Через війну в Україні офіційно зниклими безвісти вважаються понад 37 тисяч людей. Дані про них внесені до Єдиного реєстру осіб зниклих безвісти за особливих обставин. Більшість зниклих — військові. Як діяти і чого в жодному разі НЕ робити, якщо близька людина не виходить на зв’язок, — читайте у матеріалі ГЛУЗDу.
“У мене було завдання — довести, що чоловік у полоні”
Сергій Бойчук пішов у ТЦК на другий день повномасштабного вторгнення. Його мобілізували у 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду. У липні 2022 року чоловік потрапив у полон. Проте ще рік офіційно вважався безвісти зниклим.
“12 липня Сергій попередив, що його тиждень не буде на зв’язку. Але в нас із чоловіком була домовленість, що кожні два дні писатиме його побратим. 14 липня я запитала, як мій чоловік. Побратим Сергія відповів, що не знає — ніхто з підрозділу не виходить на зв’язок. Відтоді почалися пошуки”, — розповідає дружина військового Андріана Бойчук.
Наступного дня Андріані принесли з ТЦК сповіщення, що Сергій вважається зниклим безвісти. Одразу сказали йти у поліцію та написати заяву про розшук чоловіка.
“Тоді було багато версій, що сталося. Я вірила, що він живий, але у полоні”.
Андріана моніторила у соцмережі усі пропагандистські канали, де викладають інформацію про військовополонених. Там спочатку віднайшла відео із ротним Сергія, де він сказав, що у неволі разом з побратимами. Згодом натрапила на ролики вже зі своїм чоловіком. Як з’ясувалось пізніше, саме 14 липня Сергій разом з іншими військовими потрапив у засідку поблизу населеного пункту Спірне на Донеччині.
“Відео я передала у відповідні органи. У мене було завдання — довести, що чоловік у полоні і його потрібно міняти. Але тоді ще відеоматеріали не були доказом. Казали, що це все можна змонтувати, грають на почуттях родичів. А портретної експертизи на той час не проводили”, — ділиться Андріана.
Потім Андріану знайшов один зі звільнених з полону. Підтвердив, що Сергій був разом із ним. Цю інформацію одразу подали у СБУ та інші органи.
“У мене було багато доказів, щоб змінити статус чоловіка. Але російська сторона аж через рік підтвердила, що Сергій у полоні. Зараз я здогадуюся про його місцеперебування. Підтвердити можуть тільки ті, хто повернувся з полону, а для цього мають бути обміни. Міжнародний комітет Червоного хреста там ніякої ролі не грає, їх просто не допускають до полонених”.
Зараз Андріана Бойчук — голова ГО “Опора титанів”. Організація об’єднала людей, чиї рідні зникли безвісти або потрапили у полон. Разом виходять на мирні акції у різних містах: Чернівцях, Києві, Івано-Франківську, Коломиї. Їдуть всюди, щоб говорити і нагадувати про своїх близьких.
“Все по колу: день молишся за живого, день за загиблого, а потім як за полоненого”
Чоловік Богдани, Василь, також боєць 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Він зник безвісти 28 червня 2022 року після важкого бою у Миколаївці на Луганщині.
“Він пробув на нульовці чотири дні. У червні були дуже сильні бої на Луганщині. Фосфором кидали, хлопці казали, що там земля горіла. У бригаді було багато втрат, і якраз батальйон Василя перекинули туди на підсилення. Востаннє я з ним спілкувалася 24 червня — сказав, що йде на передок. А 28 червня він загинув”, — розповідає Богдана Гекманюк.
Про загибель Василя розповіли побратими. Запевнили, бачили його смерть на власні очі. Та спочатку Богдана відмовлялася у це вірити.
“Вже лише один свідок у живих залишився. Постійно просить пробачення у мене. Дуже це все важко. Був приліт у бліндаж, де від обстрілу ховався мій чоловік. У Василя не було пів голови. Хлопці почали евакуацію тіла — донесли до машини, а вона не заводилася. Змушені були його там залишити, бо наступали два орки. Один із військових кинув у них гранату — їх розірвало. Наступного дня приїхали по тіло мого чоловіка, то вже не було ні його, ні тих двох”.
2 липня від ТЦК принесли сповіщення, що чоловік вважається безвісти зниклим. Богдана одразу пішла в поліцію, там відкрили кримінальне провадження. Зверталася у СБУ, ГУР, Червоний хрест. Син Богдани здав ДНК-тест. А незабаром це зробить і матір Василя. Родина уже два роки сподівається отримати тіло Василя, аби гідно його поховати.
“Можна після шести місяців з дати сповіщення через суд визнати чоловіка загиблим. Для цього потрібно два відеосвідчення та два письмових. Я могла це зробити давно, але ще психологічно не можу себе переступити, подолати цю межу. І як це дітям сказати? Вони знають, що він зник безвісти, що я шукаю. Я почала їх готувати до того, що може всяке бути, але вони не сприймають цього. Бачу, що вони не готові почути інформацію про смерть”.
Аби оплакати чоловіка, Богдана їздить на могили його побратимів. Спілкується з їхніми дружинами.
“Насправді важко, бо навіть не всі психологи беруться з нами працювати. Це невизначена втрата. Бо коли хтось загинув — його поховали і йде все своєю чергою. 9 днів, 40 днів, рік. Є усвідомлення, оплакування. А в нас все по колу: день молишся за живого, день за загиблого, а потім як за полоненого”, — ділиться Богдана Гекманюк.
У Надвірній жінка одна з перших, хто отримав сповіщення про зниклого безвісти на війні чоловіка. Розповідає, тоді ще не було чіткого алгоритму, як діяти у такій ситуації. А тепер допомагає іншим родинам справитися із бюрократичними процедурами.
“Коли пропав мій чоловік, я йшла до мера, до начальника військової адміністрації. Вони не розуміли, що це за категорія людей і що робити. Мені дуже допомогла Юридична сотня. Я ночами читала їхні примірники, а зранку йшла у всі структури. От прочитала, що дітям має бути пенсія. Прийшла в пенсійний і це кажу, а вони: ні, тільки дітям загиблих. А я стою на своєму, показую постанови, статті і так добиваюся. Дуже є багато нюансів.
Я пропонувала начальнику військової адміністрації створити кабінет для родин з юристом, психологом. Аж зараз починають щось таке впроваджувати. Також тільки тепер починають згадувати про сім’ї зниклих безвісти на різних урочистостях. Благодійні фонди працювали раніше лише з родинами загиблих. Ми пояснюємо, що є така категорія “безвісти зниклі” і більшість наших близьких загинули, але немає тіла”.
Військовий не виходить на зв’язок: що робити?
Пошук військових в Україні регулюється законом України “Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин”. Тоді пошуком займалися кілька спецслужб — перші 15 діб з моменту зникнення військові частини, потім Нацполіція, СБУ, ГУР, Мінреінтеграції. З
акон України “Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин” прийняли у 2022 році, однак впродовж останніх двох років змінювалися відповідальні органи та порядок розшуку. Відтак, з жовтня 2023 року за облік і розшук бійців відповідає Міністерство внутрішніх справ України. Поверненням полонених і тіл загиблих займається Головне управління розвідки Міноборони.
А ще віднедавна у кожному регіоні з’явився представник Уповноваженого з питань осіб, безвісти зниклих за особливих обставин. Ці люди комунікують з усіма службами, які задіяні в пошуку: від ТЦК, поліції до судово-медичного бюро. На Івано-Франківщині це Наталія Пасічник. Пояснює, військовий вважається зниклим безвісти, якщо він не виходить на зв’язок із командиром та не повернувся після виконання бойового завдання:
“Навіть якщо побратими бачили, що бійця взяли у полон, він вважається зниклим безвісти, доки цього не підтвердить російська сторона або Міжнародний комітет Червоного хреста. Аналогічно — якщо загинув, але немає можливості забрати тіло. Статус «безвісти зниклий» дозволяє родині користуватися соціальними гарантіями: їм щомісяця мають нараховувати зарплату військового, включно з надбавками. Діткам до 8 років оформляють пенсію. Це матеріальна підтримка від держави”.
Уже розроблений чіткий алгоритм, як діяти родинам безвісти зниклих.
“Переважно у кожної сім’ї є домовленість приблизно скільки часу військовий не зможе виходити на зв’язок. Тоді родина більш-менш спокійна, а якщо термін минув, насамперед потрібно зв’язатися з побратимами. Не варто панікувати, адже військовий може бути ще на завданні”.
Після зникнення бійця військова частина передає інформацію до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, а вони вже повідомляють рідних.
“Щойно отримали сповіщення від ТЦК, слід звернутися до найближчого поліційного відділку і написати заяву про факт зникнення людини за особливих обставин. Із собою потрібно мати паспорт і документ, який підтверджує родинні зв’язки. Треба надати фото зниклого, інформацію про зовнішність, можливо, якісь особливі прикмети. Це можуть бути шрами, тату, відсутність зуба. Або навіть речі, які він носив із собою”, — каже Наталя Пасічник.
Правоохоронці відкривають кримінальне провадження та реєструють його в єдиному реєстрі досудових розслідувань. Витяг із нього слідчий обов’язково має надати рідним. Опісля правоохоронці дають скерування на здачу ДНК-тесту кровному родичу військового. Процедура безкоштовна. Віднедавна її можна зробити і за кордоном.
“Це стандартна безболісна процедура. І це не означає, що ваш рідний загинув. Але ситуації бувають різні — і краще, щоб ДНК-профілі вже були у базі. Біологічні зразки порівнюють з наявними в єдиній базі даних зі зразками загиблих невпізнаних військових”.
Родичам зниклих також потрібно зареєструватися на сайтах Координаційного штабу та Національного інформаційного бюро. Також рекомендують зателефонувати на гарячу лінію уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, та подати також заявку на розшук за номером — 0 800 103 333.
Ще можна звернутися на гарячу лінію Міжнародного Комітету Червоного хреста за номером — 0-800-300-155. Організація веде власний реєстр та іноді відвідує людей у полоні.Також можна підготувати звернення до Європейського суду з прав людини та до Комітету з прав людини ООН.
“Родини увесь свій час присвячують пошукам. Ночами шукають на російських сайтах і в телеграм-каналах інформацію про близьку людину. І переважно багато нової інформації саме рідні швидше знаходять. Ні правоохоронці, ні спецслужби не зможуть впізнати бійця краще, ніж його близькі. Також дружини, матері комунікують між собою, шукають людей, які можуть щось знати, — зустрічаються з колишніми полоненими, показують фото”, — розповідає Наталя Пасічник.
А ось чого не варто роботи — це публікувати особисті дані зниклого, номери військової частини, місце зникнення чи фото людини у військовій формі. Разом з такою інформацією родичі зазвичай зазначають і свої дані, зокрема номер мобільного, чим активно користуються шахраї.
“Державні органи, які беруть участь в пошуку та ідентифікації безвісти зниклих, ніколи й ні в кого не просять жодних коштів на визволення з полону — чи то на доставку тіла, чи на евакуацію. А буває, що шахраї можуть подзвонити вночі чи під ранок, вигадають історію — і людина під емоціями перекидає гроші чи дає номер банківського рахунку. Також є випадки, коли бійці опинялися на окупованій території, переодягалися в цивільний одяг, переховувалися серед місцевих. І детальна інформація може зашкодити їм повернутися додому”, — застерігає Наталя Пасічник.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Журналістка: Тетяна Куліковська
Основна світлина: RDNE Stock project:
Дизайн: Юлія Мостова
Фото: архів героїв
