На головній вулиці міста Острог натовп та шум, сигналять машини, маніфестують з плакатами студенти. Вона стоїть з плакатом “Сигналь” та пронизливим поглядом зазирає в вікно автомобіля, що проїждає повз. Посигналив — доєднався до флешмобу. Іванка Грищенко — рудоволоса активістка, і її мова любові — поширювати збори на ЗСУ із смішними фотографіями та історіями. Щонеділі зі студентами Острозької академії вони збираються, щоб провести акції підтримки військовополонених, які Іванка з іще двома подругами організувала нещодавно.
Ми пообіцяли собі та йому, що акції будуть в Острозі
Я живу в центрі міста Острог, і поруч розташовані міська рада та Будинок культури, звідки зранку оголошують хвилину мовчання та гімн України. Коли виходжу з гуртожитку та потрапляю на хвилину мовчання, то на весь день маю це усвідомлення: за те, що просто йду кілька тих метрів, хтось віддав життя. Я стою, згадую всіх знайомих загиблих. І потім ще й лунає гімн України, який підсилює ці всі відчуття. Таким чином Острог виховує відповідальність за ту ціну, яку віддають за нашу можливість навчатися та жити. Ще одна специфіка міста — центральна вулиця, на якій відбуваються всі важливі події. На прощання з героєм всі студенти виходять туди, і це ще більше формує спільну свідомість, кому ми завдячуємо за наші студентські роки. У повітрі почали витати думки про акції на підтримку військовополонених.
Минулого навчального року до нас із виставкою “Очі Маріуполя” приїхав Дмитро Козицький, студент Острозької академії, що був звільнений з полону. Він розповів про важливість цих акцій та просив їх влаштовувати. Коли звільнені з полону військові, пресслужба “Азову”, кажуть, що це важливо робити, коли це каже студент, який боровся за нашу безпеку та незалежність країни, то немає інших аргументів не робити цього. Я спитала його, як краще їх проводити. Так ми пообіцяли собі та йому, що акції будуть в Острозі.
“Я живу неподалік і не міг не вийти”
На початку цього навчального року Ліля Мочаліна пішла просити дозвіл на проведення акцій у міської ради, і там радо погодилися. Нас, координаторок акцій в Острозі, троє: я, Ліля та Анастасія Палій. Ми діємо від імені Асоціації сімей захисників “Азовсталі”, бо вони є творцями ідеї акцій в різних містах, які тривають щонеділі в країні вже близько року. Ліля написала їм зі зверненням, чи можемо ми проводити такі акції в Острозі від їхнього імені, розповіла про те, хто ми такі та про наше місто. Вони погодили і акцентували на тому, що ці акції мають концентруватися не тільки на бійцях “Азову”, а на усіх військовополонених, повернення яких чекаємо. Ми маємо стояти за них також.
Коли обирали час і місце для проведення акцій, багато продумували. По-перше, неділя — це “базарний” день і всі точно йтимуть головною вулицею. Студенти повертаються з дому в неділю після обіду, тому приблизно о 15-16 годині могли б долучитись до нас. Перевага маленького міста в тому, що все дуже добре чути на сусідніх вуличках і люди зможуть, почувши якийсь галас, прийти і подивитись, що відбувається. Пам’ятаю, так на першу акцію до нас підійшов сивий дідусь і сказав: “Я живу неподалік і не міг не вийти, ви великі молодці!”
Щоб поширювати нашу діяльність, також створили сторінку в соцмережах, де публікуємо дані про звільнення полонених, новини з Асоціації сімей захисників “Азовсталі”, репортажі про те, як бійці переживають полон, новини про розстріли наших військових. Хочемо, щоб люди з Острога і не тільки могли зайти до нас на сторінку та дізнатися максимум актуальної інформації про стан з військовополоненими в країні.
Студенти надають акціям потрібного розголосу, а сім’ї — більшого сенсу
Усе почалося зі студентів. Це велика сила: вони не бояться, що їх звільнять з роботи, чи що їх чекають вдома діти, чи що приготувати на вечерю тощо. Це неймовірний ресурс в Україні, який має бути реалізований саме для таких речей. Світогляд закладається саме в студентські роки, які зараз формують ціннісних людей, що виросли на подіях Революції Гідності, мітингах за Стерненка та акціях у підтримку військовополонених. Згодом ми почали залучати до акцій і місцеве населення, розвішували плакати по місту. Після першої акції до нас підійшла одна пані і сказала: “Я мама захисника “Азовсталі”, який зараз в полоні. Вибачте, я просто не знала про цю акцію, ми будемо ходити”, і тепер вони з сім’єю є щонеділі. Дуже цінно, коли на акції приходять сім’ї полонених: студенти надають акціям потрібного розголосу, а сім’ї — більшого сенсу та відповідальності. До наших акцій долучаються і військові: до прикладу, мій одногрупник, який служить в “Азові”. Зараз він проходить реабілітацію в Рівному та приїжджає до нас зі своїми друзями.
Потужною частиною акції є саме плакати. Вважаю, що плакат — це власний маніфест, це можливість викричати все, що всередині, показати власну позицію. Їх можна зробити дуже красивими і змістовними. Це те, що найбільше бережеться, у мене вже є власна колекція. У нас є база десь із 80-100 плакатів, які розкладаємо перед акціями, щоб люди могли підійти та взяти.
З цими повідомленнями ми звертаємося до водіїв, що проїжджають, просимо їх сигналити і так створювати шум. Багато хто сигналить, але дуже боляче, коли бачу в машині сім’ю з дітьми, яка просто проїжджає повз і так подає приклад для дитини. Сигнал — це найменше, що можна зробити, це нічого не коштує, а вже є подякою за нашу свободу. Коли ви сигналите, створюєте своїм прикладом хороший стадний інстинкт, це також дуже наповнює учасників акції і навіть дає надію насамперед тим сім’ям військовополонених, які вийшли стояти за рідню.
Якщо тил забуде, де фронт, — то фронт буде там, де зараз тил
У вересні вперше за кілька років з полону повернули бійців “Азовсталі”, нещодавно обміняли бійців з “Азову”. Дуже важливо говорити про полонених, важливо за них стояти, бо Європа та наші партнери заплющують на це очі. Як каже моя колега Ліля: “Полоненихповернуть тоді, коли ми всі захочемо, щоб їх повернули, коли чітко покажемо те, що робиться і що там відбувається”. Полон — це не опція, яка захищає і зберігає життя, полон вбиває, наших військових піддають тортурам, їх розстрілюють. Особливо важливо говорити про це за кордоном, там крик про ці події буде гучнішим. Нам не потрібно чекати, поки наших бійців повернуть, ми маємо робити щось вже, щоб їх повернули.
Планували піти по школах, їх у місті є три. Але стикнулися із проблемою: дирекція однієї зі шкіл сказала, що батьки дуже проти, щоб діти були надмірно залучені до війни. У мене втратився логічний зв’язок: якщо їхні діти будуть ненадмірно залучені до війни, то війна буде тут, війна буде в Острозі. Якщо тил забуде, де фронт, — то фронт буде там, де зараз тил, і це важливо розуміти. Самі діти не проти долучатися до акцій, навпаки, дуже хочуть, але батьки кажуть, що хочуть вберегти своїх дітей від війни. Мені здається, що, навпаки, батьки мали б максимально показувати те, що ми народ борців, що поки там хлопці в окопах воюють, ми можемо долучатися вже тут і зараз: плести сітки, відкривати банки, проходити медичні курси чи долучатися до акцій.
Є фраза: “Ми недостатньо боїмося втратити цю країну”. І ми недостатньо усвідомлюємо: якщо не будемо робити для боротьби хоч щось щодня, ми можемо втратити цю країну просто тому, що жили в якомусь ілюзійному світі, тому що хтось колись сказав, що можна втомитися від війни. Страшно, що люди цього не розуміють, і мені здається, що ця акція є нагадуванням про військовополонених, але також і нагадуванням про те, що стояти треба, і стояти треба за кожного. Я повторюю собі фразу:
“Нація, яка не стоїть спинами за своїх героїв, стає на коліна перед ворогом”.
Коли є людина, яка поклала свою свободу за те, щоб ти десь міг собі спокійно ходити на роботу і жити, а ти просто ігноруєш цю історію, то для мене це про відсутність вдячності та розуміння. Дуже чітко треба усвідомлювати, що ніхто не вийде стояти замість тебе. Захисники боролися й борються і за тебе, і за мене, і за твого сусіда, за твою маму, за собаку твого боролися, за кожного з нас.
Суспільство зараз має жити в трьох контекстах
Зараз є стільки абсолютно різних можливостей долучитися до допомоги Збройним силам, відкривати допоміжні банки. З цього можна зробити таку цікаву історію. Я часто кажу, що моя мова любові — поширювати банки з якимись історіями та фотками. Щоранку прокидаюся з думкою “Чий збір я поширю сьогодні?” Я також дуже люблю відкривати банки для близьких мені людей, розповісти у такий спосіб, якими ці люди є для мене, а не закинути шаблонний текст. Мої друзі зробили дуже класний путівник, як правильно відкривати банки й ефективно збирати кошти на ЗСУ.
Ще один з ключових аспектів — це пам’ять про загиблих. Мені здається, що суспільство зараз має жити в трьох контекстах: пам’ять про загиблих, допомога живим і боротьба за полонених. Пам’ятати теж треба вчитись, і для цього також є збірник принципів. Мене дуже дратує, коли гімн України вставляють будь-куди, коли так само в незрозумілі моменти вставляють хвилину мовчання, тоді це дуже знецінюється.
Потрібно створювати сторінки пам’яті, особливо про людей, які були важливими для вас (сторінка Максима Кривцова, безліч тематичних заходів в його честь, випускають книжки та мерч). Літом загинув мій друг Костя Юзвюк. Для мене його загибель стала мотивацією: якщо один з найкращих людей, який міг бути для України, загинув, а я жива, то значить треба зробити стільки, щоб ця втрата не була даремною. Зараз активно розвиваємо сторінку пам’яті про нього. І коли ми пам’ятатимемо про полеглих, про те, скільки було покладено життів за чиюсь вечірку, заходи, буденність та каву зранку, то зовсім по-іншому сприймається цінність того, що маємо зробити сьогодні, завтра, післязавтра чи вже зараз.
Сміливість — це коли робиш той вибір, який буде для тебе правильний. Попри страх, попри всі сумніви і попри те, що можеш втратити життя, ти робиш те, що є твоєю цінністю.
Журналістка: Каміла Чернєцова
Фото: архів героїні
