23 лютого 2022 року Ярослав і Тетяна Яковлеви у своїй квартирі в Харкові працювали над черговим випуском власної крафтової газети “Містограф”, яка присвячена містам України. Робили номер про Суми. Їхні напрацювання так і залишились покинутими на столі, коли наступного дня сім’я перебралась до матері Тетяни, ближче до центру Харкова, бо в її будинку було краще укриття. Саме там Яковлеви провели перші дні повномасштабного вторгнення, доки їм вдалось евакуюватись із міста, яке постійно обстрілювали російські окупанти.
Перші обстріли та життя в укритті
Ярослав і Тетяна Яковлеви у Харкові провели більшу частину життя. Там виросли, навчались, працювали. Харків був їхнім домом, хоча багато часу вони проводили в інших містах і навіть якийсь період проживали у Києві. У 2021 році, під час пандемії коронавірусу, вони заснували унікальний сімейний український проєкт “Містограф”. З дітьми навідувались у міста України, разом досліджувати їх, робили польові щоденники, які потім перетворювали у газету.
Повномасштабне вторгнення застало Ярослава, Тетяну та їхніх трьох дітей у харківській квартирі. О 5 ранку зателефонувала мама Тетяни і запитала, чи чує вона вибухи. “Та які вибухи?” — відповіла дочка. А одразу після дзвінка почала з чоловіком читати новини та дивитись, що відбувається на вулиці. І вибухи почули, але вони були далекими. Спочатку навіть не розуміли, що відбувається, не встигли злякатись.
“Ми бачили, як іноземні студенти, яких у Харкові було багато, йшли з валізами у метро. А наші — у магазинах купляли воду, стояли у чергах до банкоматів”, — пригадує Тетяна.
Вони дуже добре пам’ятають момент, коли російська ракета впала на вулиці Мироносицькій. Цей удар був близько до них… Було дуже страшно. А ще ставало лячно, коли гуділи літаки та все навколо тряслось. Не розуміли, чиї то літаки: наші чи ворога. Інформацію дізнавались через деякий час з новин. “Тоді все було, наче один день”, — каже Тетяна. Згадує, як вони почали обживати підвал, який спершу здавався темним та холодним, а згодом у ньому навіть дитячий куток з’явився. І навіть в укритті вони не переставали робити скетчі, щоб у малюнках зберегти кожну мить.
“Щоб відволіктись, я почав писати щоденник, а Таня малювала. Вийшов серйозний щоденник із назвою “Евакуація” на 200 сторінок, а доповнили його наші скетчі”, — розповідає Ярослав.
Найстрашнішою для сім’ї була думка про окупацію. Виїхати самостійно вони не могли, бо не мали машини. А сім’я велика — троє дітей, наймолодшому синові тоді був всього рік. Тому доводилось залишатись у підвалі.
5 березня 2022 року до них зміг доїхати батько Ярослава, який доправив рідних на залізничний вокзал. Яковлеві діляться, що тоді їм пощастило: попри те, що було дуже багато людей, вдалось швидко сісти на евакуаційний потяг. І він привіз їх до Львова.
Життя у селі, що між трьох гір
У Львові вони зупинились у знайомих. Але ненадовго, пробули там три дні та почали шукати, куди рушити далі. Хотіли поїхати подалі від міста, щоб було спокійніше. Перш за все думали про дітей, які, на диво, сприймали всі події спокійно, просто робили те, що треба.
“Через друзів ми почали шукати нове житло. Основними варіантами були туристичні локації. Але куди не дзвонили, все було зайнято”, — зауважує Тетяна.
Та все-таки з допомогою знайомих їм вдалось знайти будинок — у селі Риків, яке розкинулося між трьох гір. Ярослав тоді дуже здивувався, бо село має цікаву та багату історію. В Рикові живе близько 300 людей і про нього написана книжка.
Часу, який Тетяна та Ярослав жили у горах на Львівщині, вони дарма не гаяли. Там відновили роботу над “Містографом”, бо розуміли, що не зможуть просто сидіти й читати новини. Тож номер про Суми вийшов, хоча матеріали так і залишились у їхній харківській квартирі.
“Всі матеріали ми відновили: дещо переробили, дещо нам переслали з Харкова. Наш комп’ютер був із тріщиною, на ньому й працювали. А ще багато малювали. Всі гори у селі перемалювали. Це нас і витягло…” — каже Ярослав.
Їм було важливо продовжувати малювати, показувати події та сьогодення таким, яким вони його бачать. А ще їм було важливо, щоб сімейний проєкт розвивався. Розуміли, що “Містограф” може допомогти багатьом українцям. Особливо тим, хто був змушений покинути рідні домівки та евакуюватися у безпечніші місця. Для цього протягом першого року повномасштабного вторгнення на сайті відкрили доступ до перших видань “Містографа”.
“Раніше здавалось, що це не так важливо, коли ти їдеш зі свого міста. Завжди можна було повернутись. А зараз — ні. Банальні речі для мирного життя тепер стали дуже важливі для нас”, — каже Тетяна.
А Ярослав додає, що, відкривши доступ до “Містографа”, вони намагалися зробити свій вклад у популяризацію нашої культури, туризму, урбаністики, польової журналістики. І головне, що читачі тоді дуже позитивно відреагували на цей їхній крок.
Коломия
Через деякий час Тетяна та Ярослав зрозуміли, що знову час переїжджати. Треба було знайти комфортніше місце для облаштування життя та роботи, щоб продовжувати свій проєкт, для розвитку. Вони почали активно шукати варіанти. Випадково вибір випав на Коломию. Навесні 2023 року вони навідатися до міста в межах експедиції. І тоді ж почали його розглядати для життя їхньої родини.
З вересня 2023 року сім’я живе в Коломиї. Сюди також переїхала мама Тетяни та батьки Ярослава. Старші дочки Юля та Оля ходять у місцеву школу. А ще у їхній сім’ї народився син Івасик, якому зараз ще й двох місяців немає.
Про місто, де зараз вони всі разом мешкають, випустили окремий випуск “Містографа”. Матеріали у ньому зібрані під час двох експедицій. Якщо перша була випадкова, то друга — спланована і з чітким завданням познайомитись із містом, зрозуміти його не тільки як туристи, а й як майбутні мешканці.
Ось що про другі відвідини Коломиї написала Тетяна у газеті:
“Ми домовились з агентством нерухомості про зустріч, щоб подивитись варіанти, прицінитись, а якщо пощастить, то знайти квартиру чи будинок, які б відповідали нашим вимогам. Формат цього пішохідного містечка набагато менший за Харків і Київ, у яких ми жили раніше, але саме цим і привабила Коломия”.
Пара приблизно порахувала, що Коломия у 15 разів менша за Харків, а за Київ — десь у 30. Не дивно, що є свої особливості життя в маленькому місті. Тетяна до них вже звикла. Наголошує, що місто комфортне та пішохідне. А ще жінка звертає увагу, що тут майже всі одне з одним знайомі. І їй навіть здається, що сама вже багато кого також знає. Ярослав же каже, що йому комфортніше у більшому місті, як-от Івано-Франківськ.
Від березня 2022 року у Харкові була тільки Тетяна. Всього один раз. Їздила на три дні забирати речі. І наразі сім’я не знає, чи повернуться вони жити в рідне місто.
“У нас був час, коли ми чекали можливості повернутись. Тоді не дуже намагались взаємодіяти із новим середовищем, в якому опинились. Були в стані невизначеності та очікування на повернення. Але тепер ми вже в іншому стані, бо постало питання: куди повертатись? Харків активно обстрілюють. Для чого туди повертатись? Тим паче з дітьми”, — каже пара.
Тетяна додає, що з Харкова вони перевезли всі речі. Тож вона тепер може сформувати новий дім будь-де, навіть якщо доведеться переїхати із Коломиї.
А поки що пара будує плани у роботі. Їх чимало. Наприклад, розпочали проєкт про вкрадені міста, які зараз під окупацією. Також планують запустити власний курс малювання скетчів, зробити виставку про Харків. А детальніше про плани мандрівних урбаністів, а також про історію проєкту “Містограф” ви зможете дізнатись вже незабаром, в одному з наступних матеріалів ГЛУЗDy.
Цей матеріал створений завдяки підтримці програми “Єднання заради дії”, яка виконується IREX в Україні за підтримки Державного департаменту США. Вміст є винятково відповідальністю медіа ГЛУЗD та не обов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.
Журналістка: Людмила Оленюк
Фото: архів героїв
