Не часто доводиться чути щось приємне від незнайомих людей та й, будьмо відверті, нелегко самим зробити комплімент чужій людині.
Журналістки Глузду поекспериментували, висловлюючи компліменти коломиянам та франківцям, й діляться інсайдами з тобою.
Іра у Франківську
Останніх кілька тижнів живу за принципом «завжди кажи «так»», але цього разу я не знала, на що підписалась.
Мої знайомі, читаючи цей текст, не повірили б, що я таке витворяла. Проте маю докази: щоб цей матеріал побачив світ, мені знадобилася група підтримки, а 5 незнайомців отримали порцію гарного настрою.
День почався не лише із чаю
То був ранок понеділка. Від думки, що для виконання цього редакційного завдання я маю ще тиждень, мені стало трохи легше, але коли нагадувала собі, що мені доведеться говорити з незнайомими людьми, ще й робити їм компліменти, мене ніби розчавлювала гігантська брила.
Я не маю серйозної фобії чи жахливої історії, пов’язаної з комунікацією, без проблем записую інтерв’ю та навіть ставлю серйозні питання перехожим посеред вулиці (бліцопитування — ред.), але зробити якийсь комплімент… Ну, це трешово.
У п’ятницю я мала надіслати свою частину тексту, мандраж через це почався ще в понеділок зранку.
Перед роботою я пішла в улюблену кав’ярню з думкою: чому б не почати з простого? Сказати щось приємне баристі, якого бачу щодня, здавалося найлегшим:
«Доброго ранку! Мені великий вітамінний чай, а ще… а ні, більше нічого».
Як тільки я хотіла продовжити, у мене з’являлася нав’язлива думка: «А якщо я поставлю його в незручне становище? А якщо він подумає, що я фліртую з ним? Сором, який сором… Затули рот. Бери чай і йди геть».
Маленький спойлер:
Я таки зробила це, щоправда, у четвер. Потрібно зауважити, що цей бариста найпривітніший зі всіх, які мені траплялися ранками. Про це я йому й сказала.
З нестерпним почуттям нікчемності провела понеділок, так і не сказавши нікому нічого приємного.
Комплімент перший
Наступного дня по дорозі додому, вгамувавши свій страх, я вирішила перепочити у сквері на Валах. Було трохи холодно, але згодом сталося те, що зігріло. Мені по-особливому комфортно спілкуватися з літніми людьми, здається, у старості є якийсь шарм, тому сказати кілька приємних слів незнайомці в капелюсі було не так складно, ну, і він їй личив. Ця жінка нагадала мені Меггі Сміт з «Абатства Даунтон».
— Вам личить цей капелюх, — кажу. — Є одна акторка, яка мені дуже схожа на вас.
— Акторка? (посміхається) Дякую.
Вона сказала, що незвично чути схожі речі, як добре, що нарешті потепліло, її собака народила щенят і чи мені не хочеться взяти одного собі…
Наступний дядько скорив своїм червоним плетеним шарфом. Я згадала момент зі «Списку Шиндлера», де дівчинка в червоному пальті серед чорно-білих персонажів. На ходу кидаю фразу про його неймовірний аксесуар:
— У вас гарний шарф.
Він не зупиняючись повертає голову й дякує. А мені на душі так тепло і приємно… Йду, а в голові музичні мотивчики з “Амелі” і задоволена усмішка на обличчі.
Завершальна сцена
Уже думала, що досить з мене тих трьох людей, але в цей момент активізувалася моя група підтримки. Погода сприяла зустрічі з друзями, а я, на свою голову, розповіла їм про редакційне завдання. Насправді далі робити компліменти я б уже не наважилася, тому тут дяка друзям.
Гуляємо. Бачу Марка Лівіна, друзі штовхають мене в бік: “Ну, тут ти мусиш”. Я така: “Ні. Отут точно ні”. За хвилю пожаліла, але ми вже розминулися, тому, Марку, тобі дуже личить твоє блакитне худі.
Була 18:00, і я зрозуміла, що не варто затягувати, бо про всі ці експерименти ще потрібно написати. Тут моя подруга зупиняється, щоб привітатися зі знайомим.
Напередодні колега порадила робити компліменти, пов’язані із зовнішнім виглядом: зауважити якийсь цікавий елемент в одязі — і готово.
— Круто поєднано кольори. І загалом стиль подобається, — кажу я.
Посміхаюся й червонію. Розумію, що все: тепер знайомий подруги, мабуть, думає, що я його клею. Він помітно знітився. Напевно, компліменти так само незвично чути, як і говорити.
Насправді, як виявилося, усе не так страшно, а усвідомлення, що вже майже кінець, навіть трохи засмучує.
Мої думки перериває дядько років 50, який простягнув руку з візиткою “Вікна / Двері”. Кожна з нас бере її, а він знімає уявного капелюха. Франківці можуть зрозуміти, про кого йдеться.
— Це так мило, — кажу.
— Дякую.
— Вам дякую. І це не за візитку (посміхаюся).
Не знаю, чи можна мені це зарахувати як комплімент, але подруги кажуть, що так.
Загалом з усієї цієї пригоди зрозуміла, що якби ми частіше говорили приємності, такі експерименти були б простішими або й не було б у них потреби. Дописую цей текст у Бучачі перед автобусом у село і планую посміхнути компліментами тернополян, бо цей виклик для мене став приємністю…
Журналістка: Ірина Блаженко
Тим часом у Коломиї
Я люблю виходити із зони комфорту й намагаюсь робити це часто, але в такий спосіб я спробувала вперше. Хоч друзі і вважають мене комунікабельною та активною, ідея з компліментами незнайомим людям мене трохи знітила… Попри це, я вирушила на “полювання”. Для більшої впевненості взяла із собою подругу і не пожаліла про це, бо так було веселіше й приємніше.
Я розуміла, що не роблю нічого поганого, але в голові крутилися страхи: “А якщо мене приймуть за шахрайку?”, “Подумають, що я нещиро, що вирішила просто підколоти”, “Навіщо я це роблю? Так круто просто йти і нікого не чіпати”.
Сестрички в помаранчевому стали першими “жертвами”. На диво, руки в мене не тремтіли… Це був хороший початок…
— Дівчата, у вас такі класні кофтинки. Ви такі милі.
— Дякуємо, нам таке часто кажуть.
Усе минуло гладко, але було одне але. Коли я просила їх сфотографуватись, в очах помітила страх, що за цей час я поцуплю їхні сумочки. Можливо, зараз так шахраї працюють і дівчата про це знають?
Тоді я подумала: “Може, ну його це все, я додому, а то ще потім шарахатись від мене будуть з моїм тремтячим голосом”.
Але дороги назад не було, тому я продовжила пошуки людей для компліментів.
Наступною була Червона пані.
Я вагалася, чи варто підходити, бо жінка жваво розмовляла зі знайомою, але мене підштовхнула подруга, сказавши: якщо я цього не зроблю, то потім жалітиму. Мабуть, так і було б.
— Вибачте, що турбую, але хотіла сказати, що вам пасує червоний колір.
— Ой, так? Я й не помітила, що вся в червоному (жінка засміялася).
На один мій комплімент я почула ще з десяток у свій бік. Жінка була дуже щирою, і ми точно поліпшили їй настрій. Вона здалася мені яскравою не тільки зовні, а й всередині.
Було декілька разів, коли я вже ось-ось збиралась щось сказати, але за секунду проґавила свої шанси.
Провали теж мають місце в цій історії: звернулася до дівчини, а вона була в навушниках, тому лише косо подивилася, не розуміючи, чому я говорю сама до себе. Мені стало ніяково, але впевненість переборола страх, тому я продовжила.
Ідучи алеєю, ми з подругою побачили хлопця, який вирізнявся з поміж інших: для нього, вочевидь, почалося літо. Ми з подругою одночасно сказали “Шорти!” й почали наздоганяти юнака. У той момент я й подумати не могла, як смішно все буде.
Спілкуючись з ним, я зрозуміла, як це круто робити людям приємне, мені захотілось ще. Здається, цей експеримент почав викликати в мене залежність.
— Привіт. У тебе такі класні шорти (навіть не уявляла, як безглуздо це звучало тоді).
— Що? Серйозно? Ну дякую…
Саме в той момент я заплутатися в повідець собаки й не могла вибратися… Так діалог і обірвався… Дотепер соромно за це все. А якщо він подумав, що я залицяюсь?
Вирішила підійти до двох дідусів, проте на мій комплімент “Вам дуже личить ця сорочка” я почула лише сухе дякую. Попри це, мені вдалося викликати в них усмішку.
Серце вже не вискакувало з грудей, як це було спочатку. Я зрозуміла, що робити компліменти — не так страшно, як мені здавалося, навпаки, круто.
Гуляючи парком, ми з подругою помітили жінку в яскравій шапці та прикольних шкарпетках. Хотіла запитати, де такі можна придбати, але я стрималася, натомість сказала: “Ви дуже стильно виглядаєте. Надихаєте мене на експерименти”. У відповідь ми почули, що теж дуже стильні й красиві. На цій веселій ноті розійшлися.
Чекаю, коли знову вийду в центр і просто говоритиму приємні речі перехожим. Уже просто так…
Журналістка: Каміла Чернєцова
Сказати комусь кілька приємних слів, що спали тобі на думку, — безкоштовний спосіб засвітити на чиємусь обличчі усмішку та поліпшити настрій. Скористайся цим рецептом. Змогли інтроверти нашої команди — зможеш і ти.
А щоб у твоєму житті було більше Глузду —підписуйся на наш телеграм-канал.
