були б простішими або й не було б у них потреби. Дописую цей текст у Бучачі перед автобусом у село і планую посміхнути компліментами тернополян, бо цей виклик для мене став приємністю… 

Журналістка: Ірина Блаженко

Тим часом у Коломиї

Я люблю виходити із зони комфорту й намагаюсь робити це часто, але в такий спосіб я спробувала вперше. Хоч друзі і вважають мене комунікабельною та активною, ідея з компліментами незнайомим людям мене трохи знітила… Попри це, я вирушила на “полювання”. Для більшої впевненості взяла із собою подругу і не пожаліла про це, бо так було веселіше й приємніше.

 Я розуміла, що не роблю нічого поганого, але в голові крутилися страхи: “А якщо мене приймуть за шахрайку?”, “Подумають, що я нещиро, що вирішила просто підколоти”, “Навіщо я це роблю? Так круто просто йти і нікого не чіпати”.

Сестрички в помаранчевому стали першими “жертвами”. На диво, руки в мене не тремтіли… Це був хороший початок…

— Дівчата, у вас такі класні кофтинки. Ви такі милі.
— Дякуємо, нам таке часто кажуть.

Усе минуло гладко, але було одне але. Коли я просила їх сфотографуватись, в очах помітила страх, що за цей час я поцуплю їхні сумочки. Можливо, зараз так шахраї працюють і дівчата про це знають?

Тоді я подумала: “Може, ну його це все, я додому, а то ще потім шарахатись від мене будуть з моїм тремтячим голосом”. 

Але дороги назад не було, тому я продовжила пошуки людей для компліментів. 

Наступною була Червона пані. 

Я вагалася, чи варто підходити, бо жінка жваво розмовляла зі знайомою, але мене підштовхнула подруга, сказавши: якщо я цього не зроблю, то потім жалітиму. Мабуть, так і було б. 

— Вибачте, що турбую, але хотіла сказати, що вам пасує червоний колір. 
— Ой, так? Я й не помітила, що вся в червоному (жінка засміялася).

На один мій комплімент я почула ще з десяток у свій бік.  Жінка була дуже щирою, і ми точно поліпшили їй настрій. Вона здалася мені яскравою не тільки зовні, а й всередині.

Було декілька разів, коли я вже ось-ось збиралась щось сказати, але за секунду проґавила свої шанси. 

Провали теж мають місце в цій історії: звернулася до дівчини, а вона була в навушниках, тому лише косо подивилася, не розуміючи, чому я говорю сама до себе. Мені стало ніяково, але впевненість переборола страх, тому я продовжила.

Ідучи алеєю, ми з подругою побачили хлопця, який вирізнявся з поміж інших: для нього, вочевидь, почалося літо. Ми з подругою одночасно сказали “Шорти!” й почали наздоганяти юнака. У той момент я й подумати не могла, як смішно все буде.

Спілкуючись з ним, я зрозуміла, як це круто робити людям приємне, мені захотілось ще. Здається, цей експеримент почав викликати в мене залежність. 

— Привіт. У тебе такі класні шорти (навіть не уявляла, як безглуздо це звучало тоді).
— Що? Серйозно? Ну дякую…

Саме в той момент я заплутатися в повідець собаки й не могла вибратися… Так діалог і обірвався… Дотепер соромно за це все. А якщо він подумав, що я залицяюсь?  

Вирішила підійти до двох дідусів, проте на мій комплімент “Вам дуже личить ця сорочка” я почула лише сухе дякую. Попри це, мені вдалося викликати в них усмішку.

Серце вже не вискакувало з грудей, як це було спочатку. Я зрозуміла, що робити компліменти — не так страшно, як мені здавалося, навпаки, круто. 

Гуляючи парком, ми з подругою помітили жінку в яскравій шапці та прикольних шкарпетках. Хотіла запитати, де такі можна придбати, але я стрималася, натомість сказала: “Ви дуже стильно виглядаєте. Надихаєте мене на експерименти”. У відповідь ми почули, що теж дуже стильні й красиві. На цій веселій ноті розійшлися.

Чекаю, коли знову вийду в центр і просто говоритиму приємні речі перехожим. Уже просто так…

Журналістка: Каміла Чернєцова

Сказати комусь кілька приємних слів, що спали тобі на думку, —  безкоштовний спосіб засвітити на чиємусь обличчі усмішку та поліпшити настрій. Скористайся цим рецептом. Змогли інтроверти нашої команди  —  зможеш і ти.

А щоб у твоєму житті було більше Глуzду —підписуйся на наш телеграм-канал.