ГЛУЗД

Стас Сеник — фотограф з Івано-Франківська. Від початку широкомасштабного вторгнення він допомагає Україні фотографією. Зокрема, ініціював зйомку для випускників зруйнованих міст. За допомогою соцмереж він знайшов одинадцятикласників, яким відгукнулася ідея, та вирушив у Чернігів. Стас розповів ГЛУЗDу, як це було. 

Від ідеї до втілення

Здавалося б, міг волонтерити, але хотів зробити щось більше через фотографію. Так, на початку вторгнення в мене з’явилася можливість поїхати в Київ познімати для CNN і показати світу, що відбувається в Україні. 

Потім був другий проєкт — робив  фото на воєнну тематику, які відправляли на виставки за кордон. Зокрема, в Берлін. Виручені кошти передали на допомогу армії.

Далі я знову думав, як можна допомогти Україні, — і з’явилася ідея зняти випускний альбом для школярів з  Чернігова.

Чому? Моя філософія роботи — зафіксувати емоції людей. Коли вони переглядатимуть ці фото через 5–10 років, то знову їх відчуватимуть. Для випускників я хотів цього самого, бо дуже важливо пам’ятати про те, що зараз відбувається. 

Я бачу в цьому й історичну складову. Наприклад, якби ми бачили альбоми наших батьків чи їхніх батьків періоду воєн чи Голодоморів, то ми б інакше ставилися до того, що відбувається, а можливо, і запобігли б цьому. 

Хотілося зробити щось для людей, які постраждали, тому запропонував безкоштовні зйомки. 

“Ні свята, ні альбому, ні розуміння, як їм далі жити”

Спочатку це виглядало складно. Я не мав жодного знайомого із Чернігова, тому писав фотографам, щоб поширили інформацію. Дехто відмовлявся, бо для них це було дикою ідеєю, а дехто постив сторіс — і так відгукнулись класи. 

Декілька класів відмовилися, коли я озвучив свою ідею. Для декого фотосесія асоціюється з веселощами, тому не бачили змісту в цьому. Їм це виглядало, як веселитися на фоні руїн. 

Коли ми фотографувались біля Епіцентру, нас попередили, що всередині можуть бути міни, тому ми не заходили. Я запитав класну керівничку, чи могли б ми сфотографуватись у якомусь будинку, усі погодились.

Як робили фото біля танка, хлопець заліз усередину і дістав звідти кулі. Частину взяв собі, а решту віддав мені. Я відчув, що дітям уже легше сприймати те, що вони пережили. Вони знайшли сили просто сміятися з наслідків.

Здавалося, що ця робота буде контрастувати з тим, що я робив раніше, та коли приїхав і побачив настрій дітей… Вони вже перестали сумувати, не було напруги і діти не виглядали зламаними. Навпаки, мені здалося, що війна їх загартувала. Після фотосесії отримав дуже багато відгуків,  відчув, що став частинкою чогось важливого.

Здивований від того, як розлетілися фото і якого резонансу це набуло, та найбільше мені приємно від відгуку мами одинадцятикласниці. Я зрозумів, що роблю те, що допомагає людям: фото здатні викликати унікальні емоції. Вона написала мені:

“Саме ваша фотосесія об’єднала дітей, дала їм сенс, збудила жагу до життя. Як би пафосно це не звучало. Ви бачили Чернігів. Такими ж зруйнованими були і душі наших випускників. Ні свята, ні альбому, ні розуміння, як їм далі жити. Завдяки вашим фото і тому, що відбулося далі, діти мають погляд на себе, ця розруха і війна — наразі і є їхнє життя. Разом із тим вони отримали поштовх і розуміння, як бути далі. Це була надзвичайної сили терапевтична фотосесія, яка надихнула на подальше життя. Поставила точку в минулому і дала сили рухатись далі…”

У мене є багато друзів, які зараз на війні і яким життєво необхідний спеціальний одяг, не кажучи вже про машини і т. д. Поки що я сфотографував 3 класи. Думав, щоб робити це і в інших містах, але поки не знаю, як це втілити, бо шукаю можливості створити виставку чи аукціон за кордоном, щоб продати фото та передати кошти на допомогу військовим. 

Журналістка: Ірина Блаженко

Фотограф: Стас Сеник

Наші партнери