Йосипу 28 років, він із міста Виноградів, що на Закарпатті. Спілкуючись з ним, одразу можна помітити усміхнені очі чоловіка. Під час інтерв’ю чути дитячий сміх — неопалимий пацієнт розповідає нам свою історію, гуляючи з маленькою донькою.
Служба та поранення
За професією Йосип — автомеханік. У березні 2022-го він подався до військкомату, після чого пройшов базове навчання. Незабаром побачив оголошення про набір в 128-му окрему гірсько-штурмову бригаду і вирішив податись туди. Через ризик повторної спроби наступу з півночі бригаду перевели в Житомирську область, а пізніше — на херсонський напрямок, для підтримки іншого батальйону, тому Йосип перебував все далі від своєї сім’ї.
Позиції ворога була всього за 800 метрів, а шлях весь час був під обстрілом. 1 жовтня 2022 року в машину, якою їхав Йосип із побратимами, влучила протитанкова керована ракета. Авто запалало. На якийсь час Йосип втратив свідомість. Опритомнів від того, що обпікся повітрям, яке вдихнув. Разом з побратимом вони вискочили з машини та впали в кювет. Машина продовжувала горіти й будь-якої миті могла вибухнути, тому вони відповзли від неї якомога далі. Тим часом обстріл продовжувався, і Йосип з побратимом пролежали ще дві години, чекаючи відносної безпеки. Врешті-решт побратим, що міг ходити, побіг до позицій. В Йосипа майже не відкривалися очі, ходити, а тим паче бігти, він не міг.
Минуло пів години, і міномети перестали бити. Чоловік піднявся і побачив людей, що рухалися дорогою. Зрозуміти, що це були наші, зміг лише за скотчем на рукавах. У нього самого весь скотч погорів — крім однієї смужки на формі, за якою Йосипа й відрізнили. Військові відтягнули його до машини та евакуювали в стабілізаційний пункт. На той момент військовий уже не міг розплющити очі через опіки.
Після стабілізаційного пункту Йосипа перевезли в Кривий Ріг до лікарні. На той момент опіки ще не були повністю загоєні, тому активне лікування не було можливим. Медики вирішили зачекати, поки опіки трохи затягнуться, перш ніж розпочати складніші процедури.
У Кривому Розі чоловік провів пару тижнів. Спочатку не дзвонив дружині. Лише через кілька днів, коли зміг відкривати очі, зв’язався з нею через Інстаграм. І аж потім подзвонив — вона змогла нарешті почути його голос.
“Дружина сердилася” — сміючись зізнається Йосип.
Про одужання та мрії
Дружина Каріна приїхала до Йосипа в Кривий Ріг аж з рідної Закарпатської області. Його важко було впізнати, але щемливість зустрічі перекрила все — головне, що живий і більш-менш цілий. Потрібно було продовжувати лікування — так Йосип опинився в Києві, в Опіковому центрі, де він мав операції з пересаджування шкіри на обличчі та обох кистях. Ці ділянки постраждали від опіків найбільше, бо не були прикриті формою. У Києві Йосип знов зустрівся з дружиною. Вона приїхала не сама — привезла з собою маленьку доньку. Дівчинка зрозуміла, що це тато, швидше за ходою, ніж за зовнішнім виглядом — обличчя Йосипа важко було впізнати.
Чоловік отримав три відпустки по тридцять днів, тому одразу поїхав до доньки й дружини. Бувши в рідному місті, Йосип звертав увагу на реакцію людей, які помічали його травми обличчя: здивовані та співчутливі погляди, що нагадували чоловіку про те, що вже ніколи не буде як раніше. Але з часом він почав звикати та ставитися до цього легше.
В медичному центрі медики спочатку зосередились на лікуванні опіків у Йосипа, а потім розпочали процес відновлення пошкодженої шкіри. Спершу чоловік потрапив в Івано-Франківськ на проєкт «Face to future». Саме там йому порадили звернутися до «Неопалимі», де тепер Йосип проходить фінальну стадію лікування. Наразі чоловік пройшов уже сім процедур, з них чотири — шліфування. Каже, що про такі проєкти потрібно говорити публічно і голосно, а власним прикладом прагне надихнути тих, хто потребує такого лікування.
Йосип отримав третю групу інвалідності і повернутися у Збройні сили вже не міг. Тому перевівся працювати в ТЦК Виноградова. Лікування чоловіка триває. Він зізнається, що хоче повернутися на фронт, щоб своїми силами наближати перемогу, адже його мрія — будувати щасливу сім’ю під спокійним небом. Каже, що довше перебуває вдома, то важче йому уявляти прощання в майбутньому, але розуміє, що цього не уникнути.
Матеріал опублікований у межах партнерства з Національною програмою зовнішньої реабілітації українців “Неопалимі”
