Ганка Смірнова — громадська діячка. До повномасштабного вторгнення мешкала у Києві й працювала моделлю. Після 24 лютого разом із сім’єю евакуювалася з окупації й згодом полетіла до Америки, де разом з організацією Svitanok через образ росії нагадує світу про війну в Україні.
Далі пряма мова:
“Це був період, коли всередині я повністю зламалась”
До повномасштабного вторгнення я була моделлю plus size, працювала з різними брендами як на Батьківщині, так і за кордоном, зокрема у Європі та Америці. Ламала стереотипи, розвивала тему різноманітності і була однією з перших, хто відкрив цей напрямок в Україні. Я дуже любила свою роботу, бачила, як вона змінює певні канони краси. Це було моїм наповненням.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з сім’єю виїхали в Макарівський район, що під Києвом. І саме через Макарівку росіяни намагалися пройти. Так ми й опинилися в окупації. Щоб вижити, нам доводилося добувати їжу та воду, росіяни відрізали електрику, тому було холодно. Ми не знали, скільки там пробудемо. В нас не було жодного зв’язку, ми були в ізоляції.
Нам вдалося евакуюватися приблизно на 11-й день повномасштабного вторгнення. Виїжджали евакуаційною колоною через селища на свій страх і ризик. Дорога зайняла 15 годин. Евакуйовувалися дуже багато людей, але ми розуміли, що у нас немає іншого виходу, адже, мабуть, ми б там вже не вижили.
Це був період, коли всередині я повністю зламалась, загубилась. Цей досвід змінив мене. До 24 лютого я була російськомовною, але пізніше перейшла на українську, адже це мій кордон, спосіб повністю відмежуватися від росіян.
Певний час ми з сім’єю мешкали у Тернопільській області. У квітні 2022-го знову повернулися у Київ. Я там жила десь вісім-дев’ять місяців. Виїжджати за кордон я не хотіла, але пізніше мені запропонували роботу у Європі, і коли я виїхала, то отримала ще одну пропозицію та дізналася про програму “UFU” (United for Ukraine), за якою зараз живу в Америці. Тоді думала, що поїду на декілька місяців, але зрозуміла, що тут я буду більш корисною.
“Я кричу, бо жахаю цим криком”
В Америці намагаюся зробити все, що тільки можу, й набратися досвіду, щоб згодом повернутися до України і відбудовувати її.
Усе почалося з протестувального руху, який тут утворився від початку повномасштабного вторгнення. Я долучилася до одного з таких рухів, коли приїхала. Пізніше це переросло в організацію Svitanok, співзасновницею якої я є.
Ми працюємо повністю на волонтерських засадах, ведемо протестувальний рух на всіх рівнях: від вулиць Нью-Йорку до кабінетів конгресменів. Також ми займаємося інформаційно-просвітницькою діяльністю, об’єднуємо українців, які тут мешкають й заручаємось підтримкою американців. Організовуємо різноманітні акції, ініціативи й перфоманси, якими шокуємо, надихаємо і намагаємося прихилити до себе американську аудиторію.
На мітингах ми влаштовуємо перформанси, де я одягаю на себе образ росії. Концепцію цього образу запропонував член організації Svitanok. Я створила костюм й всі інші його деталі.
Цей образ мав показати, якою насправді є росія, щоб американська аудиторія почула та зрозуміла нас. Образ росії — наша зброя; наш спосіб показувати, що таке зло двадцять першого сторіччя. Ми нагадуємо людям за кордоном, що війна й досі існує, адже, перебуваючи тут, про це легко забути. Цей образ про насильство, геноцид, кров. Вона вбиває, гвалтує, краде. Це образ руйнування та смерті, який ми передали у такий креативний спосіб. Ми також іронізували її кокошник і шароварну сорочку, та, попри це, показали жах, який вона несе.
Я мала невеликий акторський досвід. Займалася акторською майстерністю до сімнадцяти років, потім вступала у театральний університет в Києві, але не вдалося. Реалізовувала для себе акторську майстерність через моделінг.
Цей образ я намагаюся відчути. Я вкладаю туди власний досвід, досвід людей, яких я знаю, які були в окупації, тих кого вбила росія, — все те, що відбувається в Україні. Коли я в цьому образі — мені справді стає смішно, я ходжу по вулиці, дивлюся на людей і сміюся з них, адже розумію, що мені нічого не буде, що мені нічого не страшно. Я вважаю себе “великою” у всіх сенсах і справді пропускаю через себе ці емоції. Я кричу, бо жахаю цим криком.
Мені неприємно його одягати. Коли я малюю триколор, всередині мене все змінюється, я перевтілююся в неї, в людожерку. Це дуже огидно, але я розумію, для чого це роблю, адже цей дискомфорт не можна порівняти з тим, що зараз відбувається, що кожного дня переживають люди й з чим стикаються військові.
Одягаючи його, я можу підтримувати українців в Америці, можу змінити думку іноземців про Україну і бути корисною. Як на мене, нормально віддавати все, що у тебе є, бути у дискомфорті, навіть якщо над головою не літають ракети, обмежувати себе у чомусь і щодня пам’ятати про війну. Я знаю, що повинна працювати тут не за одну себе, а за п’ятдесят українців, які цього не роблять, адже хочу будувати життя в Україні, і поки триває війна — я буду і надалі одягати його й виходити на протести.
Я б хотіла, щоб такий образ росії більше поширювався світом, адже це працює і є відгук. Деякі українці вже використовували його, щоб показати обличчя вбивці. Образ людожерки стає тенденцією, і це добре, бо він може щось змінити й нагадати іноземцям, що таке росія.
“Це все епізоди з пекла”
На протестах, що відбувалися під час святкування росіянами Масляниці у центрі Нью-Йорку, я також була в образі росії. Ми показували перфоманс, й одна зі сцен була знята для ініціативи “Last Call for democracy”. В ній росія піднімає слухавку червоного телефону і кричить у неї. Цією медіакампанією ми закликали людей телефонувати спікеру Палати представників США і просити поставити на голосування законопроєкт про надання Україні пакету допомоги, адже якщо не зателефонують люди, то подзвонить росія, в образі якої я тоді й була.
Сцени з жонглюванням м’ячів “правда-брехня”, топтання на тканині з надписом “Діти”, поїдання чоловіка, який символізував військовополоненого. Всі ці частинки перформансу — епізоди, які росія творить кожного дня. Це про пропаганду, яку вони просувають за кордоном. Це все епізоди з пекла.
Останнім часом українське питання тут не на першому місці в інформаційному полі. Багато хто не знає, що росія робить з нами досі, тому ми хотіли, щоб вони побачили ці епізоди. Ми хотіли шокувати їх.
Конгресмени також реагують на перфоманси. Коли ми стояли біля Конгресу, то деякі, виїжджаючи на автівках, опускали скло і показували нам жести підтримки, деякі говорили з нами й були вражені нашим креативним підходом. Я бачу, що ми ламаємо їхні стереотипи. Впевнена, що це впливає на те, які рішення вони ухвалюють в Конгресі. Вони обговорюють це на засіданні.
Ми маємо усвідомлювати, що кожен українець є представником нації за кордоном. Те, як я усміхаюся, як говорю про Україну — від цього залежить дуже багато. Це вже буде змінювати їхню свідомість і впливати на підтримку та допомогу, яку будуть надавати Україні. Кожен з нас має голос. Маємо пам’ятати, що важливо постійно говорити про те, що ми бачимо, щоб хоч якось допомогти країні.
“Навіть якщо вийде п’ятеро людей — це може щось змінити”
Мітинги є важливими. Одна з їхніх цілей — транслювати американському суспільству, що нас нічого не зупинить і ми стоятимемо тут до перемоги. Ми маємо бути тими блакитно-жовтими кольорами в їхньому просторі, які постійно нагадують про себе. Нас мають чути, бачити, і це нагадування має бути щоденним. Навіть якщо вийде п’ятеро людей — це може щось змінити.
Прикладом цього є наш останній протест біля Лінкольн-центру. Там мав відбутися балет, на якому б виступали троє працівників Маріїнського театру з Санкт-Петербургу. Але завдяки українській громаді Нью-Йорку, яка плідно працювала над цією темою, артистів російського театру було виключено з програми. Попри це, ми вийшли протестувати і створили образи балерин у крові, а я була в образі російської “інтелігенції”.
Американці також долучаються до нашої організації, і це дуже надихає, адже коли людина не має родичів в Україні і перебуває поза контекстом війни, але в неї є співчуття й вона хоче допомагати і робить це, віддаючи все, що в неї є, — це дуже мотивує.
Другою ціллю мітингів для мене є відчуття єдності й підтримки, і спосіб бути у колі своїх людей, адже спільно ми набагато сильніші й це дає натхнення працювати далі.
Журналістка: Владислава Данилів
Фото: Уляна Сторощук
