Яні Степаненко — 13 років, вона з селища Нью-Йорк, що на Донеччині. Під час вибуху на краматорському вокзалі вона втратила обидві ноги, її мама Наталя — одну. Недавно дівчина пробігла 5 кілометрів на бігових протезах на Бостонському марафоні — і не планує зупинятися.
“Я не розуміла, де моя дитина…”
Наталія з десятирічними двійнятами, Яною та Ярославом, вирішили виїхати з селища на Донеччині через постійні вибухи, які розпочалися після повномасштабного вторгнення. Зранку 8 квітня 2022 року, коли Наталія з донькою вийшла на перон краматорського вокзалу, пролунав вибух. Ярослав залишився всередині вокзалу, приглядав за речами, тому не постраждав.
“Я розплющила очі, в мене заклало вуха, я не пам’ятала, як опинилася на землі. Я не розуміла, де моя дитина, почала шукати Яну очима”, — розповідає Наталія Степаненко.
Після вибуху Яну забрали до лікарні, а вночі вже везли в медзаклад у місті Дніпро, де вони з мамою провели більш як двадцять днів у різних лікарнях.
“Коли я розплющила очі, побачила маму, вона лежала поруч. Мене в лікарню забрали першу, а далі я вже нічого не знала ні про маму, ні про Ярослава, який тоді залишився всередині вокзалу. Згодом до мене в Дніпрі навідалася близька знайома, яка дала телефон, щоб я зателефонувала мамі. Вона була в іншій лікарні”, — ділиться Яна.
“Так ми опинилися в Сан-Дієго”
Мама з донькою зустрілися вже в евакуаційному потязі, що прямував до Львова. Два місяці провели в лікарні. З часом Наталії почали писати волонтери з різними пропозиціями лікування за кордоном, проте лікуючий лікар порадив обрати Америку, тож сім’я Степаненко почала виробляти паспорти.
“Ми нічого не планували, я поняття не мала, що з нами буде далі. Волонтери відвезли у Варшаву, там ми познайомилися з Пате, грузинським послом в Україні. Згодом туди прилетів Пітер Шилі, який шукав двох військових, яким міг би допомогти в Америці з протезуванням. Пате показав йому сюжет про мене і Яну, після цього Пітер почав обговорювати з львівською лікарнею наш переліт до нього в клініку. Так ми опинилися в Сан-Дієго”, — продовжує мама.
В Америці перші два місяці Наталія з дітьми жила в хостродині опікунів, потім волонтери допомогли з будинком, авто, комунальними послугами та влаштували дітей до школи. Були там ще рік.
“Першою на протези стала мама. Коли я дивилась на неї, то була така щаслива, що вона знову стала на свої ноги і починає ходити. А пізніше вже стала і я. У мене протезування проходило дуже важко, це було і боляче, і страшно. Довгий час я просиділа у візочку, навіть ходила так до школи. Перші дні було страшно, але там дуже хороші діти, які допомагали, хоч я і не просила. Підтримка близьких, тренерів, учнів та вчителів там мотивувала мене ходити. Мені дуже не хотілось їздити на візочку, тому я якомога більше ходила”, — каже Яна.
“Коли стартували, цей страх просто зник”
За тиждень до від’їзду Пітер подарував Яні бігові протези. Вже в Америці вона розпочала свої тренування, а продовжила в Україні. Після протезування сім’я повернулася до Львова (27 серпня минулого року). Дорогою додому, у Варшаві, їх зустріла представниця центру “Незламні” Юлія. Вона запросила Яну Степаненко пробігти напівмарафон 3 вересня, на ньому Яна подолала 70 метрів.
“Я бігла разом з військовими, які реабілітуються в центрі Unbroken. Після того в мене ще більше зросло бажання продовжувати бігати”, — ділиться дівчина.
Яна розпочала реабілітацію в центрі “Незламні”, працювала з фізіотерапевтом та відвідувала спортивний клуб Probig.
“Ми були в Кракові на конференції з американськими спонсорами, які співпрацюють з “Незламними”. Засновник благодійного фонду в Америці Дейв в останній день багато розповідав мені про Бостонський марафон. Він сказав, що ми можемо просто приїхати і подивитися, а я “ляпнула” одразу, що Яна пробіжить. Напевно, через те, що бачу, як вона вкотре доводить, яка сильна. І не сумнівалася в доньці взагалі”, — розповідає Наталія.
Дівчина тренувалася чотири рази на тиждень: двічі в реабілітаційному центрі, двічі — в клубі. Через два місяці вона взяла участь в Бостонському марафоні.
“Коли я дізналась про цей марафон, спочатку думала, що взагалі не пробіжу. Два місяці тренувалась, постійно думала про марафон, як він пройде, чи взагалі пробіжу хоч кілометр. Зранку, в день марафону, мені було дуже страшно, а коли прийшли на місце і я побачила, скільки людей буде бігти разом зі мною мої п’ять кілометрів, — стало легше. Коли стартували, то цей страх просто зник. Спочатку я думала, що пробіжу два кілометри, бо ми готувалися, що я так пробіжу, але підтримка українців дала мені сил — і я пробігла всі п’ять. Вже на фініші (залишався один кілометр) сильно почали боліти й натирати ноги, але попри біль я все одно добігла до фінішу”, — каже Яна Степаненко.
“Він скоро почне бігати так само, як я”
Під час забігу Яна Степанено збирала кошти на біговий протез для важкопораненого захисника Олександра Рясного. Дівчина відкрила збір, і в соцмережах їй вдалося зібрати 615 тисяч гривень для військового.
“Коли я побачила, що ми зібрали, це було неперевершено. А це ще сталося на мій день народження — було дуже приємно. Я рада, що зібрала Олександру на біговий протез і він скоро почне бігати так само, як я”, — каже бігунка.
Дівчина сумує за рідним Нью-Йорком і хоче повернутися, проте розуміє, що зараз це неможливо через постійні прильоти, а ще родина втратила там свій будинок. Яна продовжує навчання онлайн у своїй донецькій школі і насолоджується атмосферою Львова. 12 травня дівчина планує взяти участь у напівмарафоні від “Нової пошти”, де хоче пробігти один кілометр.
Журналістка: Каміла Чернєцова
Фото: архів героїні
