ГЛУЗД

Олексію 36. Він удруге починає своє життя з нової сторінки. Місяць тому чоловік разом з дружиною, двома дітьми та батьками переїхав у Коломию, подалі від “руского міра”, і одразу відновив свій бізнес “Іграшки для чоловіків”. Олексій розповів, чому вирішив переїхати в Коломию та чи планує тут залишитися. 

“Я з міста Макіївка, що на Донеччині, потім з Краматорська, тепер з Коломиї, а взагалі я родом з України. Мені не звикати починати життя з нової сторінки, від 2014 року не маю рідного дому. Ми із сім’єю живемо на чемоданах, на жаль. Я воюю з росією від 2014 року, 24 лютого, крім будинку, для мене нічого не змінилося. Це треба пережити, щоб зрозуміти”. 

Олексій виготовляє ножі, його батьки працюють зі шкірою, а дружина допомагає з реалізацією. 

“Я сам цьому навчився, спочатку було як хобі, а тепер — справа життя. Батьки та дружина взагалі не були пов’язані із цією галуззю, але тепер усе змінилося. Одне слово — війна. Тепер винаймаю приміщення в Коломиї, яке слугує за майстерню, звідси клієнтів наразі не багато, проте з області є”. 

“Я можу здивувати кого завгодно”

Олексій вирішив працювати лише на українському ринку, щоб наші люди бачили, що в Україні є майстри своєї справи.  

“Виготовлення одного ножа займає від 5 годин до пів року, це залежить від багатьох чинників. Ніж буває справжнім ювелірним виробом, для якого потрібен час та сили”. 

Олексій розповідає, що виготовляє ножі з різного металу, а його ручка може бути навіть з кукурудзяного листя в полімері. 

“Я можу здивувати кого завгодно, навіть тих, які кажуть, що бачили все. Виготовлення ножів — це не робота, а сенс життя, туди вкладаю душу”. 

Майстер каже, що зазвичай ножі купують на подарунок, але не для того, щоб його поклали на полицю, а щоб використовували в роботі. 

“Моє місце сили — майстерня. Коломиї навіть ще не бачив, бо немає часу. Можу провести в майстерні 20 годин, це нормально. 

Мені відпочивати ніколи. У Краматорську робив подарункові статуетки, з якими наші генерали їздили за кордон. Моє основне завдання — робити в Україні краще, ніж за кордоном. Генерали мені показували, що їм закордонні товариші дарували, і я мав єдине бажання — зробити краще, і мені це вдавалося”. 

Також Олексій розповідає: купивши в нього ніж, клієнти неодноразово ділилися, що не можуть з ним розлучитися.

“Я ніколи в житті не працював за гроші”

“Я хочу, щоб Україна була єдина, якщо в кожного з нас буде така мрія, то буде файно, а якщо мета — нахапати якомога більше, то нічого з того не буде. Я ніколи в житті не працював за гроші. Коли їхав з Донецька, із собою мав мінімум обладнання і 3 тисячі гривень. Я все вкладав у бізнес, коли мені важко, Бог підкидає статних клієнтів. 

Тепер ми з родиною переїхали в Коломию, я знову взяв із собою обладнання і почав працювати”.

“Важко пояснити людям, які проживають у західній частині України, що Донбас — це Україна. Наприклад, моя дочка ходить у Краматорську в школу з поглибленим вивченням української. Ми знаємо і українську, і ворожу мову, просто більшість говорила російською. До 2014 року в нас ніколи не стояло питання, що це ворожа мова. Там жили українці, білоруси, росіяни, тоді всі були друзями. Звісно, є люди, які досі дивляться російські канали, то в них нічого не змінилося, навіть, коли будуть бомбити їхній будинок, вони будуть розказувати, що це робить Україна”. 

Олексій пояснює, що не треба судити людину по тому, з якої частини України вона приїхала і якою мовою розмовляє. 

“Деякі з нас більш патріотичні, ніж ви тут, бо нам доводиться кожного дня доводити, що ми українці”. 

“Ласкаво просимо до пекла”

«Тут люди не знають, що таке війна, крім тих, хто пішов воювати. Навіть коли вони розповідають ті жахіття, всього не можна передати. Як пояснити, коли ти лежиш на землі, а тебе зносить хвилею. Якими словами передати, коли бомбануло в садок, куди твоя дитина мала піти сьогодні, але чомусь цього дня захворіла. Або ж ти їдеш додому і бачиш, що люди лежать мертві —  це не можна сказати словами, таких слів не підбереш, а я це бачив, у мене ще й почала грати по радіо музика “Ласкаво просимо до пекла”».

Олексій розповідає, що вони з родиною свою дозу адреналіну отримали 2014-го. Коли почалося вторгнення 24 лютого, вони подивилися одне на одного і сказали: “Що знову?”. 

“Коли їхали в Коломию, треба було написати “ДІТИ”, а я кажу дружині, щоб додала ще “дружина панікер”. Вона не хотіла, а потім написала, на блокпостах наші хлопці посміхалися, а це головне в такий час”.  

“Я не хочу повертатися туди”

“Батько був ліквідатором Чорнобильської аварії, серед його знайомих уже нема нікого в живих, тому я роблю все можливе, щоб він якомога довше прожив. Батьки живуть в сім’ї приблизно їхнього віку в приватному будинку, то вже не хочуть розлучатися. Ми і Великдень святкували всі разом. Не хочу повертатися до попередньої домівки, незалежно від того, як усе закінчиться: там “рускій мір” дуже близько. Я хочу, щоб батьки жили в спокої”, — розповідає Олексій.

Журналістка: Юлія Варчук

Фотограф: Назарій Яжинський

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері