В Івано-Франківську відбувся Форум розвитку і відновлення, на якому порушували питання готовності громад до прийняття ветеранів, а також щодо відбудови й подальшого розвитку. ГЛУЗD побував на форумі та занотував важливі тези з усіх панельних дискусій.
Яка участь тилових міст у відбудові?
Форум розпочали із панельної дискусії “Участь тилових міст та регіонів у відновленні й відбудові (модернізації)”, спікерами якої були: Вадим Созоник, Руслан Марцінків, Інна Підлуська, Роман Зінченко, Роман Григоришин.
В Україні військові адміністрації формують перелік “територій відновлення”, які постраждали від обстрілів, зазнали прильотів, куди приїхало багато переселенців. Заступник голови Івано-Франківської ОВА Вадим Созоник розповів, що кілька громад будуть також брати участь у цьому процесі. За його словами, Івано-Франківщина, порівняно з іншими областями, має мінімальні пошкодження житлової інфраструктури та один об’єкт критичної інфраструктури, що зазнав значних ушкоджень.
“Громадяни, чиї будинки зазнали руйнувань, подали заявки на відновлення, їх уже розглянули органи місцевого самоврядування. Тепер чекають на компенсацію від держави”, — каже Вадим Созоник.
Також заступник голови Івано-Франківської ОВА розповідає, що Івано-Франківщина долучається до пілотного проєкту з відновлення Херсонщини. За фахівцями з Івано-Франківської області закріплять певну територію, де вони мають працювати, а держава виділятиме субвенцію.
Міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків розповідає, що до повномасштабного вторгнення Івано-Франківська громада була в партнерстві із Волноваською та Попаснянською громадами. Зараз мають підписані угоди із Гуляйполем, Покровською, Конотопською та Чернігівською громадами.
“Наші комунальники добровільно, коли був деокупований Чернігів, їздили допомагати. Коли лінія зіткнення була на Миколаївщині, їздили в Миколаїв. До речі, тоді не так багато громад відгукнулися на заклик допомогти, а коли сталася біда із Каховською ГЕС, наші комунальники та волонтери активно їхали на Херсонщину, де допомагали із відновою. Ми розуміємо, наскільки така поміч від тилу є важливою”, — каже Руслан Марцінків.
Міський голова розповів, що громада зараз проводить два дослідження. Одне стосується бізнесу та економіки.
“Ми бачимо, як розвивається бізнес, та хочемо бачити це соціологічно, щоб говорити про напрями. Точно можу сказати, що оборонна промисловість на заході країни буде найпотужнішою. Це місія тилових міст, і у цьому напрямі багато робиться. Ми бачимо також зростання у легкій промисловості, збільшення виробітку удвічі”, — додає міський голова.
За словами Руслана Марцінківа, сьогодні в Івано-Франківській громаді зареєстрована 41 тис. осіб.
“У контексті інтеграції та боротьби за людський капітал, для нас цікаво, чи вирішили люди остаточно переїхати в Івано-Франківськ”, — каже Руслан Марцінків.
Заступниця виконавчого директора Міжнародного фонду “Відродження” Інна Підлуська вбачає у стійкості тилових громад такі фактори, як субсидіарність, суб’єктність, самоорганізація та громадська участь.
“Ми у фонді акцентуємо на розвитку соціального капіталу. У тилових громадах фокус має бути на економічному зростанні, соціальному відновленні, можливостях інновацій, залученні інвестицій, створенні шкіл, хабів, просторів для ветеранів”, — каже Інна Підлуська.
На думку співзасновника Greencubator, гостьового викладача Бізнес-школи УКУ, дослідника інновацій Романа Зінченка, ми маємо економічно, технологічно та інтелектуально обіграти противника.
“Завдання тилу полягає в тому, щоби заробляти, бо це важливо з боку економічної свободи. Це війна фронту, війна інженерів, війна умів, війна заводів. Я у своїй абсолютно тиловій діяльності переважно пов’язаний з волонтерським воєнпромом — і тому бачу його обмеження. Як волонтер я пов’язаний з ППО і можу сказати, що українське ППО показало радикальне зростання ефективності збивання із 45-50% до 90-96%. Але все одно прилітає. Ефективність росте, але нам треба багато і дорогих систем, таких як “Патріот” (зенітний ракетний комплекс, — ред.), для Одеси, Миколаєва, Дніпра, Харкова, Запоріжжя, Львова, Франківська. І нам потрібні дешеві системи: пікапи з мобільними вогневими групами. Це також війна складів і арсеналів. Маленький приклад: один постріл системи “Гепард” коштує 3000 доларів. Одна черга “Гепарда” — це чотири постріли, і, як правило, вона не справляється з “Шахедом”, йому треба до 10 черг. Відтак збиття “Шахеда” коштує дорожче, ніж сам “Шахед”. Тож у випадку наступної війни наші склади мають бути наповненими та наша економіка має дозволити купувати це озброєння”, — каже Роман Зінченко.
На думку виконавчого директора Itoxy Ukraine Романа Григоришина, захід України показав хороші результати у реформі децентралізації. Він радить громадам взяти на озброєння пораду та скласти списки бізнесів для іноземних інвесторів у випадку їхньої зацікавленості, оскільки раніше бізнес самотужки шукав шляхи виходу на міжнародний ринок.
“Громади, на мою думку, мають сфокусуватися зараз не на бруківці, не на побудові стадіону за 100 млн, а на тому, щоб змодерувати процес, який в кінцевому етапі дасть лист пропозицій”, — каже Роман Григоришин.
“До реабілітації військових має бути залучене все суспільство — від самого верху до самого низу”
На другій панельній дискусії обговорювали реабілітацію та ментальну підтримку військових і ветеранів. Серед спікерів: Масі Найєм, Михайло Пустовойт, Ксенія Возніцина, Ольга Руднєва, Іван Науменко.
Військовий та правозахисник Масі Найєм спільно із волонтеркою Любов’ю Галан заснували громадську організацію “Принцип”. Після поранення й подальшого лікування Масі спостерігав за проблемами, з якими зіштовхується військовий, й тим, як вони ускладнюють відновлення, тож вирішив вплинути. У вересні цього року громадська організація “Принцип” презентувала дослідження “Від поранення до повернення: Етнографічне дослідження шляху ветеранів та їхніх близьких”. Команда ГО протягом кількох місяців спілкувалася із ветеранами та їхніми родинами, щоб зібрати інформацію про проходження військово-лікарської комісії (далі — ВЛК) та Медико-соціальної експертної комісії (далі — МСЕК), щоб надалі удосконалити роботу цих комісій.
“Це показало, що держава не впоралася з тим, щоб дати належну можливість реабілітуватись після поранення. По-перше, коли ми кажемо, що немає реабілітації, нам відповідають, що є, — і показують два-три реабілітаційні центри. Це мало, бо поранених насправді дуже багато.
По-друге, реабілітація починається набагато пізніше, ніж це потрібно для здоров’я. Можливо, мій досвід не є репрезентативним, але моя реабілітація виглядала так: мене просто відправили у відпустку. Ніхто не пояснив, що відбудеться далі. Наслідки мого поранення настільки важкі для мене, що у липні цього року я хотів застрелитися, бо мені було дуже складно. І я розумію, що в мене не найгірший випадок, бо є хлопці без рук чи ніг, а це набагато складніше. Я своєї травми не бачу щодня, а вони свої відчувають”, — каже Масі Найєм.
Щоб полегшити подальшу реабілітацію, на думку Масі, можна забезпечити психологічну допомогу на першій лінії фронту, оскільки там ефект від допомоги буде більший. Військовослужбовець каже, що Міністерство ветеранів мало б вирішити подальші умови реабілітації військового після повернення, враховуючи фактор родини, оскільки близькі також змінилися.
“Уявіть собі ситуацію: здається, до травня чи то в червні, коли людина отримувала обмежену придатність, її переводили в позаштат. У неї стало більше потреб, ніж у здорової людини. Держава сказала переводити таких військових у позаштат і платити максимум одну тисячу гривень. Ми добились, щоб давали 20 тисяч, але і це ніщо для пораненої особи. Тим паче, якщо у пораненого є родина. Коли людина пішла воювати, вона точно не робила цього, щоб їй щось дали. Здебільшого. І наші з вами фейсбучні постіки про те, що ми вдячні військовим, травмують ще більше. Стається дисонанс, бо ми дякуємо, а вони приходять і бачать зовсім інше”, — каже Масі.
Дослідження “Від поранення до повернення: Етнографічне дослідження шляху ветеранів та їхніх близьких” планують передати також державі. Корисну інформацію ГО “Принцип” для військових зібрала тут.
“До реабілітації військових має бути залучене все суспільство від самого верху до самого низу, щоб ветеран почувався пошанованим і достойним, а кожна людина, яка його обслуговує, розуміла, що пережив військовий і як із ним розмовляти, щоб він мав відчуття, що недаремно пожертвував частиною свого життя”, — каже психіатр, психоаналітик, завідувач кафедри психіатрії, наркології та медичної психології Івано-Франківського медичного університету Михайло Пустовойт.
Університет створює клінічну та наукову базу для реабілітації людей, які в результаті війни отримали психічні травми. Михайло Пустовойт каже, що перехід у мирне життя має забезпечити суспільство. Наприклад, створення при професійних асоціаціях, зокрема психотерапевтів, спеціалізованих відкритих для всіх програм, а також створення в кожній громаді програм для сімей військових.
Директорка Центру психічного здоров’я та реабілітації ветеранів “Лісова поляна” МОЗ України Ксенія Возніцина розповідає, що центр сьогодні став не тільки лікувально-реабілітаційним, а й хабом, де відбуваються навчання спеціалістів з реабілітації.
Ольга Руднєва, CEO Superhumans Center — реабілітаційного центру для людей з ампутаціями, — розповідає, що військовим доводиться зіштовхуватися із проблемою сприйняття протезів. Щоб не засмучувати людей, які поруч, захисники намагаються у будь-який спосіб приховати втрату кінцівок.
“Наприклад, у потягу вони вимушені спати в протезі всю ніч. Це небезпечно для здоров’я і життя, але вони ховають протези, вдягають штани, бо забагато уваги та неадекватної реакції”, — ділиться Ольга.
На думку Ольги, суспільство не готове до прийняття таких людей й майже не знає, що говорити й чого не говорити в їхній присутності.
“Ставитися до людини з протезом треба як до всіх. Коли жінка йде з протезом грудей, то до неї не ставляться якось особливо. Але це так само протез, хоча й силіконовий. Хочу поділитися історією нашої пацієнтки Тетяни: коли вона в маршрутці сказала, що в неї посвідчення, їй відповіли: “А хто мені заплатить за проїзд?”. Вона каже: “Я вже заплатила за проїзд. Настане час, коли весь автобус буде таких людей, як я, пільговиків. Готуйтеся до цього”. Вони не відчувають вдячності, і це найболючіша історія. Бо поранені можуть пережити фантомні болі, можуть здолати біль від ставання на протез вперше, але невдячність суспільстві їм пережити набагато складніше. І це те, що буде тригером для загострення психічних станів”, — каже Ольга Руднєва.
Ще одна проблема, на якій наголошує Ольга, — брак фахівців. Каже, що є люди, які чекають на протезування місяцями, навіть понад рік:
“Ми чомусь не вчили спеціалістів ще з 2014 року, і через це люди так довго чекають. Ми також маємо розуміти, що людина дуже швидко звикає до інвалідності і може настати час, коли їй цей протез буде вже не так потрібен, бо її життя вже буде обмежене”.
На думку керівника Департаменту стратегічних ініціатив “Повернись живим” Іван Науменка, найбільшим викликом для суспільства є некомпетентність, неспроможність, подекуди байдужість і небажання брати на себе відповідальність за людей, які працюють на державу.
“Минулого року чомусь у нас була така думка, що ми швиденько переможемо і нам дадуть гроші на відновлення, відбудову, перебудову. Але ніхто не задався питанням: “А що, якщо не дадуть?”. Або дадуть, але скажуть, що їх не зможемо використовувати на соціальні програми. Стосовно пільг, ми живемо за законом, який ухвалили в 1993 році, але всі ці історії напрацьовані для людей, які пройшли Другу світову війну. Вочевидь, я так собі думаю, що воно не дуже актуально, тому треба щось в цьому змінити. Ні в кого нема стільки грошей, щоб забезпечити те, що держава всім обіцяє”, — каже Іван Науменко.
Підтримка на місцевому рівні
Про виклики та можливості реабілітації, ментальної та психосоціальної підтримки військових і ветеранів на локальному рівні говорили на третій панельній дискусії з Оксаною Колядою, Наталією Умеренковою, Наталею Мельниковою, Катериною Загородньою.
Керівниця проєктів ГО “Простір можливостей” та координаторка коаліції ветеранських просторів Оксана Коляда каже, що на рівні невеликих міст не вистачає амбулаторних реабілітаційних відділень. А ще потрібно чітко вивчити всі потреби ветеранів та їхніх родин — і на базі цього будувати свою систему подальшої реабілітації та реінтеграції ветеранів.
“Єдиний правильний на сьогодні шлях — це розбудова спроможності громади, щоб надавати медичні та реабілітаційні послуги або, коли це неможливо, забезпечити доїзд у сусідні громади для отримання цієї послуги. Усі фахівці, які є в громаді та в щоденній роботі стикаються з ветеранами або їхніми родинами, мають уміти з ними працювати. До прикладу, Міністерство соціальної політики зараз впроваджує спеціалізацію роботи працівників соціальної сфери, які навчені працювати з ветеранами. Державна служба зайнятості вчить своїх спеціалізованих кар’єрних радників, бо у них завдання не лише зіставити професійний досвід і можливу вакансію, а й розуміти, в якому стані прийшла людина з війни, чи матиме вона час для роботи, чи, можливо, треба скерувати до іншого фахівця, яка нова професія задовольнить його/її в цивільному житті, щоб вони могли рейтингуватись. Був випадок, коли американські поліцейські в аеропорту у Штатах ідентифікували українського ветерана за зовнішнім виглядом. Він не говорив англійською, але в нього був нервовий зрив, — і вони доставили його у ветеранський шпиталь. Вони зрозуміли, що він ветеран. І нам треба цього вчитися”, — розповідає Оксана Коляда.
Звертає увагу Оксана Коляда також на інфраструктуру, зокрема чи всюди у громадах вона придатна для того, щоб протезована людина могла вийти зі свого будинку. Йдеться про те, чи взагалі будинок/квартира облаштовані для її потреб, чи ця людина доїде до роботи й чи є загалом простір інклюзивним. Порушила Оксана Коляда й питання поховання полеглих воїнів:
“В української народної армії була книжка, яка покроково розписувала, як треба хоронити полеглих героїв. Ми повинні забезпечити належне поховання й на місцевому рівні прописати, як це має бути”.
Комунальний заклад “Дім воїна” Івано-Франківської міської ради є частиною місцевої політики та першим у громаді, який консультує ветеранів.
“Найбільше скарг зараз є стосовно того, що ветеранам доводиться проходити юридично-бюрократичні тяжби, розробки посвідчення УБД, стосовно тої самої комісії МСЕК. Хлопці, які приходять до нас, кажуть, що не всі військові юридично грамотні в галузі своїх прав, не можуть самі вирішити, як їм діяти в тому чи іншому випадку”, — каже заступниця директора комунального закладу Наталя Мельникова.
“Хочу повернутися до акценту про родини, бо сім’я є найближчим соціальним колом, в якому відновлюється військовий. Навіть якщо на відстані, то це хоча б одне повідомлення в кілька днів. Громада має враховувати особливості потреб родин військовослужбовців, які перебувають у різних статусах. Родини полеглих захисників, родини зниклих військовослужбовців або тих, що перебувають у полоні, або чинних військових — у них різні категорії потреб. Свого часу ми ініціювали розробку буклетів для родин захисників, бо за дзвінками на гарячу лінію ми побачили, наскільки сильно родини дезорієнтовані й не знають, куди з яких питань звертатися. Також ми створили невеличкий посібник стосовно соціального супроводу військовослужбовців, членів сімей військових”, — каже директорка Громадського руху “Жіноча Сила України” та керівниця Служби психосоціальної підтримки сімей військовослужбовців Наталія Умеренкова.
Завідувачка Центру фізичної та реабілітаційної медицини у КНП ОКЛ Івано-Франківської обласної ради Катерина Загородня розповідає, що у їхньому закладі працює соціальний працівник, який пояснює пацієнтам, що їх чекає далі та які соціальні послуги вони можуть отримати.
“Наш соціальний працівник повідомив громаду про одного військового — що до них повертається людина, яка має інвалідність, що потребує робочого місця, психологічної та соціальної підтримки. Це добре спрацювало, бо громада була вже поінформована і готувала йому робоче місце. Звичайно, не змогли подбати про безбар’єрність цієї територіальної громади, але це вже були якісь маленькі кроки. Це успішний кейс, але таких небагато”, — каже Катерина Загородня.
Політика повернень та людський капітал
На останній панелі розмовляли про те, як країна буде виходити із теперішньої ситуації в контексті людського капіталу. Серед спікерів були: Олександр Сушко, Тетяна Гавриш, Юрій Филюк, Галина Титиш.
На думку виконавчого директора Міжнародного фонду “Відродження” Олександра Сушка, українці виявилися готовими до горизонтальної самореалізації, і це той багаж, який можна взяти з собою в перспективу, — він працюватиме для нашого майбутнього. Проте в цьому він вбачає дилему:
“По-перше, це означає, що з нами можна мати справу і ми самі можемо дати собі раду. Але водночас ми розуміємо, що ця здатність людей до взаємодії дуже інтернаціоналізує українське суспільство, робить його глобальним. Тобто українці зараз стають найглобальнішою нацією, бо їх розкидало по всьому світу. І це створює передумови для того, що ми втратили частину людського капіталу, оскільки наша сила стає нашою проблемою. Якби люди були менше активні та менш здатні до вибудовування горизонтальних зв’язків, вони би більше чекали можливостей повернутися у звичне середовище. Тоді коефіцієнт повернення, в тому числі талановитих та успішних, був би більшим. А так ми стаємо жертвами власної успішності та адаптивності, того, що робить нас сильними в критичних ситуаціях. Але в умовах затяжного конфлікту це може зіграти з нами злий жарт і створити передумову втрати значно більшої кількості людського капіталу, ніж за інших обставин”.
СЕО Promprylad.Renovation Юрій Филюк вважає, що демографічна проблема є однією з найважливіших, бо Україна стає донором талантів для зовнішніх ринків.
“Світ зараз дуже конкурує, в деяких випадках і воює за таланти, які ми сприймаємо як даність. Для мене дотепер подив, чому стільки талантів по вулиці ходить. Це наша фора, але це питання вичерпне. Нам надалі потрібно виконувати стратегічну домашню роботу і чимшвидше підтягувати рейтинги в інститутах і в інфраструктурі, кристалізувати інститути громадянського суспільства, інститути державної влади, інститути бізнесу. І дуже важливо потім виходити на міжсекторальний діалог між ними всіма”, — каже Юрій Филюк.
“Ізраїль та Ірландія мають політику повернення людей вже десятиріччя. В Ірландії лише цього року є позитивний результат, і це досвід, на який ми маємо дивитись. Коли ми говоримо зараз про відновлення людського капіталу в контексті України, треба уточнювати, чи ми враховуємо окуповані території. Ми постійно говоримо про кількість, зараз у цій панелі ми говоримо про таланти і якість, але ми маємо говорити про структуру і потреби населення”, — каже співзасновниця БФ “Здорові Рішення” Тетяна Гавриш.
Керівниця організації “Смарт освіта” Галина Титиш каже: щоб отримати нову якість людського капіталу, щоб люди хотіли повертатися і вчитися в Україні, потрібно, аби освітня система була відповідною.
“Потрібні реформування та фінансування. А в нас попередніми роками навіть грошей на підручники не знаходилося. І це нагадувало історію, яку ви впізнаєте: як збільшити водою молоко і давати менше їсти? Просто менше годувати і більше доїти. Це те, що робили попередні окремі міністри, і з наслідками їхньої роботи ми досі стикаємося”, — каже Галина Титиш.
Інтеграції ветеранів та військових є нашою спільною соціальною відповідальністю, тому берімо ці тези в щоденний застосунок (редакція ГЛУЗDу).
Журналістка: Ірина Блаженко
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
