ГЛУЗД

Укрзалізниця щодня переплітає долі людей. Десятки евакуаційних потягів з різних міст країни щогодини прибувають на перони львівського вокзалу. Одні допомагають втекти від жаху війни, інші — дають квиток у нове, невідоме життя…

Тепломісце

Трамвай № 4 пригальмовує біля великої будівлі — Львівський залізничний вокзал. Спускаючись сходинками, дбайливо витягую фотоапарат і прикручую об’єктив. 

Враз незнайомий чоловік підходить до мене ліворуч і запитує:
– Не знаєте, чим можна доїхати до Варшави?
– Ой, ні. Щойно приїхала. Можливо, ще когось попитайте.

Швидко натягую ремінець від фотоапарата на шию й помічаю, що сивобрового чоловіка біля мене вже немає. 

Видніється кілька дерев’яних наметів. Пише — поселення. Молода сім’я з дитиною та літньою жінкою перекидаються поглядами. Одразу помічаю в їхніх очах страх і безвихідь.

– Нам будь-що, лиш би переночувати, — немов благаючи, промовляє заплакана дівчина. 
– Пані, зараз вам усе знайдемо, — заспокоює волонтер.

Стою навпроти сім’ї і бачу, як дівчина худорлявими руками витирає з блідого обличчя потоки сліз. Вони ще довго стояли на холоді. Потім, помахавши якимось папірцем, хлопець сказав дівчині, де роздають їжу. Сім’я рушила за пальним для шлунку.

Минаючи людей, помічаю, як серед хаосу пробігають, мов кулі, у яскравих світловідбивних жилетках волонтери. Вони працюють цілодобово, їх понад сотня. Одні дають їжу та воду, другі виконують різні доручення, а треті під голоси вуличних музикантів скеровують людей до вокзалу, четверті надають психологічну та медичну допомогу. Роботи на вокзалі, заповненому людьми з різних куточків країни, чимало, тому робота волонтерів неоціненна. 

Прихисток

Проходячи в середину вокзалу, чую різкі голоси людей. Чоловіки, жінки, діти, їхні бабусі та дідусі, тварини — усі налякані. Частина людей пам’ятає Львів зовсім іншим — туристично-романтичним, з кавовим присмаком та галицькою говіркою. А хтось тут уперше і бачить метушню вокзалу, зойки дітей та перелякані погляди людей.

“Валантьори єсть? Гдє валантьори?”, — гукають.

Волонтери намагаються хоч якось розрадити їх під час болю та розпачу. З-за дверей акуратно визирає аніматор, одягнений у костюм сірого ведмедя. Він радо роздає цукерки.

Волонтер волає: “Канфєти только дєтям”. Проте аніматор удав, що його не почув і почав роздавати смаколики не тільки маленьким, а й дорослим. Жінка, червоніючи, мабуть, від засоромлення, простягає руку у бляшаний цукерковий тубус. 

“Такого навіть у фільмах не показують”

“Пттттфффффііііііівхххххх, пшшшшшшш, птшшшівффффхххх”, — вітається зі Львовом черговий потяг. 

Люди заповнюють перони. Волонтери враз жвавішають та допомагають приїжджим.

Проходячи повз пакунки, які лежать на підлозі, помічаю на сходах жінку в чорній довгій куртці. Вона випускає з клітки кішку з тигровим забарвленням, насипає корм у маленьку тарілку і дає попити води. 

Підходжу ближче, розпитую. Жінка приїхала сьогодні з Бучі з донькою та кішкою. Далі їде в Польщу, шукатиме житло, а там уже як буде. Головне, щоб не назад.

– Як там? 
– Такого навіть у фільмах не показують. Якщо про це буде фільм, то тільки документальний. Ми пройшли крізь пекло. Це був жовтий коридор, а не зелений. На щастя, по нас не стріляли. А от справа, зліва  — так. Дай Бог, щоб це пекло сюди не прийшло. Ми ледве врятувались.

Проковтую слину. Не знаю, що відповідати. Ніби не помітивши мовчанки, жінка ніяково цілує свою кішку і тремтливим голосом каже: “Бережіться”.

Пані Люба з вернісажу

Коридори вокзалу знову переповнені. Приїхав черговий потяг з Краматорська. Йду за людьми, які виходять на вулицю. Пакети, валізи, сумки, у яких спаковане все життя. Волонтери скеровують людей до місця, що через дорогу від вокзалу, там допомагають переселенцям.

Справа видніється склад з їжею та водою. Підходжу ближче і відчуваю приємний запах — варять суп. Польова кухня працює щоденно без перерви, тут люди зігріваються після дороги. 

Повертаючись, бачу, як жінка розкладає з коробки різноколірні шапки. 

– Так, хто замерз — беріть шапки. Це мої, — горланить жінка у в’язаній шапці. 

Підходжу ближче і намагаюсь її зненацька сфотографувати. Та різко каже: “Ой, только мені рєклам ніяких не треба. Я з вернісажу. Я пані Люба. Я нє дєпутат, котрого надо сфотографіровать. Я нє пєарусь. Тут бізнес не дєлаєтса. Тут тільки допомагаєтса людям”.

Пані Люба плете шапки вже три роки. За період широкомасштабного вторгнення Росії в Україну жінка роздала дві торби головного убору. Каже, що людей треба гріти. 

Жінка має ще одне хобі: малює листівки-позитивки з Майдану. До того ж відправляла туди й теплі речі. 

“Я, як відєла на улицях вояків, підходила, обіймала, з ними говорила і кожному дарувала листівку-позитивку. Вони навіть мене на вернісажі знайшли. У них вже ті листівки були затерті роками, але всьо равно шукали, принесли віно і шоколадку. Одна казала, що я фігньою занімаюся, їм треба ковбаси. Але коли не стріляють, то він хоч на ту листівку подивиться. Психолога ж біля кожного не поставиш”, — додає жінка.

Пані Люба роздає листівки-позитивки і дорослим, і дітям. Накупила маркерів, взяла із собою і малює на локації біля вокзалу.

– Переселенці були з Луганська, по-моєму. Я їх одягнула в шапочки і вони сфотографірувались. Так померзли, а я їх вбрала, —  ласкаво розповідає волонтерка і показує сфотографованих нею людей з дарунками від пані Люби.

Під час розмови до нас підійшла тендітна жіночка низького зросту з тонкими посинілими губами.

– Обирайте, шо хочете, — каже пані Люба. 
– А нема курточки тепленької?
– Курточки от туда — на праву сторону. Там є секонд-хенд, — показує лівою рукою на дорогу.

Продовжує. 

– Як тебе звуть? 
– Уляна, — кажу.
– А я пані Люба з вернісажу. Я тобі дам листівку на ліпучці і тєлєфон на всякий випадок. Вибач, що на такій картонці, але там малюнок.

І на кінець додає: “Я не бізнєсмєн, нє дєпутат. Мене нє надо рекламіровать”.

Попрощавшись з волонтеркою, я відійшла від неї десь на 20 метрів. Стою, неквапливо обертаюсь і помічаю, як пані Люба віддає дівчинці в рожевій куртці, яка сидить на лавці біля декількох жінок, сплетені власноруч теплі рукавиці. Чи має добро якісь межі? 

Вечірнє

Ховаючись у середині вокзалу від холоду, діти років 5–6 тримаються за телефон і дивляться мультфільми. На хвильку здається, що війни немає. 

Іду далі: хлопчик у зеленій куртці з-під лоба дивиться на мене й жадібно смокче зі своєї пластмасової пляшки воду. 

Виходжу з будівлі. На вулиці один юнак, проходячи з декількома дорослими, каже матері, яка їде на візку: “Он гдє. Аааа, єсть автобус. Мам, я тєбя люблю!” Розчулившись звертанням, жінка відповідає: “І я тєбя, мой хароший”.

Неподалік сірий ведмідь далі роздавав цукерки. Цього разу ними поласували діти. Смеркає. Кожен присутній на вокзалі продовжує виконувати свою роботу. Здається, її так і не переробиш. Завжди щось є.

***

Птттсссссссссс-стттттттттт-стттттшшшш — навпроти вокзалу неспішно тисне на гальма водій трамваю № 4.  Крокуючи по сходинках, заходжу в середину. Там дбайливо беру до рук фотоапарат, відкручую об’єктив та беруся до фотографій. Люди, собаки й коти, обійми, їжа та вода, сховище, світло й темрява, рух, діти і цукерки — усе задокументовано. Ми пам’ятаємо. Ми не забудемо. Ми не пробачимо….

Журналістка та фотографка: Уляна Сторощук

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
🔸телеграмі 
🔸 вайбері
🔸 вацапі
🔸 фейсбуці
🔸 інстаграмі
🔸 твіттері