ГЛУЗД

Тарас з Івано-Франківська, та останні 8 років жив у Маріуполі. 2014-го чоловік вирішив приєднатися до полку “Азов”. Спочатку був заряджальником, потім командиром взводу, згодом став командиром батальйону. 

Про перші дні війни та руйнування міста він поділився з ГЛУЗDом

Не вірив, що можна так зруйнувати місто

Коли все почалося, для нас це була одна довга, навіть безкінечна доба. Життя однозначно поділилось на до і після.

Ми очікували… На 99 % були впевнені, що повномасштабне вторгнення буде. 23 лютого я посадив дружину з дітьми на поїзд, а ми залишилися чекати. Чомусь думали, що буде пізніше на день чи два. 

Я був у пункті постійної дислокації. Повномасштабне вторгнення розпочалося з обстрілу Маріуполя та підривів по всьому місту, а далі понеслося. Потім мене делегували як офіцера взаємодії до морпіхів. Провів з ними 5 днів та повернувся в пункт постійної дислокації. Ми забезпечували оборону міста. 

З несподіваного для нас — руйнування міста. Десь на десятий день це посіяло хаос. Не було ні світла, ні води. Цілеспрямовано розбомбили склади з продуктами, великі магазини. Цивільне населення не знало, як діяти в цій ситуації. Люди організовувалися територіально та готували їжу на багатті. Часто гинули через це. Воду добували різними шляхами: в скважинах шукали, топили сніг. 

Ми дуже обмежено могли допомогти їм. Ділилися їжею, водою, медикаментами, але цього було недостатньо. Поки була можливість, намагалися евакуювати поранених цивільних. 

Окрім цього, виконували свій безпосередній обов’язок — забезпечували оборону. Десь з 10-го дня, як військові, ми розуміли, що ситуація в нас не дуже, ми в повній блокаді, але виконували наказ. 

Усі дні були якісь однакові. Ми на листку писали: день 1, 2, 3, 31, 33… Краще не думати про завтра. Встаєш, пережив день і нормально. 

Завжди були загиблі, поранені. Гинули близькі люди, з якими дуже багато часу провів. Якось навіть мозок відмовлявся фіксувати ці події, емоційно реагувати на втрати.

Маріуполь був квітучим гарним містом, вітриною, так би мовити, сходу. Багато грошей вкладали в міста, та все зруйновано.

Квартиру, яку ми знімали, також зруйнували. Я бачив фотографії. Трохи боляче було дивитися, бо любив це місто. І люблю… Воно — як рідне. Там народилися діти, було багато друзів.

Спочатку не дуже розумів логіку дій окупанта. Хоч я колишній артилерист, та не вірив, що можна так зруйнувати місто. На нього скинули десятки тонн боєприпасів.

Смерть поряд. Вона дихає тобі в потилицю…

Був один день, коли ми бачили, як літак скинув авіабомбу на житловий будинок і зруйнував саме ту частину, де була сходова клітка, а на верхніх поверхах були люди, діти, які згоріли, напевно, заживо, і ми нічим не могли їм допомогти…

І таких історій багато…

Я психологічно стійка людина, мене готували до певних ситуацій, але не до таких. Бачив убиту 6-річну дівчинку просто серед вулиці, а в мене самого дві дочки. Це дизморалить, і трохи важко.

Військовому, який веде активні бойові дії, така розкіш, як віра, не дуже доступна. Ти просто робиш те, що потрібно, і не думаєш про погані речі. Віра обнадіює, а потрібно спиратися на об’єктивні дані, якщо вони невтішні, то шукати втішні, бо вихід має бути. Та в нас не такий великий він був — б’єшся до останнього. Боїшся не так смерті, як несвідомо попасти в полон під час контузії. У полоні азовцям тяжко, і я не хотів, щоб мене якось використали. 

Смерть поряд. Вона дихає тобі в потилицю. Біжиш кудись з побратимом під час авіаудару, падаєш на землю, встаєш трохи контужений, а в побратима багато поранень, несумісних із життям, і він помирає за кілька годин. Страх смерті теж різний. Якщо відразу загинути — велике щастя. До смерті звикаєш. Бачиш її, бо багато загинуло, і ти нічим не відрізняєшся. 

Війна війною, але я не розумів, для чого знищувати все місто і вбивати цивільне населення… Хоча це їхня манера війни. Ми намагалися постійно аналізувати дії ворога, шукати логіку, алгоритми, але потім плюнули на це заняття. Тактика виявилась доволі проста — ворог намагався діяти дистанційно, з далекої відстані обстрілювати та кидати непідготовлених людей у прямий вогневий контакт, щоб виявляти наші вогневі точки. Інколи вони діяли дуже прямолінійно, рівняючи авіаударом цілий квартал із землею.

Бажання вижити

24 березня на околицях Азовсталі ми мали бій. У прямому вогневому контакті з противником я отримав стрілкове поранення в руку. Побратим наклав джгут, і ми продовжили бій. До імпровізованого госпіталю на Азовсталі вдалося добратися лише через 7 годин. Довелося ампутувати руку: була сильно пошкоджена. 

На той момент уже всі лікарні в Маріуполі були розбомблені. Деяке обладнання вдалося вивезти на Азовсталь. Не вистачало знеболювальних, мало було матеріалу для перев’язок, а поранених було дуже багато, і лежали вони на підлозі. Не тільки військові, а й цивільні. Лікарів було двоє, якщо не помиляюся. Зрозуміло, що вони не могли всім приділити увагу. 

У багатьох починався сепсис. Там нема рентгену, щоб витягнути осколки. Поранення здебільшого важкі: уламкові, відкриті переломи. Деякі помирали, бо не могли вчасно та в повному обсязі отримати медичну допомогу.

Я втратив дуже багато крові. І  лікар аж здивувався, казав, що я, напевно, дуже жити хотів. 

Не уявляю, як там виживали. Той госпіталь, де був я, наскільки мені відомо, розбомбили надважкою авіаційною бомбою. 

Використати кожен шанс

Коли лежиш у госпіталі, нічого, крім віри, тобі не залишається. Якщо чесно, десь на 5-й день думав, що загину, не вірив, що зможу вибратись. Інколи в нас був зв’язок, я спілкувався з дружиною, дітьми, тому не мав права здатися. Додавали сил і побратими: жартували, підтримували. Якщо є шанс, навіть один з тисячі, його потрібно використати, тому старався щось поїсти і за лікарями ходив, щоб дали антибіотик. 

Це вже не секрет, що існував певний повітряний коридор, яким можна було інколи з великими ризиками вивозити поранених. Командування намагалося якомога більше вивезти, бо умови для лікування були не дуже.

Коли ми вилетіли, вертоліт, що летів за нами, підбили. Загинули мої побратими, які були в ньому. Наш вертоліт теж підбили, але дотягнули якось на одному двигуні.

На жаль, як мені відомо, я останній, кому вдалося вибратися повітряним мостом. Більше відтоді ніхто не літав.

Фактично 31 березня був останній повітряний коридор. 

Ситуація стабільно погана

Хліба, коли я був, уже не було. Військові не бачили його 2 місяці. Воду доводилося пити технічну. Бої там постійні. Багато цивільних уже в березні були на Азовсталі. На певний час керівництво заводу забезпечило їжею та водою. Там хороші бомбосховища, проте завод під постійними обстрілами, територія велика і, напевно, щось завалено. Наскільки там безпечно? Там небезпечно. Противник застосовує надважкі авіаційні бомби. Бомбосховища та бункери, які там є після Другої світової, зроблено за всіма правилами. Вони розраховані навіть на невеликий ядерний удар. В Івано-Франківську нема таких, до прикладу. Бункери на Азовсталі можуть витримувати півтонні бомби, а ворог кидав 3-тисячні й більші. Тобто ці сховища — не панацея.

Я приблизно уявляю, як виглядає день із життя військового. Вони не можуть безперервно сидіти в бункерах, мусять виходити та займати оборону. Під час цього по них наносять авіаудари. Хто не встиг сховатися, або гине, або отримує поранення. Коли обстріли стихають, з бункерів виходять, щоб забрати поранених. Якось так. 

Коли зв’язуюся з побратимами, намагаюся розпитати про тих, хто живий. Не запитую, як вони, розумію, що погано. Ну, і коротко про ситуацію — ситуація стабільно погана. Та я знаю своїх побратимів: вони здаватися не будуть — будуть битися. 

Червоний Хрест намагався передати якісь медикаменти, але окупанти не дозволили, конфіскували. Також їжу намагались передати, та це теж не пройшло. Трохи раніше побратими писали, що скоро будуть гинути не тільки в боях, а й від голоду. Вони харчуються один раз на день, не дуже калорійно. Допомога їм однозначно потрібна. Лік іде вже не на дні, а на години. 

Порятувати військових можна за процедурою екстракції. Я думаю, що це реально. Можливий і військовий шлях. 

Навіть з переважаючими силами противника було б набагато легше, якби була можливість вивозити поранених, постачати продукти, їжу та інколи замінювати якихось людей. 

Війни 4-го покоління не є суто військовими. Медіа беруть у них безпосередню участь, і висвітлення дуже важливе.  

Я свідок того, що коли шансів дуже мало, вижити можна. Тому зараз треба зробити все для хлопців, щоб вони вирвались…

Як далі?

За 8 років кілька разів думав піти, але завжди лишався. Я дуже люблю свій полк, тому планую повертатися однозначно туди. Тільки ще треба долікуватися, вирішити з протезом, і, думаю якійсь функції я там зможу виконувати. 

Закінчення війни — не швидкий процес, але його треба пройти, щоб наші діти потім знову не переживали цього. 

Я бачу кінець у повернені окупованих територій та закріпленні кордонів. І після війни не заспокоїтися, як ми це любимо, а максимально розвивати оборонні сили. 

Це війна на виживання. Тут або ми, або вони. Я ніколи не втрачав залишків людяності, братерства, та тут зовсім інша ситуація. Якби це була справа тільки мого виживання, я, напевно, сприймав би її по-іншому, а це виживання всіх нас, моїх дітей також. 

Я добре знаю історію України. Сім’ю мою вивезли в Сибір. Мама народилася там, у Хабаровську, дід воював в УПА, бабуся також. Це живі люди, яких я знав. Мені не треба розказувати про якихось поганих бандерівців. Бабуся закінчувала австрійську гімназію, дід був архітектором тут, в області. Для мене це високоморальні люди — представники тої давньої галицької інтелігенції. Я ще досить малим був, як дід помер, залишився з бабусею, бо мама теж рано померла, то вона мені завжди казала: “Ті москалі нам спокою не дадуть”.

Після війни у Грузії я замислився. Вже з 2014 розумів ризики і 8 років підсвідомо чекав цього повномасштабного вторгнення. От реакція світу на війну в Україні приємно здивувала. Я думав, що ми залишимося сам на сам з ворогом і отримаємо тільки гуманітарну допомогу.  Ще до того відстежував нову зброю, деяку я тільки мріяв побачити, і те, що ми її матимемо, вселяє надію. 

Зараз у нас шанси максимально ослабити ворога, бажано розвалити повністю, щоб вони довго пам’ятали. Через те масове безумство, яке охопило росію, інакше до неї не дійде. 

А після… Нам, напевно, доведеться жити по-новому.

Журналістка: Ірина Блаженко

Фотографка: Софія Дмитрів

Наші партнери