ГЛУЗД

 Російські наративи під час повномасштабної війни перейшли на новий рівень: медіа, урядові посадовці та десятки телеграм-каналів неодноразово стверджували, що вони рятують українських дітей. Який саме сенс росіяни вкладають у словосполучення “порятунок дітей”, чому така “рука допомоги”  —  це небезпека для України та від кого насправді потрібно рятувати маленьких українців  — розповідаємо в сьогоднішньому  матеріалі.

     На сайті “Діти війни” від 24 лютого 2022 року  зазначають кількість дітей, у яких росія вкрала дитинство, а в декого навіть життя: 560 загиблих, 1452 поранених, 1960 зниклих безвісти, 19 546 депортованих та примусово депортованих, 15 постраждалих від сексуального насильства. Розпорядником цієї інформації є Національне інформаційне бюро. Також вказано, що точну кількість постраждалих дітей встановити неможливо через активні бойові дії та тимчасову окупацію частини території України. І поки наша держава намагається врятувати кожну депортовану дитину, прагне розповісти деталі злочинів, аби світ знав, що чинять окупанти, країна-агресор продовжує атакувати фейками про щасливе дитинство  українських дітей, табори відпочинку в росії і так званий порятунок.  

        Так, наприклад, у дописі одного із російських телеграм-каналів “Война с фейками”, який має 520 тисяч підписників, автор допису стверджує, що Україна намарно звинувачує росіян у мілітаризації дітей, коли насправді все це, мовляв, тільки патріотичні заходи чи табори. На думку автора каналу, українці “мають мовчати, адже саме вони терористи, які навчають юних українців «захисту України»”. Оскільки із депортованих дітей намагаються зробити російських, можна тільки припустити, яке навчання із мілітаризації їх чекатиме. 

У статті від BBC “Навіщо вони зробили це з нами?”: Історія 15 депортованих до росії дітей — ідеться: “У дітей з Новопетрівки, коли вони приїхали до російського санаторію, були спортивні костюми з написом «Україна», а 15-річний Саша любив розповідати місцевим вихователям, яка Україна гарна. Після кількох таких розмов російські вихователі попросили директорку навчального закладу, де навчаються діти, Наталію, це припинити  — діти не повинні говорити про Україну і носити синьо-жовту символіку. Працівники санаторію сказали Наталії, що їхній заклад «поза політикою»”.  

У статті також згадано, що діти увесь час перебували у стресі, вони думали, що їх розстріляють, боялися розмовляти українською, постійно просили про повернення додому. Невже це саме той табір, який, на думку  росіян,  може зробити щасливими українських дітей?

 “Росіяни намагалися під таким соусом «гуманності», «доброти» і «великодушності» викорінювати українську ідентичність”

Ми поспілкувалися з юристкою Регіонального центру прав людини Катериною Рашевською, яка розповіла, що переломною точкою у центрі порятунку українських дітей, де працює Катерина, став квітень 2022 року, коли перших 22 дітей передали в російські родини.

“Ця обставина для нас стала відправною, щоб потім ми могли спілкуватися із Міжнародним кримінальним судом, щоб більше адвокувати щодо захисту українських дітей. Уже тоді ми розуміли, що буде повторення кримського сценарію, коли щонайпізніше із 2015 року російська федерація пустила на територію окупованого Криму  так звані “потяги надії”, згодом ще й літаки. Українських дітей забирали в межах проєкту “Летим за ребенком”, про який нечасто згадують. Варто також  згадати проєкт “Дети в семье”.  Прикриваючись  такими ініціативами, росіяни намагалися під  соусом “гуманності”, “доброти” й “великодушності” викорінювати українську ідентичність у  дітей, які перебували в максимально вразливому становищі, адже ми говоримо про сиріт, про дітей, позбавлених батьківського піклування. І цими проєктами вони робили все, щоб змінити їхній громадянський статус, що категорично заборонено Женевськими конвенціями  — міжнародним гуманітарним правом.  

Мовляв, таким українським дітям краще в російських родинах —  ось який наратив працював аж до повномасштабного вторгнення. На жаль, інформації про те, наскільки небезпечні такі тенденції, ми не зауважували в жодній організації.  До повномасштабного вторгнення не було належної реакції ні від Ради Безпеки ООН, ні від Генеральної Асамблеї. Наприклад, Резолюція, яка стосувалася порушення прав людини в Криму, не містила до 2022 року згадок про депортацію та усиновлення українських дітей росіянами. Крім того, не вводилися санкції, а особи, які робили все те ж саме, що й Марія Львова-Бєлова, перебуваючи на посаді дитячих омбудсменів, не мали своїх ордерів на арешт, хоча МКС уже мав юрисдикцію. Росіяни, знову ж таки, сподівалися, що ситуація повториться після 24 лютого і що їм знову вдасться викрадати, забирати дітей без жодних складнощів”,  — наголошує Катерина Рашевська.

На жаль, довідатися точну кількість викрадених росією дітей неможливо. Лише росія, як держава-агресор, яка здійснювала депортацію, знає їхню точну кількість. На цьому акцентує в інтерв’ю для “Еспресо” юристка із прав людини Катерина Рашевська. 

“Ми не маємо переліку примусового переміщених або депортованих росією українських дітей. На сьогодні 19 546 українських дітей є ідентифікованими. Інформація про них міститься на платформі “Діти війни”. Наші компетентні органи влади, зокрема Офіс Генпрокурора, наполягають, що цифра повністю верифікована. Але насправді ця кількість не є остаточною”,  — акцентує юристка.

У інтерв’ю для ГЛУЗDу  Катерина Рашевська зазначила, що, на її думку, йдеться приблизно про 50 тисяч дітей.

“Уперше я про це сказала, коли була хвиля вкидів від росії, що вивезли 730 або навіть 740 тисяч українських дітей. Тоді я пояснювала аудиторії, що  не вірю, начебто саме таку велику кількість дітей вивезли з України. Цілком вірогідно, що така кількість дітей перетнула кордон російської федерації, а потім далі вирушила або ж у країни Балтії, або в Грузію, або ж іншим чином разом із законними представниками повернулася в Україну, виїхала в Європу чи Штати. Але якщо ми говоримо про дітей без супроводу, то тут цифра є доволі високою, але меншою, ніж 700 тисяч. Я називала 50 тисяч, бо станом на 2022 рік Україна ідентифікувала близько 20 тисяч дітей. 

Однак про окремі міста,  як, скажімо,  Волноваха, Маріуполь або ж Ізюм, до яких у нас абсолютно не було і немає доступу, ми не можемо знати, яка реальна кількість постраждалих дітей. За оцінками наших колег щодо втрат цивільного населення, тільки в  Маріуполі могли бути вбиті до 80 тисяч осіб. І, на жаль, уже відомі  такі історії, коли в родині маму вбила ракета або тато загинув унаслідок потрапляння осколків, снарядів тощо, але  їхні діти не зникли, не випарувалися. Тобто росіяни їх знайшли, встановили над ними контроль і розпорядилися їхньою долею”,  — наголошує Катерина Рашевська.

 “На жаль, таких дітей знайти та повернути майже неможливо”

Голова правління Української мережі за права дитини Дар’я Касьянова розповіла для ГЛУЗDу, що, на її думку, у пошуку депортованих дітей часто перешкоджає їхній вік та статус родини. 

“До повномасштабної  війни ми із 2014 року рахували тільки дітей вразливих категорій: діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, діти, які були в  інтернатних закладах, діти з інвалідністю. Якщо це сім’я, у якій виховуються дві дитини, і до того ж там не виникало жодних проблем, цю родину вважали звичайною сім’єю. Саме тому вона не була помітною для соціальної системи. Як наслідок  — знайти таких дітей ще важче. Зазвичай батьки з тих родин, які не стояли на обліку, які ніде не були зауважені державою, самі звертаються до нас, і тоді ми розуміємо: треба шукати ще більшу кількість. Я думаю,  саме тому інформації щодо реальної кількості дітей, яких вивезли на територію росії, немає. Особливо це стосується маленьких дітей, адже малюк у віці 2-4 років, на жаль, нічого про себе не може розповісти. А прийомним родинам, дитячим будинкам у росії дуже легко змінити їхні дані, починаючи від дати народження й закінчуючи ім’ям та прізвищем. На жаль, таких дітей знайти та повернути майже неможливо”, — акцентує голова правління Української мережі за права дитини.

Але серед історій реального повернення маленьких українців додому Українською мережею за права дитини Дар’я Касьянова пригадує і моменти справжнього успіху, коли дитину вдавалося відвоювати в росії  усупереч обставинам.

“Ось ця історія, наприклад, про дівчинку, батьки якої померли в 2014 році. Діти жили з батьками в Луганській області, бабуся оформила опіку, і вони виїхали в 14-му році з Луганська й оселилися в Сєверодонецьку. Там дитина ходила до школи, відвідувала гурток художньої гімнастики. З початком повномасштабного вторгнення залишалися якийсь час в окупації, потім бабуся її вивезла. Мова йде навіть не про окупацію, бо насправді Сєверодонецьк  — це лінія фронту  і там почалися бої ще до 24 лютого 2024 року. Бабуся спочатку вивезла внучку  в Дніпропетровську область,  потім хотіла відправити на навчання до Польщі, але дівчинка категорично відмовилася, бо мала родичів на території України.  Бабуся її залишила в росії, сама жила в Луганській області. Дівчинка майже два роки була в росії, навчалася там у коледжі. Увесь цей час вона намагалася сама виїхати, утекти із росії. Ми знаємо, що в базі її не було, бо вважали, що ця дитина перебуває в Польщі на навчанні. Дівчинка, яка  повернулася додому, надзвичайно раділа, що  має змогу розмовляти українською мовою. Я розумію, що повернення  — це тільки початок, бо дитина дуже багато всього пережила і їй потрібна допомога. Але все ж такі історії дають надію”,  — зізнається Дар’я Касьянова.

Експертка з прав людини Катерина Рашевська пояснює, що  росіяни порушують чимало статей із Конвенції ООН про права дитини, зокрема коли викрадають дитину з її оточення.

“Починаючи від 8 статті, це право на ідентичність, адже саме ця стаття є передумовою гарантування забезпечення реалізації всіх інших прав дитини. Тож коли для цього права існує загроза або його порушують, інші права теж страждають. Варто не забувати й про інші не менш важливі права  —  використовувати власну культуру, мову, мати право на освіту, сім’ю та сімейне оточення, не бути розлученим зі своєю родиною. Якщо дитину із Маріуполя або з будь-якого іншого міста перевозили в Мурманськ чи у Владивосток (а це тисячі кілометрів від рідної домівки), це означало одне: із неї можна зробити кого завгодно”,  — акцентує Катерина Рашевська.

Про величезну шкоду від примусового вивезення дітей йдеться також у статті “Як Росія викрадає дітей з України”. У розслідуваннях Reuters зазначено, що “за вивезенням українських дітей стоїть величезна машина з депортації, розміщення та перевиховання”. За даними журналістів, у депортації двох груп сиріт із Херсону брали участь уповноважена при президентові російської федерації з прав дитини Марія Львова-Бєлова, члени російського парламенту, “чиновники” в окупованому Криму та колаборанти серед українських лікарів і вчителів. У деяких випадках росіяни використовували дітей для своїх пропагандистських відеороликів. Депортації до рф завдали величезних людських збитків: братів і сестер розділили, вразливу молодь налаштували одне проти одного, а дітей дошкільного віку залишили без кровних родичів і,  щоб мати на них необмежені права, сховали далеко в росії. Повернення цих дітей є надскладним завданням, кажуть волонтери та офіційні особи в Україні, і робота стає важчою з кожним днем, оскільки діти стають старшими та піддаються російському впливу. 

 Завдяки розслідуванню Reuters та хакерській групі Kiborg стало відомо, що більшість  викрадених дітей, наприклад, із Донецької області, які перебували в окупації з 2014 року, перевезли до Мурманська, поблизу Фінляндії, та Ноябрська, що в Ямало-Ненецькому автономному окрузі Сибіру. За стільки років примусової депортації та прививання любові до росії залишаються дуже малі шанси, що колись ці діти захочуть жити в Україні.  Про це зазначає і голова неприбуткової організації Save Ukraine, яка допомагає вивозити українських дітей з території, контрольованої росією, Микола Кулеба: 

“Майже всім промили мізки, і ми ніколи не зможемо повернути їх назад, тому що вони ненавидять Україну зараз”.

Програмна директорка, голова правління Української мережі за права дитини Дар’я Касьянова розповідає, що зазвичай до їхньої організації батьки або діти самі звертаються із проханнями про порятунок, тому надзвичайної ненависті до України з боку дітей не зауважувала, але, без сумніву, вплив росії на дітей є.  

“Були в нас і такі випадки: мама приїхала забрати свою кровинку, а дитина відмовляється повертатися, бо начебто в Україні її вб’ють, розстріляють, коли вона буде перетинати кордон. У такій ситуації ми радили орендувати помешкання на нейтральній території,  якщо це можливо,  щоб побути тільки вдвох із дитиною. Ще одна “глибока” думка: існує тільки росія, а України немає. 

Якось трапилася інша ситуація: мама поїхала по дітей до росії, там і залишилася, бо їй пообіцяли там квартиру й краще життя. Але я не пригадую випадків, коли б діти по-справжньому ненавиділи Україну”,  — каже Дар’я Касьянова.

На жаль, своїми наративами про так званий порятунок, а насправді примусову  депортацію, росія не тільки забирає в певної частини українських дітей дитинство, можливість жити у своїй країні, а й залишає батьків та Україну без дітей та молоді, яка б любила свій край, розвивала його та продовжувала рід українців.

   Вибір без вибору, або Чи питали думки дітей?

На думку Дар’ї Касьянової, уникнути депортації дітей дуже складно і панацеї від цього злочину сьогодні немає.

“Досі  на окупованих територіях чи територіях, наближених до лінії фронту, все одно залишаються сім’ї з дітьми, і коли туди приходять окупанти й пропонують їх вивезти, батьки, як правило, погоджуються. Дуже часто приходять соціальні працівники, учителі школи, які ще вчора працювали на українську владу, а сьогодні — на російську, і батьки або законні опікуни їм довіряють”,  — пояснює Дар’я Касьянова.

 Через деякий час такі родини або  представники дітей звертаються до Української мережі за права дитини, адже росія  відмовляється  повернути їх у лоно сім’ї.

“Ми запитуємо: навіщо ви це зробили, чому погодилися? У відповідь чуємо: це була така пропозиція, від якої не можна відмовитись. Або дитина опиниться в таборі,  або поїде в інтернатний заклад, або ж їй будуть шукати  прийомну родину. Особливо це стосувалося  опікунів, бабусь-дідусів, які залишаються на тих територіях, однак дуже часто не мають додаткової можливості навчати дитину, забезпечити нормальне харчування в таких умовах тощо. Це вибір без вибору”,  — акцентує Дар’я Касьянова. 

Однак якщо є можливість виїхати з дітьми з окупованих територій, варто це зробити дорослим, адже за спокусливою обгорткою “оздоровчий табір” на дітей може чекати дуже багато небезпек.

“Коли певна категорія людей каже, що нехай би умовно всіх так вивозили, то треба таким українцям ставити питання: а чи готові вони до того, що їхня дитина може не повернутися? Спочатку вони поїдуть в один табір,  потім — в інший, а згодом дитина потрапляє в реабілітаційний центр, і врешті-решт бабуся не має змоги зв’язатися з нею. Ще через деякий час з’ясовується, що дитина настраждалася, бо в тих “оздоровчих таборах” процвітає булінг або ж насильство, зокрема й сексуальне. І, на моє глибоке переконання, необхідно враховувати, що думає сама дитина, чи готова вона на те, щоб їхати в табір, адже зазвичай ми запитуємо тільки думку дорослих. Однак це неправильно, адже у віці 8-9 років особистість уже знає, чого вона хоче. А в багатьох історіях повернених із росії дітей вони самі згодом зізнавалися, що не хотіли їхати туди, що просили рідних їх туди не відправляти”,  — пояснює Дар’я Касьянова.

Катерина Рашевська ситуацію із “оздоровчими таборами” рекомендує розділити на певні періоди, адже залежно від року війни тактика росіян змінювалася.

“Коли ми говоримо про перший рік повномасштабного вторгнення, це була зовсім інша мотивація та інші обставини. У 2022 році батьки діяли під примусом або під неприкритим збройним примусом російських військових чи окупаційних адміністрацій. Тобто це був примус, створений обставинами збройного конфлікту. Діти сиділи з батьками у підвалах, не здобуваючи нормальної освіти, не маючи ані належного відпочинку, ні нормального харчування,  не кажучи вже про елементарну гігієну. Звісно, що за обставин, які склалися, відправиш свою дитину в “Артек”, тільки-но тобі запропонують. У 2022 році росіяни зробили хитро: вони в перші такі групи відправляли дітей директорів шкіл, які стали колаборантами, або інших м’ясистих колаборантів,  добре знаних у цих населених пунктах. Привілейовані діти поверталися з “Артеку” не тільки вчасно, а ще й із подарунками. Звісно, діти  простих смертних теж хотіли так поїхати, отримати презенти. Родини були введені в оману”,  — пояснює юристка.

“Там не йшла мова про любов до путіна, спів російського гімну, перевиховання й неповернення вчасно на рідну землю”

За словами юристки,  в росіян була й інша тактика  —  змушували підписувати чистий аркуш.

“Були випадки, коли дітей вивозили й без дозволу батьків. Нараховано приблизно 200 випадків, коли люди стверджували, що підписували чистий аркуш, а потім їх переконували, що це, мовляв, була остання сторінка умовної згоди, згідно з якою певна особа буде супроводжувати їхню дитину, а батьки мають змогу ознайомитися з інформацією про табір в цьому договорі. Там не йшла мова про любов до  путіна, спів  російського  гімну, перевиховання й неповернення вчасно на рідну землю”, — акцентує Катерина Рашевська.

Ще однією проблемою, на думку юристки,  в таких “оздоровчих таборах” є геолокація та швидке переміщення дітей.

“Часто дітей перевозили з одного табору в інший, причому не тільки в одному населеному пункті, до прикладу, в межах умовної Євпаторії. Це могло бути і з Євпаторії  в Анапу без дозволу батьків, навіть без жодного повідомлення їм про такі зміни. Потім батьки шукали, куди їхню дитину забрали. Деякі діти, коли бачили, що їхніх друзів та знайомих  відпускали в такий табір, просили своїх батьків, щоб ті зробили те ж саме. У нас було кілька випадків, коли діти підробляли згоду законних представників, бо вони лише діти й тому легко повірили росіянам, що там буде краще. Це ситуація за 2022 рік”,  —  пояснює Катерина Рашевська.

Юристка каже, що у 2023-2024 роках ситуація почала змінюватися.

“Я документую випадки вивезення дітей, а також те, що бачу у відкритому просторі  інтернету, усе намагаюся фіксувати. І зараз це дуже схоже на ситуацію 30-х років ХХ століття, коли дітей просто нагороджували за сприяння політиці розкуркулювання або чинення голодомору проти українського населення й теж відправляли в “Артек”. От дуже схоже, тому що нині їдуть у табори переважно діти  тих, хто пішов служити на боці росії і бере участь у так званій СВО, або ж  школярі, які виграли російські конкурси, олімпіади, спортивні змагання. Їх таким чином заохочують за те, що вони фактично інтегрувалися в російську систему освіти, виховання, спорту та культури. Ще я бачу цілеспрямовані зміни в університетських програмах, щоб дітей у майбутньому якомога швидше інтегрувати в заклади вищої російської освіти. 

Зараз уже немає такого, що приходить російський військовий і під дулом автомата (я гіперболізую) змушує батьків давати згоду. Дещо змінилося, і я надаю перевагу говорити про це відкрито, бо потім, коли ми будемо сіяти постійно ілюзію про те, що там усе під примусом, на жаль, повториться ситуація з вивезенням  дітей у Білорусь. Приїжджають  журналісти, і батьки одне за одним свідчать про те, як їм все подобається, та й узагалі вони хочуть далі відправлятися туди своїх дітей”,  — пояснює Катерина Рашевська.

Але як би росія не намагалася переконати, що батьки самі дають згоду, що це табори відпочинку, юристка певна: не можна давати згоду на вчинення над тобою міжнародного злочину.

“І це нівелює той факт, що російська федерація цих дітей індоктринує, мілітаризує і чинить злочин проти людяності? Абсолютно ні. Нам для цього не потрібна згода чи незгода батьків. Це міжнародний злочин, який передбачений у політиці міжнародного кримінального суду. Ти не можеш дати на це згоду. Так само ти не можеш її дати від імені дитини. Така ж  ситуація із таборами перевиховання. Вони постійно розширюють їхню мережу. Це не тільки Білорусь, і не тільки територія росії. Я, на жаль, дуже боюся, що колись це будуть новини про табори в Північній Кореї, у які теж відвезуть наших дітей. Спочатку на першу зміну справді поїдуть діти із російського Примор’я, але потім туди вирушать і діти з окупованих територій України. Можете й самі моніторити цю ситуацію, і, повірте мені, що так і буде, бо тільки-но путін поїхав у Північну Корею, там було підписано якесь стратегічне партнерство, тільки ще не з’явилися новини про цей табір, але я відразу сказала, що там будуть діти. Вони не вміють по-іншому домовлятися”,  — із сумом констатує юристка Катерина Рашевська.

Ще однією важливою проблемою, на яку звертає увагу юристка “Регіональних прав людини”, є те, як росіяни за допомогою викрадених та депортованих дітей розширюють інфраструктуру. 

“На території окупованого Запоріжжя, зокрема в Бердянську, росіяни відкрили філіал “Артеку”, який називається “Красная гвоздіка”. Є ще “Труженік”, який узагалі складно табором назвати — зліпили з того, що було. Це просто схоже на якесь  вагонне містечко для бурильників нафти. “Труженік” зробили менш ніж за пів року спеціально, щоб дітей конвеєрним способом переховувати із нових окупованих територій. І фактично це дає окупантам певний грунт під ногами: “Ви ж казали — депортація, а де вона? Діти там 50 кілометрів проїхали чи 100. Яка депортація? Батьки можуть у будь-який момент приїхати по них”. Але в результаті в цих таборах відбувається те ж саме, що у Владивостоку чи в Білорусі. Просто масштабне промивання мізків дітям. Ми фіксуємо, що з кожним роком на все це виділяються значні суми із федерального бюджету, з фонду президентських ініціатив. Так само щоразу збільшується кількість дітей, яка їздить на перевиховання. Якщо минулого року йшлося про 30 тисяч дітей, цього року вони вже говорять про 40 тисяч. Можна сміливо до наведеної цифри додати  ще 10 тисяч дітей, які виїдуть за програмою “Культурна  карта”. Вона має на меті продемонструвати молодому поколінню унікальні досягнення росії. Це і короткострокові візити в Москву, Санкт-Петербург, а цього року ще й у Тулу, де досить так концентровано. Протягом тижня українським дітям будуть промивати мізки, возити їх “золотим кольцом” (туристичний маршрут стародавніми російськими містами), — пояснює Катерина Рашевська. 

Про те, як російська пропаганда підмінює поняття “викрадення”, “депортація” та “евакуація” — “порятунком”, проаналізувало також і “Детектор медіа” в матеріалі “М’яка пропаганда та подвійні стандарти”. Як видання “Верстка” відбілює росіян”

Журналістка Настя Захаревич аналізує російське видання “Верстка” на тему дезінформації:

“Текст сповнений розповідей про поганих українських батьків, які кинули своїх дітей через алкогольну залежність, і докладних описів того, наскільки яскравим і різноманітним стало життя українських дітей після депортації в росію. Такий підхід нагадує жовті видання, які в тексті про домашнє насильство докладно розбирають, яких помилок батьки постраждалих припустилися у вихованні, що ті виросли із “синдромом жертви”. Та не важливо взагалі, які батьки цих дітей залишилися в Україні! Красти дітей, стирати їхню українську ідентичність, змінювати їм імена та прізвища й переписувати навіть місце народження — не можна. Просто не можна. Навіть якщо мама цієї дитини в Луганську п’є, а тато помер від передозу”,  — акцентує журналістка.

Те, що це так звана методичка, за якою “хороші росіяни” працюють і “рятують” українських дітей від поганих батьків, підтверджується і тоді, коли після нашої розмови Дар’я Касьянова через кілька днів вкотре знайшла свідоцтво ще одного викрадення української дитини. 

На щастя, голова правління Української мережі за права дитини Дар’я Касьянова зробила скріншоти усієї тієї ідеї “порятунку” Єлени Бекетової, яка після кількох зауважень щодо того, що примусове усиновлення українських дітей є злочином, видалила свій допис. Історію придумала Єлена Бекетова, як для типової російської мелодрами: “Знайомтеся: моя нова (уже сьома) дитина — Михайло. Хлопчику 12 років. У нього дуже складна ситуація: немає ні прописки, ні громадянства. Мама-алкоголік померла, а батько (який взагалі йому не батько) невідомо де і п’є”, —  так розпочинає свою розповідь “щира та добра” російська багатодітна мати.

Аналізуючи сторінку Єлени Бекетової, яка, до речі, називає себе “добрим психом”, розуміємо, що це жінка, яка професійно займається промиванням мізків. 

По-перше, із 2017 року її життєві події — суцільне усиновлення та опіка над дітьми: 2017, 2018, 2019, 2021. І хоча у дописі згадано, що український хлопчик стане 7 дитиною в “чудовій” родині Єлени Бекетової, але в життєвих подіях ми нарахували тільки 5 дітей.

По-друге, Єлена —  і письменниця, і психологиня, і всиновителька, і навіть волонтерка! Чималий список, чи не так? А в лютому цього року ця діячка ще й книжку опублікувала про “Виховання людськості”. От тільки де ця людськість, коли вона забирає дитину в іншу країну, змушує змінити свідоцтво та паспорт і хоче з української ідентичності зробити російську? 

Журналісти: Мар’яна Гнот та Назарій Яремчук

Фотоколаж та інфографіка редакції ГЛУЗDу

Наші партнери