Олександра Щукіна — політична аналітикиня, журналістка-розслідувачка, координаторка руху “Чесно” на Харківщині та голова ГО “СмартМедіа”. Організація втілює проєкт “Реформи для громадян”, а також проводить антикорупційні розслідування. Ми поспілкувалися з Олександрою про її діяльність під час війни, громадський сектор та становище переселенців.
Реформи комунікують складною мовою
Я займаюся журналістикою, працювала політичною журналісткою, аналітикинею та бачила у своїй роботі, що люди недостатньо активні, що наші тексти недостатньо резонують їм. Ми з моїми колегами задалися питанням “Чому так?”. Зрозуміли, що люди мало поінформовані та не мають достатньо віри, що вони можуть вплинути. Ми це зрозуміли на тлі антикорупційної реформи, коли з’явилася можливість моніторити владу та закупівлі, але не всі це знали та не всі користувалися перевагами цієї реформи. Тут справа не у віці, а в тому, що люди не завжди готові до змін та не розуміють, чи ця зміна якісна.
Так само і реформа цифрової трансформації, яка підтвердила свою ефективність якраз після початку війни, бо раніше набагато менше людей було зареєстровано в “Дії”. А зараз наш приклад “Дії” у європейських країнах сприймають як дуже гарну історію успіху.
Реформи комунікують складною мовою, влада розповідає все красиво, можливо, якісно, але незрозуміло у багатьох випадках. Я з професійної сфери знаю, як простою мовою говорити про складні речі, тому цей навик вирішила використати у комунікації реформ, щоб громадяни почали цікавитися, розуміти та впливати.
Тому 2019 року ми почали працювати як громадська організація “СмартМедіа” у п’яти областях України. Комунікували реформи, що стосувалися медичної, освітньої сфери, цифрової трансформації, намагалися зробити владу більш прозорою та підзвітною, проводили освітні заходи для людей.
… я не пройшла б фільтрацію в окупантів
У Харкові я залишалася досить довго. Виїжджати із міста ми не збиралися та сподівалися, що вторгнення не трапиться. Принаймні такого масштабу не очікували. Після 24 лютого ми продовжували працювати онлайн, тримали зв’язок та мали увімкнення з коментарями для іноземних медіа.
Тиждень я пробула під обстрілами, давала інтерв’ю з укриттів та розповідала про ситуацію у місті. Вже коли захопили Херсон, мене навіть представники харківської влади, які залишалися у місті, запитували, чому я не виїжджаю. Мені казали, що я маю поїхати, бо в мене маленька дитина. Ніхто на той час не знав, захоплять Харків чи ні. Влада очікувала найгіршого, бо захопили вже Херсон, а це дуже велике місто. І якби сталося найгірше, то, виїжджаючи з міста, я не пройшла б фільтрації в окупантів.
На сьомий день війни я виїхала з одним рюкзаком, але багато допомагали люди. Спочатку я поїхала в Чернівецьку область, а вже потім в Івано-Франківськ, де продовжили займатися нашою звичною діяльністю. Крім цього, інформували громадян, як безпечно евакуюватися. Ще до вторгнення ми працювали із Луганською областю, з багатьма людьми втратили зв’язок, їхня доля і досі невідома. Багатьом із Луганщини ми допомагали евакуюватися та шукати прихисток. Тоді виїхати у західні області було важко. Комендантська година розпочиналася о 17.00 і дорогою потрібно було шукати прихистки. І хоч ми й перебували у такому самому становищі, координували евакуацію інших.
За якийсь час ми знайшли кошти та можливість допомагати людям, які залишилися у Харкові. У сховищах були дуже погані умови, тому ми привезли в місто допомоги на понад 2 млн грн: засоби гігієни, їжу, спальники, ліхтарики.
Внесок у розвиток країни
Коли адаптувалися на новому місці, я та членкині організації продовжували діяльність і навіть розширили нашу організацію, бо почали працювати у 5 нових регіонах: Тернопіль, Івано-Франківськ, Чернівці, Хмельницький, Дніпро. Там проводили зустрічі з владою на тему комунікації реформ, арттерапії, тренінги. У кожному з міст буде координатор і ми продовжуватимемо працювати із громадянами, збирати питання від них, проводити інтерв’ю із владою, навчати людей.
Реформи продовжують відбуватися, майже щодня якість нововведення. Після початку повномасштабного вторгнення з’явилася ще така тема, як відбудова, у різних контекстах. Релокований бізнес, участь переселенців у громадському житті — для громад, які приймають. А для громад, які відбудовуються після обстрілів, — це і розподіл коштів, і написання планів для міста. Всі ці питання стаються швидко і про них не встигають донести людям та залучити їх до ухвалення рішень.
Крім нашої основної діяльності, ми хочемо робити щось для збереження нашої країни і нашого суспільства після війни. Тому збираємося займатися адаптацією воїнів і молоді, які постраждали від війни, та допомагати їм розвивати ветеранський бізнес. Раніше ми не працювали із ветеранами.
Поживши у Франківську, Чернівецькій області, я бачу, наскільки людей в тилу вбиває війна. Я багато спілкувалася з різними людьми, і помітно, що навіть ті, хто не воював, хто не має близьких на передовій, сильно відчувають на собі війну. На жаль, у нашій країні немає установ, які б системно займалися травмами, адаптацією, тому громадські активісти беруть це на себе. Ми взяли на себе цю відповідальність. Це наш внесок у розвиток країни.
Вже дуже скоро ми розпочнемо цей проєкт, підтриманий Європейським Союзом, ГО “Українські ветерани”, литовською організацією “SOS Ukraine”. 30 ветеранів ми навчатимемо бізнесу — і після цього буде можливість дати 10 грантів на створення їхнього бізнесу в Україні. На цей проєкт ми шукали ресурси ще з минулого літа — і в липні презентуємо його на саміті НАТО у Литві.
Для нас дуже важливо, щоб ті, хто повертається, змогли знайти себе у житті.
Бути проукраїнським діячем у Харкові важко
У влади є така риторика, що “це не на часі”, але це псевдопатріотична риторика: “розслідування не на часі, давайте не шукати внутрішнього ворога…”. Я думаю, що все на часі — і владу змушувати до комунікації, і корупціонерів шукати. Ми владі все це доводили, і в більшості випадків це мало ефект. На заході країни влада відкритіша, ніж у Харкові. Принаймні в мене тут не було ніяких проблем із контактом.
Владі співпраця була цікавою та вигідною, бо вона почала розуміти, що сама не впорається. Й також влада думає наперед. Ті люди, що приїжджають, невідомо скільки тут перебуватимуть, і це ймовірні майбутні виборці.
Можу сказати, що бути громадським діячем у Харкові та Івано-Франківську — зовсім різні речі. В Івано-Франківську достукатися до влади набагато легше, ніж у Харкові до початку війни. Якщо п’ять років тому доводилося виходити через вікно, бо нас виганяли із сесії та не пускали на пленарне засідання, то у Чернівцях, коли розказуєш ту історію, кажуть, що тут би такого не сталося і ту владу люди самі винесли б із зали. Не можу сказати, що це річ у менталітеті, радше у самій владі.
Бути проукраїнським діячем у Харкові важко, а ще 10-15 років тому було й небезпечно. Ще коли була студенткою, координувала “АнтиТабачну кампанію”, то на мітинги, які я організовувала, приходила в окулярах, щоб мене не впізнали і не вигнали з інституту за свободу слова. Звісно, були такі настрої, мовляв, як іти мітингувати проти міністра Табачника, коли всі університети підпорядковуються Міністерству освіти?! А якась студентка йде на мітинг проти міністра освіти! Тоді ще не було модно виходити на такі протести.
Я спостерігала, як Харків змінювався. Спочатку це були наративи мера, до останнього намагалися повернути назву проспекту Жукова, оте все побєдобєсіє… Але коли почалася війна, то місцева влада вже замінила георгіївську стрічку на червоний мак. У нас навіть Добкін перевзувся і почав транслювати патріотичну риторику.
У мої студентські роки і ректор був від “Партії регіонів”. На жаль, в Україні є така тенденція, коли змішують політичну діяльність з іншою професією. Така культура, на мою думку, не є зовсім правильною.
Івано-Франківськ — це столиця громадського активізму
“СмартМедіа” є всеукраїнською громадською організацією, і я багато де працювала, тому в кожному місті маю друзів. Мій колега допоміг з облаштуванням в Івано-Франківську, а згодом долучився до нашої організації.
Я думаю, що зараз Івано-Франківськ — столиця громадського активізму. Дуже багато ГО, що переїхали зі сходу. Думаю, що воно ще надовго залишиться такою столицею. Це комфортне місто для громадських організацій.
ВПО не винуваті, що почалася війна
Думаю, що це через мою професійну діяльність, але я навчилася занурюватися у середовище. Мабуть, і не дуже сильно було видно, що я переселенка. Те, що в мене тут немає проблем, не означає, що їх не було в інших.
Ті ВПО, з якими я спілкувалася, які зверталися по допомогу, мали труднощі з адаптацією. Перше — мова. Далі — проблеми із влаштуванням на роботу, стереотипи. ВПО не винуваті, що почалася війна. Є такий наратив, що ми — носії російського світу або що ми дотаційне населення, яке потребує постійної допомоги. Це не так.
Переселенці — дуже корисні люди для нової громади: науковці, підприємці, активісти. Вони зіткнулися із проблемою, але вона тимчасова.
Найцінніша релігія — це любов та дружба
Я завжди була впевнена, і після 24-го лютого моє переконання посилилося: найцінніша релігія — це любов та дружба. Найцінніша монета, якою ти обмінюєшся зі світом, — твої щирі почуття. Якщо ти віддаєш її чесно, то отримуєш назад. Завдяки війні я зрозуміла: те, що я віддавала до війни, мені повернулося.
Для мене війна і весь цей час — про справжню дружбу та справжнє людське єднання. Про те, що у світі справжнє.
Журналістка: Ірина Блаженко
Фото: архів героїні
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
