Із початку вторгнення троє друзів вирішили створити освітній проєкт МУР — так і почали поширювати важливу інформацію про українських письменників і поетів, розвінчувати стереотипи та зробили все, щоб поезія була завжди поруч, у телефоні. Команда почала створювати освітні ролики, записали музичний альбом на вірші українських авторів, потім видали альбом про “Розстріляне відродження”, який переріс у історичний мюзикл, з яким зараз хлопці їздять туром Україною. Наша журналістка поспілкувалася із співзасновником проєкту МУР та виконавцем однієї з головних ролей у виставі “Ти [Романтика]” Миколою Шмундиром та дізналася про етапи створення, особливості роботи з друзями та сенси, які команда вкладає у проєкт.
Далі пряма мова.
Прикол вийшов з-під контролю
Кістяк МУРу заснувався із трьох друзів: я, Саша Хоменко (режисер, вчився зі мною на паралелі в Карпенка-Карого) та Віктор Ткаченко (звукорежисер, він не “карпушник”, мій давній друг, з яким я познайомив Сашу). Проєкт народився після 24 лютого 2022 року, коли ми втрьох застали вторгнення в Київській області.
Я всю київську кампанію був у місті, Віктор жив за ліс від Ірпеня, а Саша взагалі був під окупацією в Ясногородці. Я тримав зв’язок з Віктором, а через деякий час зустрілись в Києві із Сашком, коли там ще не було багато людей і не працювали світлофори. Вирішили поїхати на студію до Віті на Софіївській Борщагівці, просто послухати музику. Тоді там записали смішну демку, якої, сподіваюсь, світ ніколи не почує. Зрозуміли, що в нас є можливість забезпечувати суспільсвто україномовним освітнім продуктом, в якому є потреба. Так народилася ідея творити про українську літературу, бо це клондайк досвіду минулих поколінь, який можемо перекладати на сьогоднішні виклики та знаходити відповіді в минулому.
Зробили перші кліпи та альбом, а потім цей хребет почав обростати мускулами: додались нові члени команди — Марія Орайлі, яка майже з самого початку існування МУРу одна з постійних режисерок монтажу, наші освітні ролики — це її робота. Також Соломія Казолуп, основна дизайнерка. Потрохи розширювалися і згодом зробили другий альбом, написаний на вірші письменників. Ми грали, самі кайфували, але це все ще нагадувало студентський проєкт на хорошому рівні. А коли вийшла “Ти [Романтика]”, розпочався суспільний резонанс. На нас вийшов теперішній концертний продюсер та директор і сказав: “Це не можна просто слухати, це треба на сцену”. Коли ми написали та зіграли першу виставу, то потроху прийшло усвідомлення, що проєкт вже абсолютно не студентський. На нас, молодих хлопців, які просто зібрались на студії зробити якийсь прикол, наклалася велика відповідальність. Скажімо так: прикол вийшов з-під контролю.
Коли ми робимо письменників більш людяними, вони стають не просто прізвищами на папері
Наша основна людина-енциклопедія — це Сашко Хоменко. Він з дитинства цікавився літературою, дуже любив російську літературу, до вторгнення ставив вистави про її письменників. Але вся любов до Єсєніна і Гумільова дуже погано працює в синергії з ГРАДом, який працює по місту чи кулеметними пострілами під домом. Після вторгнення він відчув необхідність у фокусуванні на українській ідентичності та літературі.
Віктор — спеціаліст зі звуку й музики, він шикарний композитор, знаходив музичні вирішення літературних тем. Я — з Донецька, і в нас не сильно популяризували українську літературу в школах. У 2014 році я переїхав до Києва і тут трохи почав цікавитись літературою, хоч вчителі моєї школи не вміли залучати до неї дітей. Повноцінне розуміння, що українська література — це не жарти, а серйозні історії та людські долі, до мене прийшло в 10 та 11 класі, коли змінилась викладачка і розповідала неймовірні речі про це все.
У нас досі є ця проблема української освіти, тому МУР виступає за її реформацію. Ми живемо в часи, коли інформація ллється з усіх дірок, і освітньому контенту важко вигравати конкуренцію в епоху ТікТоку, але ми робимо все можливе, щоб не програти цей бій. Соломія Казолуп збирала матеріал для освітніх роликів як тільки могла. Щоб зацікавити людей, потрібно відходити від шкільного формату: якби ми розповідали про Стуса речі, які можна прочитати в підручнику української літератури, це нікому не було б потрібно, а коли у відосі про Стуса з’являється озвучка його листа до сина, то це чіпляє.
Більшість правил драматургії побудовані на тому, щоб глядач міг себе асоціювати з героєм, а це зробити легше, коли бачимо схожий життєвий досвід. Коли ми робимо письменників більш людяними, вони стають не просто прізвищами на папері, вони стають друзями, з ким можеш піти на каву, чи посваритись, захоплюватись чи крінжувати. Основна мета — зробити їх ближчими до глядачів, а для цього є така затерта фраза “цікаві факти”, чим займалися Сашко і Соломія.
“Тичина зрадник, всьо — пака, дякую за перегляд”
Хтось вважає нас експертами, хоч я так не думаю. Я просто людина, яка щось знає, точно знає більше, Соломія і Сашко знають дуже більше. У процесі творення проєкту ми далі розвивали свої навички і знання літераторів, це постійна робота. Наприклад, перший освітній ролик, який ми створили, про Тичину, був дуже поверхневий. Основний меседж був: “Тичина зрадник, всьо — пака, дякую за перегляд”. А потім вже, коли готували про нього лекцію, то вдалось знайти величезну кількість іншої інформації. Не було такого, що Тичина вирішив: “А зраджу всіх своїх друзів — і всьо на цьому”, а що був журналіст, який прийшов до нього, знайшов чернетку, яку взагалі не він писав, зробив так, щоб цю чернетку надрукували, зробили з Тичини живий труп на потіху публіки, створили символ того, як має писати поет радянської України.
Його історія найтрагічніша з усіх, на мій погляд. Як писав Стус: “Розстріляне відродження, звісно, шкода, але Тичину розстріляли двічі”. Мем в тому, що історії письменників сумні, трагічні, жорстокі, ми їм дуже співчуваємо, але тільки історія Тичини набагато глибша, вона значно багатогранніша. Зі Стусом зрозуміло — бунтар, письменник, радянська влада його заарештовує, людина помирає в бараках, зрозуміло. Багряний — він з тими воював, з тими воював, в еміграції, зрозуміло. Але з Тичини реально зробили живий труп, з нього зробили зрадника. По-перше, цікава історія його особистості: міністром освіти стала людина, яка не могла в молодості мухи вбити, був такий добрий, що її тільки здував з руки. У нього була дружина Лідія Папарук, а в його кабінеті висів двометровий портрет її матері. Тичина до кінця свого життя тримав поруч із ліжком валізу з речами, бо думав, що з дня на день по нього теж прийдуть. Після репресій друзів у будинку “Слово” це глибоко травмована людина, від якої відхрестились усі, не дивлячись на те, що він підтримував шістдесятників. Коли Тичина був міністром, він запрошував молодих письменників до себе, і, поки вони в вітальні спілкувалися, його дружина підкладала їм гроші в кишені пальта. Він заснував музей Тараса Шевченка в Києві на власні кошти, також перекладав грецькі п’єси українською мовою, щоб їх ставили. Їздив по багатьох українських школах і давав гроші, щоб купили дітям шкільну форму, підручники чи десь дах підлатали.
Найважливіший момент — після Другої світової набув чинності закон проти колабораціонізму і тих, хто працював при німцях, відправляли на каторгу. Це стосувалося і працівників шкіл. Він особисто заповнював списки тих, кого не потрібно відправляти на каторгу, і таким чином своїми підписами врятував із розстрільних списків безліч людей. Такою історією не може “похвалитись” жоден з українських письменників. У них всіх історія цікава, важлива і трагічна, а тут ми розуміємо, що ця історія ще більш цікава і сумна, саме тому даємо такий акцент на Павлові Тичині.
На KyivBookFest видавництво “Фоліо” запропонувало нам колаборацію — прочитати лекцію на довільну тему, і ми зробили про Тичину. Це могла бути леція — і все, далі до музики. Але потім почали співпрацю з Культурним десантом, їздили з лекцією по деокупованих селах Херсонщини. Наша лекція театралізована, з музикою та акторами, було трохи важко виступати двічі щодня. Але воно було важливо, бо мали честь говорити перед тими людьми і дарувати їм розуміння, що людей з окупації ніхто не забув і що вони також є громадою величезної української родини.
“Спочатку я плакала, потім сміялася, а потім розридалась”
Перш за все, альбом “Ти [Романтика]” був вибудований таким чином, щоб максимально впливати на слухачів. Там є моменти емоційного підйому, так само у нас побудована і вистава. Отримували відгуки від глядачів “Спочатку я плакала, потім сміялася, а потім розридалась”. Ось такий спектр емоцій дарує наша робота. Але якщо людині прикольно слухати окремі треки, то раді і цьому теж. Все ж мета була, щоб його послухали як короткометражний фільм.
Я вважаю, що це прослухати буде корисно всім. З самого початку ми обрали форму музики, бо хотіли зробити так, щоб поезія була з тобою всюди, щоб було зручно послухати в маршрутці чи в потязі, де завжди поруч телефон.
Моя улюблена пісня — “Суспільна власність”, бо там є неймовірна Олена Кравець, яка круто виконала свою роль, а у виставі я граю слизького такого чекіста, і це трек, в якому максимально граю своїм персонажем. Ще, пам’ятаю, коли Саня написав “Спочатку було слово” і приніс послухати демку, то там я ледь не розплакався.
На початку ще було багато претензій на пісню “Бі Бо Бу”, але треба сприймати факт, що таку музику слухають, це особиста справа кожного. Але якщо це засіб привернути увагу до історії Михайля Семенка, то ми готові зробити цей трек. У треку присутня лайка, але він реально був такою людиною. Пардон, людина писала такі вірші… Ви думаєте, він не вживав лайливої лексики? Коли ми не ідеалізуємо їхньої мови, то робимо їх ближчими до наших людей. Ми всі лаємось в житті, ми в МУРі так точно. Літературознавці, звісно, можуть знайти якісь помилки, як вони люблять, у нашій роботі, але ми завжди раді конструктивній критиці.
Література заслуговує на те, щоб вона збирала стадіони
До запису альбому запрошували відомих людей, щоб зробити українську літературу популярною. Але це не було щось типу: “Блін, давайте запхаємо в альбом “NAZVA”, бо вони на Євробаченні виступали”, а тому що Павло Гоц за освітою театральний режисер, як і Курбас, він теж галичанин, теж інтелігентний. “Хейтспіч” дуже сильно підходить за енергетикою до Михайля Семенка. Сергій Жадан у “Третій роті” з’являється, бо він читає там власний вірш. І коли слухаєш альбом від першого треку до останнього — отримуєш дуже круті сюрпризи під час прослуховування. Це про серйозність ставлення, як сказав Жадан: десь література заслуговує на те, щоб вона збирала стадіони.
Була ідея на початку залучати цих людей і до вистави, але постає питання графіків, бо дуже важко зібрати на одному концерті всіх, хто озвучував наші ролі, це питання репетицій та зіграності зі складом. Бо трупа — це як футбольна команда, де всі мають тримати один темпоритм і відчувати свого партнера. Це не виключає того, що в якомусь концерті у Львові виступатиме Павло Гоц у ролі Леся Курбаса, а в Харкові свій вірш кричатиме сам Сергій Жадан. Та ми, як проєкт молодіжний, не ставимо собі якихось дуже серйозних рамок, ніхто не знає, що буде завтра. Я б сказав, трошки панку, в міру.
Вирішили зробити альбом “Ти [Романтика]”, бо в один момент знайшли дуже багато паралелей з цією епохою. Наприклад, Сосюра реально пише лист “Пішов до петлюрівців, подумав, що до дівчат зможу ходити. Дівчата, то ви винні, що я петлюрівцем став”. Володимир Сосюра писав в листах, що воював в Дебальцевому, Алмазному, а це були одні з найгарячіших точок на Донбасі. Він був у 3-му Гайдамацькому полку, а одна з найвідоміших бригад сьогодні — це 3-тя ОШБ. І це тільки в одній історії одного письменника вже стільки аналогій.
Потім аналізуєш історію Курбаса, який не воює, а займається культурою під час війни, і розумієш: “О, та це ж ми”. Не було якогось моменту, що ось прийшла муза “Розстріляного відродження” — і давайте, друзі, робити про це альбом. Альбом створювали пів року, за той час стільки всього в житті сталось. Коли заходиш в телеграм і бачиш відоси якогось штурму або відео з полоненими, які повертаються додому, то ця енергія з’являється сама собою.
Це дуже болісна енергія, це точно не від хорошого життя, як пісні про кохання, але таким чином воно й генерується.
Достукатись до людей спочатку альбомом, а потім виставою
На театралізовану виставу натхненням був резонанс, який спричинив наш альбом “Ти [Романтика]”. Коли я послухав його вперше, мене настільки вдарило ним по голові, що я не міг сприймати його винятково як музику, мені з перших секунд було зрозуміло, що це буде на сцені, — не зрозуміло, коли і в якому масштабі, але точно буде.
Ми створили мюзикл на історичну тему. Це показова історія того, що радянська система, як і нинішня російська, — це просто “всіх розстрілять”. Ця система збудувала для українських письменників будинок, щоб вони працювали так, як їм потрібно, щоб були під їхнім контролем. Вони могли розстріляти всіх і одразу, але вирішили бути гнучкішими і дали українському суспільству зрозуміти, що “от ваші письменники працюють, ми їм будинок побудували, все добре, і не важливо, що через дев’ять років ми майже всіх їх розстріляємо”. Це історія про те, що допоки в нас такий сусід, життя нам не буде. Ми постійно будемо наражатися на небезпеку: це буде або відкрита агресія, як 24 лютого, а може переводитись на якісь гібридні методи, як було в 2014 році.
Мюзикл — це дуже логічне продовження діяльності МУРу, бо віднайшли таку форму, якою вдалось достукатись до людей спочатку альбомом, а потім виставою. Коли людина виходить з нашої вистави — вона багато рефексує, і ми дуже сподіваємося, що ця рефлексія потім іде в правильне русло: в донат, в якесь волонтерство, як мінімум, в осмислення того, що російські пісні в таксі сьогодні — це ненормально.
Близькими стають абсолютно всі, навіть люди в залі
Особистих скандалів в нас ніколи не виникало, були якісь напружені моменти перед виходом альбому, коли всі дуже нервували, то на студіях були такі діалоги:
— Давайте ще додамо там звук пострілу.
— Нашо там звук пострілу? Ти шо, серіал знімаєш?
— Та запихни туда той звук! Я вже задовбався це пояснювати, що нам треба туда той звук пострілу!
— Та іди ти на*** з цим звуком пострілу!
З друзями працювати класно. І я зрозумів, що коли навіть нові люди доєднуються до проєкту, то ми з ними споріднюємось — і близькими стають абсолютно всі, навіть люди в залі.
Ми не мали жодних спонсорів, записували і створювали все за власний кошт. Скидалися на оренду студії та на таксі, щоб доїхати з Борщагівки вночі додому. Все робили на власному ентузіазмі. З партнерів був Bolt, який трохи допоміг із фінансуванням створення самого мюзиклу, ну і вже згадані KyivBookForum та “Фоліо”. Не знаю, чи ще будуть якісь масштабні партнерства, оскільки цей проєкт нішевий, хоч і почав вже виходити з цього рангу.
Надалі плануємо записувати освітні ролики та вже працюємо над взаємодією із закордонною аудиторією.
“Ти [Романтика]” — це години, дні, тижні, місяці важкої кропіткої праці — своєї особистої і величезної кількості людей. Це робота в ім’я чогось більшого, ніж ти. Це те, заради чого готовий поставити на карту багато аспектів особистого життя. Це про час, про молодість, про енергію, яка поки що в нас є.
Журналістка: Каміла Чернєцова
Фото: Макс Муравський
