Нью-Йорк. Нижній Манхеттен. Юкрейніан Віллідж. Темрява. Краплі дощу. Злива. Холод. Вітер. Синьо-жовті кольори. Світло. Тепло. Проміння. Сонце.
У Нью-Йорку 47-й раз відбувся щорічний український фестиваль, який організовує церква та школа святого Юра. На сьомій вулиці нижнього Манхеттену зібралася українська громада задля допомоги військовим. Цьогорічний фестиваль відбувся під назвою “Обʼєднані війною”.
Популяризація українських речей
R-ка (потяг), прицмокуючи, різко гальмує і вигукує: “Тссссссс-ссссс-сссс-тсссс-ссс-ссс”. Гугл мепс показує йти прямо, праворуч і праворуч. Розвертаюся і бачу зелену вивіску з надписом вулиці на стовпі, як записані всі вулиці Нью-Йорка. Підходжу ближче — вулиця Тараса Шевченка. Стою із широко розплющеними очима й не можу повірити.
Другий день фестивалю. Величезна сцена виблискує прапорами. Їжа, одяг, листи військовим, громадські та благодійні організації, “Пласт”.
– О, ви до нас? — вигукує продавчиня.
– Я тільки глянути, дякую, — кажу у відповідь.
Справа запрошують до себе вишиті сорочки та сукні, футболки й худі, горнятка та кепки, екосумки. Kredensgift (магазин української продукції в США) на американському ринку вже три роки. Стоматологічна асистентка Софія та айтішник Назар зі Львова хочуть, щоб люди більше дізналися про Україну та її культуру. Вони продають вироби з українськими логотипами, значенням та стилем.
“Це наш другий фестиваль. Заради нього ми прокинулися о третій ранку, надрукували написи на продукцію — маємо вдома власну машинку”, — розповідає Софія Крук.
Назар, чоловік Софії, каже: “Ми хочемо популяризувати українські речі в Америці, пробуємо робити щось від душі для українців”.
Фундація УКУ
На вулиці ллє дощ, мов з відра. Краплі, як мурахи, стікають по синіх наметах… Сіро, холодно, мокро, але тепло на душі для більшості відвідувачів, адже стільки українців на один квадратний метр. Попри негоду, люди метушаться і стараються задонатити на ЗСУ.
Блукаю між наметами та людьми, які, не поспішаючи, обирають для себе прикрасу, вишиванку чи п’ють гарячу міцну каву.
Біло-бордова вивіска вирізняє посеред інших намет-будинок Фундації Українського Католицького Університету, який базується у Львові. Троє представників зацікавлюють людей своєю спільнотою, розповідають про вступ в університет, про те, як стати жертводавцем і бути в УКУшній родині.
“Коли ми тільки починали працювати — кінець 90-х років — початок 2000-х — основою підтримки для університету стала українська діаспора, яка далі допомагає працювати, розвиватися, мріяти, будувати плани на майбутнє. Співпраця з діаспорою є важливою для нас, тому, як фундація УКУ, ми завжди стараємось бути присутніми на українських фестивалях: зустрічаємося з друзями, розказуємо про університет новим людям і зацікавлюємо фундацією для підтримки університету”, — ділиться менеджерка праці із жертводавцями Ольга Зарічинська.
ЗСУ у США
Третій день фестивалю. Людей море. На всю вулицю лунає голос Тараса Чубая: “Лиш вона, лиш вона сидітиме сумнааааа…”.
Восьмеро чоловіків у формі заворожують. Зі сталевим, але добрим поглядом вони сидять на кріслах, обіймають дітей, які до них підходять. Кілька тижнів тому захисники України прилетіли до США завдяки некомерційній організації “Kinddeeds”, яка займається протезуванням військових.
З лагідними рисами обличчя військовий Садовнік каже, що їх тут зустріли дуже тепло.
“Нами піклуються, все добре. Тепер усе буде залежати від того, як наші ноги та все тіло сприйматимуть протези. Нас 5, ми прилетіли 8 днів тому”, — каже захисник.
Інший військовий, Льода-Якимишин, ділиться:
“Хочеться подякувати українській діаспорі за підтримку, теплі слова. Дуже приємно чути так далеко від дому рідну українську мову. Підтримка для нас дуже важлива. Ми надіємось й надалі мати її, бо завдяки їй можемо вигнати ворога з країни і заново все збудувати”.
Український VR-музей
“Ця — 101-ша ракета. Вона могла впасти на будинок, але її збили. Понюхайте”, — вигукує представник VR-музею памʼяті війни Микола Омельченко на вулиці.
Валерій Залужний посміхається всім людям, які є на фестивалі. Його постать з картону обіймав ледь не кожен.
Микола Омельченко прилетів до США, щоб показати людям, які злочини скоїла росія за 1 рік та 3 місяці широкомасштабного вторгнення. Він з командою VR-музею побував уже в деяких містах Європи.
“Наша мета — привернути увагу й показати, що всі жахіття реальні. Це вже десь десяте місто. Далі ми їдемо на південь Америки, де будемо показувати VR-музей в університетах, на інших локаціях”, — ділиться Микола Омельченко.
Позаду мене стоїть кілька людей, які із цікавістю роздивляються всіх довкола. Вони тримають VR-окуляри. Чую англійську і радію, що іноземці приходять, не забувають про нас. Вони поринають у нашу реальність, переглядають відео завдяки VR-технологіям. Подивитися на руйнування міст, які щоденно бомбардує росія, можна завдяки віртуальним турам у телефоні. Окрім відео, там понад 1000 панорам.
Микола Омельченко каже, що в Берліні близько 2500 людей стояли в черзі, щоб відчути на собі те, що зараз проживають українці.
«Це важливо показати людям — щоб вони не просто побачили чи прочитали це в новинах, а й відчули, дивлячись у VR-окулярах», — додав представник VR-музею памʼяті війни Микола Омельченко.
“Задля допомоги військовим, бо не буде їх — не буде України”
Біля картонної постаті Залужного видніється вивіска DIGNITAS — громадська благодійна організація, яка працює в Америці та Україні.
Співзасновник DIGNITAS Дмитро Кавун почав волонтерити в серпні 2014 року в організації “RAZOM”. У лютому 2022 року він з декількома активістами створив нову організацію. Каже: “Задля допомогти військовим, бо не буде їх — не буде України”.
Громадська діячка і засновниця “Центру підтримки аеророзвідки” Марія Берлінська 2014 року започаткувала “Драйвер розвитку”. Дівчина воювала в добровольчому складі. Коли розпочалось широкомасштабне вторгнення, літала дронами. Говорить: “Треба дрони. Дрони — це все. Вони можуть нам допомогти”.
Дмитро Кавун та його команда створили курси, куди зареєструвалось уже понад 60 тисяч українських військових, з яких 16 тисяч пройшли офлайнове навчання.
“Тому ми не просто даємо дрони, а ще й продовжуємо навчати військових літати ними”, — розповідає співзасновник DIGNITAS.
Волонтери також забезпечують військових мобільними душовими та пральними.
“У нас є таке гасло — гідність починається із чистого душу і чистих шкарпеток. Ми надсилаємо кошти в Україну і підтримуємо українських виробників. Зараз також підтримуємо українських виробників дронів. Ми приїхали на фестиваль, щоб зібрати кошти і щоб втілювати різні божевільні ідеї”, — каже Дмитро Кавун.
Свято завершується. На ярмарковій вулиці перестає лунати музика. Волонтери збирають речі та дякують людям за допомогу.
Білява дівчина, тримаючись руками за батьків, каже: “Мам, я в захваті. Ми наче побували вдома. То всі гроші передадуть літаком нашим захисникам?”.
Мама відповідає: “Так, доню. Ми всі працюємо заради перемоги”.
Журналістка: Уляна Сторощук
Фотограф: Алекс Бузунов
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
