Любов — це не завжди миттєве відчуття. Іноді вона починається зі страху, безсонних ночей, сумнівів і фрази: «А що, якщо я не зможу полюбити чужу дитину?». У Великих Мостах, що на Львівщині, історія родини Білашів швидко стала темою для обговорень. Одні захоплювалися їхнім рішенням, інші вишукували приховані мотиви. Та поки місто пліткувало, Оля і Степан боролися за своїх хлопчиків і вчилися бути батьками.
Одного дня їхні життя кардинально змінилися, а сім’я стала більшою.
Перше знайомство
Це був звичайний вересневий ранок. Оля відводила свого сина Сашка у дитячий садочок в рідних Великих Мостах. І її увагу привернув милий білявий хлопчик — Стас. Йому, як і Сашку, було п’ять років.
Великі Мости — красиве невелике місто на Львівщині, там проживає понад п’ять тисяч людей. Тож, як каже Оля, — всі одне одного знають. Принаймні візуально. А цього малюка жінка бачила вперше, та й Сашко з Стасом швидко потоваришували. Хлопчик багато днів не виходив з голови жінки, тому вона наважилася запитати у вихователів: «Хто ж це?».
Виявилося, хлопчика привозять щоранку з «Дитячих Стежинок» — соціально-реабілітаційного центру опіки дітей. Коли Оля дізналася цю історію, то захотіла якось підтримати малого. Щоразу на якесь свято, зокрема на день Святого Миколая, вони з сином купували подарунок Стасу — і Сашко охоче дарував його другові. Але навіть після цього Оля не могла перестати думати про хлопчика.
«У мене таке буває, що дуже сильно загораюся чимось, але за кілька днів це проходить і думаю: “Та ні, то не треба було би мені”. Але тут минув один місяць, другий, а загорання не минає. Це питання стало настільки важливе, що у мене з’явилося безсоння. Я тоді молилася щодо Стаса, аби знайти для себе відповідь. Часто говорила на цю тему з чоловіком. Він не зовсім був готовий (до усиновлення, — ред.). Казав: “Ну це ж чужа дитина, а що, як я не зможу її полюбити? Крім того, є своя. Це буде дуже велика різниця, як ми зможемо”, і тому подібне».
Оля й сама міркувала над тими ж питаннями і мала схожі страхи. Тому все могло на цьому і закінчитися. Але вона не з тих, що одразу здається. Тож за кілька днів після розмови пішла до відділу служби у справах дітей, щоб дізнатися більше про Стаса і запитати, чи можна його якось забрати.
Виявилося, у хлопчика є мама і її ще не позбавили батьківських прав. Тривав випробувальний термін, під час якого жінка мала довести, що може дбати про дітей. Це означало, що стати опікунами чи батьками для Стаса сім’я Білашів не могла. Та з дій матері, а точніше, їхньої відсутності, була підозра, що батьківських прав її таки позбавлять. Тому служба запропонувала Олі підготувати документи, зареєструватися на навчання і стати в чергу на усиновлення, адже бюрократичні процеси завжди забирають багато часу. І тут почалося найцікавіше:
«Я кажу: “Добре, я готуватиму документи”. А в службі кажуть: “Але є одне але”. Я питаю: “Яке але?”. “Є ще брат”. Я відповіла, що подумаю, розвертаюся і йду додому. А про себе кажу: “Та ні, ні-ні. Дві дитини — то вже точно ні”».
Дві дитини — точно ні, а от трьом — таки бути
Той день став ще однією трикрапкою в історії. Чоловік Олі, Степан, відреагував так само, сказав: «Двоє — ну це вже точно ні». І тоді життя жінки заплуталося ще більше. З одного боку — їй тільки 30, у неї вже є чудесний син і щаслива сім’я. Вона тільки нещодавно вийшла з декрету та почала розвивати сімейний бізнес. Чоловік працює у структурі ЗСУ. Ніяких суттєвих змін вони не планували. А з іншого — вона увесь час міркує про Сашка, Стаса і його брата, про якого ще нічого не знає.
Отож, через кілька днів вона знову опинилася перед дверима служби. Там дізналася, що братика звати Богдан. Йому 8 років, описали його як спокійну та самостійну дитину, у школі вчиться посередньо, але й проблем немає. Та сумніви все ж залишалися. І тоді подружжя вирішило — треба познайомитися.
Богданчик навчався у місцевій школі, яка розташована неподалік садка Сашка та Стаса. Але підійти до нього самим знайомитися було б неправильно, адже це стрес для дитини і так можна тільки нашкодити. Тому Оля пішла до директора «Дитячих Стежинок», розповіла про все і попросила посприяти цьому знайомству. Він погодився. Так під наглядом представників служби у справах дітей та психологині закладу Оля та Степан просто бавилися з дітьми. Стас уже знав їх як батьків Сашка, а Богдан був не проти познайомитися. Вони багато розмовляли і грали в ігри. Про усиновлення чи опікунство не згадували.
А після зустрічі вирішили — сім’я Білашів тепер стане значно більшою.
Оля зізнається, суттєву роль у їхньому рішенні відіграло те, що вони з чоловіком уже прив’язалися до Стаса. І затягувати все ще на кілька місяців, щоб познайомитися ближче з Богданом, не хотіли.
«Ми з чоловіком вирішили, що він непроблемний, то давай вже якось наважимося. Так і наважилися. Пройшли навчання і забрали дітей».
Це якщо коротко. Якщо ж детальніше, то Оля зі Степаном мали додаткову співбесіду з директором, який трохи здивувався їхньому рішенню, але зрадів. Та допоміг пришвидшити процес. Як і служба у справах дітей, яка допомогла і потрапити у чергу на усиновлення, і усе скоріше вирішити.
Далі подружжя два тижні відвідували спеціальний курс, а ще до нього проходили медогляд і готували пакет документів. Це зайняло орієнтовно тиждень.
«Першочергово ми розглядали усиновлення, а вже на курсі дізналися про інші форми турботи й обрали для себе опікунство. Якщо коротко і людською мовою, то я як опікунка беру на себе зобов’язання виховувати, доглядати, навчати дітей до їхнього повноліття. І вони при цьому зберігають свій статус дітей, позбавлених батьківського піклування. Їм надають відповідні пільги. Наше ставлення до дітей від цього абсолютно не змінюється і ми точно не плануємо залишити їх у 18 років самих чи відмовитися від них. Але так вони матимуть незначну, та все ж допомогу від держави, пільги на вступ до вишів тощо. Тому, зваживши плюси для хлопців, вирішили поки що стати опікунами за документами. Та й до усиновлення завжди можемо повернутися».
Увесь період до офіційного опікунства сім’я підтримувала стосунки із майбутніми синами. Також із Стасом та Богданом працювала психологиня, щоб підготувати їх до життя у новій сім’ї. Попри все, батьки старалися достатньо часу приділити й Сашку та підготувати його до появи братиків.
Між цим було ще кілька технічних деталей, зокрема до Білашів приїздила перевірка, щоб переконатися у належних умовах проживання. Ще кілька днів зайняла перестановка меблів, збирання нових ліжок, підготовка кімнати, купівля іграшок…
І от настало 7 лютого 2025 року — хлопчики нарешті приїхали додому.
Нова сторінка
Та п’ятниця для братиків стала не лише кінцем навчального тижня, а й остаточним прощанням з дитячим будинком (соціально-реабілітаційним центром). У Богдана і Стаса розпочалася нова сторінка в житті.
Оля згадує, як раділи хлопці і як плакали виховательки. Братики багато обіймалися з друзями. А все, що нажили за цей час, — вмістилося у два напівпорожні пакети.
За традицією «Дитячих Стежинок», провели спільну молитву та зробили фото на згадку. Після цього новоспечені Білаші поїхали до уже свого дому.
«Були такі класні відчуття. Так ніби дитину з пологового забираєш», — ділиться Оля.
Сашко провів братам екскурсію, а Степан з Олею підготували подарунки — два (тільки їхні!) іграшкові автомобілі.
Згадують, це був дуже гарний день. Тоді вони запитали хлопців: як їм буде зручно називати новоспечених батьків. Ті відповіли, що на імена. Так спілкуються й досі, хоч позаочі Богдан і Стас називають Олю мамою, а Степана татом.
А потім почалися вихідні. Степан поїхав на роботу, а Оля, каже, що дуже розгубилася:
«Що мені самій робити з трьома дітьми? З одним — ясно, а з трьома?!».
Написала психологині центру. Та розповіла, що на вихідних вони прибирають, гуляють, граються, і надіслала Олі їхній звичний графік. Вона його трохи адаптувала під свою сімʼю і повісила у будинку. Каже, графіків удома вже давно немає, але тоді це дуже допомогло хлопчикам адаптуватися.
«На третій день, кажу відверто, було відчуття, ніби хтось помер. Вдома була дуже напружена атмосфера, а ми не знали, як це виправити. І я просто молилася, просила: “Боже, дай мені хоч якесь полегшення”. Та коли на супервізії поспілкувалася з іншими прийомними батьками, мене запевнили, що це нормально в період адаптації. Так діти звикають до нового».
Коли ейфорія закінчилася, почався виснажливий побут. Хлопчики поводилися некеровано і часто влаштовували істерики. Оля вже боялася заходити з ними в магазин, бо ті хотіли всього й одразу. Це був час довгих пояснювальних бесід. Особливо з Богданом.
Інколи під час ігор та лоскотання хлопчик зі сміху переходив у плач. Степан багато розмовляв з сином і пояснював, що потрібно відстоювати свої кордони, не можна терпіти аж поки стане боляче, треба одразу про це казати.
Спілкування з татом добре впливає на хлопців. Адже як такої сім’ї у них ніколи не було. Вони розповіли Олі, що мали маму, а татом були мамині партнери. Про роль тата у сім’ї і що таке сім’я загалом вони й не знали.
«Мені вже здавалося, що ми жахливі батьки. Бо іноді ми й сварилися з хлопцями, коли ті переходили межі: брехали, забирали речі… Я розумію, що у дитячих будинках, де вони жили, без таких навичок — банально не вижити, але це ж залишилося в минулому. Більше не потрібно забирати іграшки, хапати наввипередки їжу, бо це все тепер є у великій кількості і воно спільне».
Ще одним складним важелем стало суспільство, яке обговорювало й засуджувало Білашів. І, на жаль, до цього переліку входили не тільки чужі люди.
Родичі й друзі, вкупі з батьками, спочатку дуже відмовляли Олю та Степана від опікунства.
«Всі поставились скептично, негативно і ніхто нас не підтримав. Лише засудили. Але якщо близькі з часом прийняли наш вибір і сказали: “Ну, це ваше життя, ми не можемо втручатися”, то просто знайомі з міста влаштували ток-шоу.
Писали мені: “А це правда?”. Я кажу: “Правда”. І починалося: “О, а то певно, щоб чоловік мав відстрочку, а то, напевно, вже більше дітей не можуть мати чи заради грошей”. І різні інші вигадки. Ми вже просто не стягували тієї інформації, вічних перешіптувань. Це дуже огидно, коли тебе обговорює все місто. В якийсь день я просто не могла встати з ліжка від пригнічення».
Оля вирішила звернутися до психотерапевтки, яка теж є мамою-опікункою. Ті розмови допомогли покращити і стан жінки, і поведінку хлопчиків.
А де мама?
Оля знає небагато про біологічну маму синів, але один епізод їй запам’ятався. У той випробувальний термін, коли жінка мала довести свою спроможність дбати про синів, вона навідувала їх у «Дитячих Стежинках». Стас не має суттєвої прив’язаності до жінки, рідко згадує і називає її «мама, яка мене народила». Богдан, навпаки, дуже любить, сумує та ідеалізує жінку. Вважає, що соцпрацівники, які вилучили його з сім’ї, — погані люди, а мама хороша. Тож коли вона приїздила, дуже радів. Та, як розповіли працівники дитбудинку, це не були теплі зустрічі. Під час однієї з останніх мама приїхала до синів з пакетиком яблук, зробила з ними фото для звітності, а після цього забрала яблука і поїхала геть. І таких ситуацій було чимало. Всі вони вплинули на хлопчиків. Оля це знала, тож до Богданового дев’ятиліття готувалися дуже ретельно. Хотіла показати йому, що може бути інакше.
Вони з чоловіком орендували розважальний центр, зателефонували друзям і попросили, аби ті обов’язково подарували йому іграшки, щоб Богданчику точно запам’ятався цей день народження. І це спрацювало.
А потім він згадав про маму, сказав, що йому шкода, що її тут немає, і запитав Олю, де вона зараз може бути?
«На курсі нас вчили, що не можна говорити погано про біологічних батьків, але, знову ж таки, і прикрашати неправильно. Бо як це може бути свята жінка, коли воно так не є? Він з нею сидів голодний і холодний, але винна не мама, а служби, які про це дізналися. Ну погодьтеся, це трохи дивно. Тим паче, діти ходять у ті самі заклади, живуть у тому ж місті, єдине — будинок змінився. Якби мама хотіла, вона б знайшла можливість привітати».
Оля довго розмовляла з Богданом і намагалася пояснити: в тому, що мама не привітала, немає його провини, чи соцпрацівників, або ж її зі Степаном.
«Кажу: “Ну дивись, твоя мама могла би тобі написати повідомлення чи передати вітання через директора. Ти ж його бачиш щодня”. Він тоді задумався трохи і відповів: “Та вона не знає мого номера”. Я кажу: “Але вона може через вихователів передати тобі вітання. Вона ж їм часто пише”. І тоді він замовчав і, думаю, що спробував зрозуміти. Принаймні після того він про маму говорить рідше. Далі він побачив, які подарунки приносять люди, що це не є два чи три яблука, які тобі показали і забрали, а іграшки, які належать тільки тобі, бо в закладі іграшки спільні. А от тут тобі принесли, очі розбігаються, не знаєш, до якого пакета бігти. І хочеться вже все відкрити».
Згадує, що вважала, складно буде зі Стасиком, адже він ще дуже маленький, а Богдан значно старший і на зустрічах був стриманим, показував, що хоче у нову сім’ю. Та все вийшло геть не так. У хлопчика є кілька серйозних дитячих травм, які Степан з Олею намагаються загоїти, але процес тривалий і вимагає чимало сил.
«У нього якраз мав би починатися підлітковий вік, а він насправді дуже дитячий. Є затримка у розвитку через певну недбалість у дитинстві і ще багато таких нюансів. Я собі навіть не уявляла, наскільки багато. Зараз ми активно працюємо з логопедом, лікуємо зуби, намагаємося надолужити знання».
Фактично одразу після переїду Степан з Олею запитали хлопців, чим ті б хотіли займатися. Богдан захотів ходити на футбольну секцію — і наступного ж дня його туди записали, а згодом ще на гітару, а віднедавна він ще й гравець шахового клубу та навіть устиг побувати на змаганнях. Тож ефект сім’ї, де тебе підтримують і допомагають втілювати бажання, важко не помітити.
Схожа ситуація й зі Стасом. Він тепер завзятий каратист. Хоч і дуже сором’язливий. Оля каже, що через його невисокий зріст під час боротьби на рингу з дітьми, які на голову, а то й дві, вищі за Стаса — спостерігати за цим трохи страшно. Але йому подобається і він уже має перші здобутки. Своїм прикладом затягнув на карате і Сашка. Вони завжди підтримують один одного і радіють перемогам.
«Може виглядати, що це я втілюю свої амбіції за рахунок дітей, але повірте, це не так. Просто сини хочуть пробувати щось нове, а ми з чоловіком намагаємося їх підтримати. Коли їду на змагання, це займає цілий день, щоб подивитися на виступ, який триває п’ять хвилин. Та я завжди їду. Бо хлопцям це важливо, а отже, важливо й мені».
Найрідніші брати
Сашко дуже любить обох своїх братів, і за весь час лише одного разу сказав: «Я хочу щоб вони поїхали». Це сталося на самому початку, коли хтось з них забрав його іграшку. Та коли «конфлікт» згас, Сашко побіг до мами і сказав: «Мамо, але хлопчики ж тепер завжди будуть з нами, правда? Пообіцяй, що ви їх нікуди не віддасте».
«Я дивуюся своїй дитині, чесно. Нам усім у нього варто повчитися бути такими добрими. Уявіть, він ж був єдиною дитиною. Вся увага була для нього, іграшки його. Ну, він міг влаштувати істерику, що не хоче нікого більше, і не хоче, щоби з ним у кімнаті ще хтось жив абощо. Та такого ніколи не було. Він кожного разу на боці братиків, навіть коли я за щось сварюся — він їх захищає і турбується про них».
І ця турбота взаємна. Щоразу, коли Богдан їде на шаховий турнір, він привозить сувенір і для Стаса, і для Сашка. А Стас після стоматолога обов’язково бере дві цукерки, аби пригостити братиків.
«Мені так приємно, що вони завжди один про одного думають».
Оля каже, іноді бувають якісь сварки на кшталт хто буде у чомусь першим, але це все дитяче та побутове.
«Спочатку було важко, і я думала, що буде ще гірше, але тепер я всім кажу, що з однією дитиною складніше, ніж трьома. Бо вони разом собі десь пішли і граються. А я в цей час можу, наприклад, працювати».
«Любов — це дія»
У березні Оля наважилася підтримати ще одну дитину, позбавлену батьківського піклування, але тепер у трохи інший спосіб. Вона подалася на програму наставництва, де хоче стати надійною дорослою подругою для однієї дівчинки.
Дізналася, що у тому ж центрі, де жили її хлопці, є сім’я, яка складається з п’ятьох дітей і проживає там уже тривалий час. Запитала, чи є потреба у наставництві для старшої дівчинки, і представники закладу відповіли, що це було б чудово. Та поки що Оля тільки чекає на знайомство.
«Ще не знаю, як це буде і коли, але думаю, що найближчим часом, бо в мене немає терпіння чекати, — сміється Оля, — коли я щось собі запланувала, то мушу це зробити».
Більше про наставництво читай тут
Каже, що ніколи не мала бажання врятувати світ і всіх дітей, та й зараз теж не має. Бо це важко і є великою відповідальністю. Та вважає, що якщо є сили і можливість комусь допомогти — важливо це зробити. Називає це своїм покликом серця і Божим задумом.
Впевнена, що зараз вони вже точно одна велика сім’я. І навіть складно подумати, що колись було інакше. Зізнається, любить синів однаково сильно, але та любов трохи відрізняється.
«Я хочу розвіяти один міф. Багато людей кажуть: “Я не можу взяти дитину, бо я не полюблю її так, як свою”. Нам теж так казали. Але це дурниця, бо ніколи в житті людина не полюбить чужу дитину так, як рідну. Це просто неможливо. І хто би що не казав, це неправда. Бо любов до своєї дитини беззаперечна, а коли дитина всиновлена, ти готова на менше речей закривати очі. Ти теж її любиш, теж терпиш її вередливість, але ви й більше говорите про поведінку, наприклад. Принаймні так вийшло у нас.І це нормально. Ви ж з першого погляду не закохалися у свого чоловіка/жінку, або ж не любите всіх дітей, яких бачите. Бо, щоб полюбити, треба ту дитину пізнати. Важливо розуміти, любов — це дія. Якщо ви поруч з дитиною, турбуєтеся про неї, годуєте, лікуєте, одягаєте — це і є любов.
Якщо єдине, що вас стримує від усиновлення, наставництва чи опікунства, — це страх любові, то відкиньте його. Виходить, якась дитина буде в холоді голодна сидіти чекати, бо я не зможу полюбити. Потрібно спробувати вийти з зони комфорту.
Весь цей процес усиновлення та опікунства дуже ідеалізують, а про дійсність не люблять говорити. Та правда у тому, що це складний шлях і для батьків, і для дитини, він довгий і виснажливий. Але якщо ви готові це пройти, то в результаті отримуєте сім’ю, а це того варте».
Журналістка: Уляна Феняк
Фото: з сімейного архіву Білашів
