Станом на 1 січня 2020 року в Україні 2,7 мільйона людей мали інвалідність, повідомляють на сайті Міністерства соціальної політики. Експерти Всесвітнього економічного форуму в Давосі оприлюднили світовий індекс соціальної мобільності 2020 року. Україна в рейтингу на 46 місці із 82 країн.
З початком широкомасштабного вторгнення українці почали більше говорити про важливість доступної інфраструктури. Внаслідок бойових дій стало більше людей на колісному кріслі, без кінцівок і на милицях — як військових, так і цивільних. ГЛУЗD дізнався, як Коломийська громада дбає про облаштування міста та як підвищують доступність в інших містах.
“Доводиться просити людей, щоб купили квиток у касі”
Тетяна Матіос з дитинства незряча. Жінка мешкає у Коршівській ТГ, а працює у Коломиї масажисткою. Тетяна розповіла, з якими труднощами стикається у повсякденному житті.
“Ми з чоловіком обидвоє незрячі. Пересуватися по Коломиї важко, адже немає тактильної плитки та не всі світлофори озвучені. Біля Собору святого Архистратига Михаїла є світлофори, які мали б озвучуватися, проте вони практично ніколи не працюють. У Надвірній немає такої проблеми з тактильною плиткою, хоча це маленьке містечко. Коли ставили бруківку біля музею “Писанка”, ми підходили і казали, чому немає тактильної плитки, нам відповіли робочі, що це не включено у проєкт і переробляти не будуть”.
Тетяна також наголошує, що у Коломиї зупинки не обладнані для незрячих. Їй важко зорієнтуватись, де зупиняється автобус, особливо коли там паркуються машини.
“На автостанції та залізничному вокзалі немає тактильної плитки, маячків та нічого не озвучено. Мені доводиться просити людей, щоб купили квиток у касі, бо я не можу туди сама дійти. Батьки теж не можуть завжди з нами їздити. Раніше на платформах були контролери, які допомагали зорієнтуватися, а тепер їх немає. Ми звертались на гарячу лінію міської ради, але нам відповіли, що автостанція тепер — приватна установа і вони не можуть втручатися в її роботу”.
За словами Тетяни, був випадок, що одного дня вона йшла на роботу й дорога була рівна, а наступного дня її перерили. Пощастило, що жінка була не сама, інакше могла б травмуватися, адже ніхто не попереджав, що проводитимуть ремонтні роботи.
“З кожним днем стає більше травмованих людей. Військові повертаються без кінцівок, отримують пошкодження очей та слуху, їм важко почати заново жити у недоступному місті. Я з дитинства стикаюсь із перешкодами в пересуванні, а люди мають вчитись адаптуватися. Якщо місто буде доступним, люди впевненіше почуватимуться й це допоможе їм інтегруватися у суспільство”, — ділиться Тетяна Матіос.
“Коломия не облаштована для комфортного пересування осіб з інвалідністю”
Адвокатка та членкиня комітету з питань захисту осіб з інвалідністю Національної асоціації адвокатів України Іванна Костракевич розповідає, яка ситуація з облаштуванням простору у Коломиї.
“Я — мама маленьких дітей у візочку, тому мене цікавить питання безбар’єрності не тільки з професійної діяльності, а ще й побутової. Коломия не облаштована для комфортного пересування осіб з інвалідністю. Це стосується магазинів, лікарень, кафе, банків, кіно, театру. Навіть зараз будівельні компанії не дотримуються норм безбар’єрності. Пандус насправді є, але коли людина пересувається на колісному кріслі, вона має триматися за поручні, щоб вибратися наверх, — а їх немає”.
Іванна Костракевич каже: колісні крісла є різних розмірів, а розміщений раніше пандус не пристосований до їхніх сучасних моделей.
“Людина з інвалідністю не може заїхати всередину будівлі «Нової пошти» у Коломиї й отримати посилку, адже для неї нема спеціальних пристосувань. Біля входу є кнопка виклику персоналу, відтак працівник пошти може принести посилку, якщо не зайнятий. За законом, першочергово обслуговувати мають саме осіб з інвалідністю, а виходить ситуація з точністю до навпаки”.
За словами Іванни, на тротуарах немає спеціального спуску, щоб людина на колісному кріслі змогла перейти дорогу.
“Я боюся, що дитина випаде з візка, коли підіймаю його, щоб перейти дорогу. Коли я була на п’ятому місяці вагітності, побачила, як взимку жінка на колісному кріслі сама крутила колеса вгору. На вулиці було слизько, а там стрімкий підйом. Мені її так шкода стало. Я допомогла жінці виїхати наверх, але не знаю, як вона далі мала дістатися кудись, адже Коломия не пристосована для людей з інвалідністю”, — розповідає Іванна Костракевич.
“Незрячі не зможуть самостійно перейти дорогу”
Керівниця Інклюзивно-ресурсного центру Людмила Михайлова звертає увагу на те, що в Коломиї немає громадських вбиралень, а встановлені пандуси не відповідають державним стандартам і нормам.
“Є всього кілька аптек у місті, де добре розміщено пандус і є тактильна плитка для слабозорих. Наприклад, у кафе-ресторані «Festa» є пандус, але він дуже стрімкий, людина на колісному кріслі злетить із нього на проїжджу частину. Також наші світлофори не озвучені, тобто люди, які погано бачать, або незрячі не зможуть самостійно перейти дорогу”.
Також Людмила каже, у Коломиї мало спусків із пішохідної доріжки та немає тактильної плитки на тротуарах.
“Хотілося б, щоб усі школи, садочки, комунальні установи були з нормальним пандусом. У Коломийську міську раду людина на колісному кріслі не заїде, адже немає пандуса. Багато новобудов, де встановлюють пандус, не пристосовані для людей на колісному кріслі. Також у театр, кінотеатр, розважальні центри людина на колісному кріслі чи на милицях не може зайти. Наші хлопці, які повертаються з фронту з пораненнями, у яких немає кінцівок, вже не можуть захищати нашу державу, але й не мають змоги жити комфортно, як до вторгнення”, — ділиться Людмила.
У Коломиї є один інклюзивний майданчик, який розташований біля озера імені Юрія Руфа.
“Якщо тато на колісному кріслі захоче повести дитину на майданчик, він не зможе цього зробити самостійно. Тому інклюзивні дитячі майданчики також потрібно збудувати у спальних районах міста”, — розповідає Людмила Михайлова.
Іванна Костракевич пропонує вирішення цієї проблеми — усі будівельні компанії повинні дотримуватися норм безбар’єрності. Органи ж місцевого самоврядування мали б вести контроль за новобудовами.
“Коломия — гарне місто, і хотілося б, щоб воно було доступним для всіх. Якщо з головою підійти до цих питань, їх можна вирішити, хоча б основні. Потрібно поставити кнопки виклику та пандуси в аптеках, державних та комунальних установах. Проте насамперед це контроль за новим будівництвом”, — каже Іванна Костракевич.
“Завдання громадськості та влади — контролювати забудовників і поправляти їх”
Коломийський міський голова Богдан Станіславський розповідає:
“Бруківка, ліфти, рівний асфальт, пандуси — це все роботи, які треба зробити. Ми маємо бачення, як це має бути. Робимо не тільки за бюджетні кошти, а й за позабюджетні. Наприклад, встановили ліфт у Єдиному центрі надання реабілітаційних та соціальних послуг Коломиї. Не так давно приїжджало соціальне таксі чи машина, і люди на колісних кріслах попадали у щебінь та болото, ніяк не могли проїхати. Тепер ми заасфальтували під’їзд, зробили тротуар, пішохідну доріжку за кошти благодійників. Ще виграли кошти через один фонд, щоб зробити ліфт у лікарні для людей на колісних кріслах”.
Також, за словами мера Коломиї, за два роки встановили звукові сигнали на світлофорах. Проте на момент написання тексту були озвучені лише ті, які біля зупинки “Чемпіон”. Раніше озвучували світлофори біля Собору святого Архистратига Михаїла, але вже тривалий час ця функція не активна.
“Я готовий, щоб ми раз на місяць зустрічалися, але обрати координаційну раду, хто є зацікавлений у цьому. У нас є Українське товариство сліпих та глухих, Спілка ветеранів, громадськість та преса. Складаємо перелік, де є проблемні питання, і хто, що та як має для цього зробити. Ми до цього готові”, — каже Богдан Станіславський.
Варто зауважити, що на вході у Коломийську міську раду немає пандуса, лише кнопка виклику, а всередині будівлі відсутній ліфт. Якщо людина на колісному кріслі чи на милицях хоче прийти на відкриту сесію, вона не зможе цього зробити.
Ми подали інформаційний запит та отримали відповідь від Коломийської міської ради щодо того, яку суму коштів виділено на встановлення пандусів у Коломийській ОТГ:
“В 2022 році за рахунок коштів міського бюджету на виконання програми «Безбарʼєрна Коломия на 2021-2025 роки» встановлено два пандуси для людей з інвалідністю на візках по вул. М. Підгірянки, 26 в с. Саджавка та по вул. Крипʼякевича, 2А в м. Коломия. На вказані потреби з міського бюджету витрачено 39,929 тис. грн.”, — пише Коломийська міська рада.
Також у відповіді від Коломийської міської ради пишуть, що у липні 2022 року змонтований пандус до Коломийського міського центру первинної медико-санітарної допомоги за кошти Національної служби здоровʼя України на суму 120,102 тисяч гривень.
“Протягом 2022-2023 років передано на баланс Єдиного центру надання реабілітаційних та соціальних послуг міста Коломиї приміщення комунальної власності за адресою місто Коломия вул. Франка, 18 А і частину приміщення за адресою м. Коломия вул. Гнатюка,27, які облаштовано пандусами за рахунок міжнародних благодійних фондів.
В 2023 році на влаштування пандусів передбачено кошти в сумі 72,071 тис.грн. За рахунок виділених коштів передбачено встановити пандуси входів в приміщення по вул. Привокзальна, 2А та Заньковецької, 12 в м. Коломиї. На даний час виготовляється кошторисна документація. Крім того, на пристосування приміщень загального користування житлових будинків та нежитлових приміщень для осіб з інвалідністю та інших малозабезпечених груп, а саме встановлення додаткового перильного огородження в житловому будинку № 91 по вул. Мазепи використано 41,874 тис.грн.
Також відремонтована громадська вбиральня в парку ім. К. Трильовського, а саме підведено водопостачання та влаштовано водовідведення з приміщення, проведено комплексний ремонт споруди.
Під час виконання робіт з ремонту тротуарів магістральних вулиць на пішохідних переходах встановлюється тактильна тротуарна плитка. Також на перехрестях оснащених світлофорами по вул. Карпатська, вул. Гетьмана Івана Мазепи та просп. Михайла Грушевського встановлено аудіосупровід пішохідних переходів”.
“Є замовник — це влада, і є підрядник, тобто виконавець, який завжди старається зекономити. Завдання громадськості та влади — контролювати забудовників і поправляти їх. Нічого не пройде експертизу, якщо проєктант не зробить усе згідно з нормативами, які зараз дуже серйозні стосовно безбар’єрності.
Також тепер заборонені перевірки, усе, що стосується архітектурно-будівельної частини. Я не чув звернень, що щось не так. До мене можна прийти, написати та подзвонити на гарячу лінію”.
“Місто має бути комфортним для всіх”
Ми поцікавилися, як турбуються про безбар’єрність в інших містах України. 2016 року у Львові створили громадську організацію “Зручне місто”, яка покращує міське середовище. Зокрема робить акцент на доступності інфраструктури, транспорту, велоруху, озелененні та створенні сучасних громадських просторів. Голова ГО “Зручне місто” Юрій Тер-Арутюнян розповів про важливість безбар’єрності в Україні.
“У 2018 році я підрахував за різними даними, що в Україні, серед всього населення, близько 33% маломобільних людей. Більшість уявляють маломобільних людей лише в колісному кріслі, але насправді це не зовсім так”, — каже Юрій.
За його словами, до маломобільної категорії населення належать:
- люди літнього віку;
- особи з тимчасовим погіршенням здоров’я;
- діти до 7 років і люди, які супроводжують цих дітей;
- вагітні;
- люди, які подорожують з валізами;
- особи на роликах, самокаті та велосипеді.
“Якщо оцінювати у масштабах міста, то третина населення є маломобільна. Місто має бути комфортним для всіх. Це впливає на соціальну активність маломобільних людей. Вони зможуть вільно пересуватися, тож менше відчуватимуть потребу залишатися вдома. Банальний приклад: мама з маленькою дитиною не хоче виходити з дому, бо знає, що з візочком не зможе сісти в автобус і не всюди пройде у місті. Відтак у неї зменшується соціальна активність”.
До того ж, за словами Юрія, та ж мама з дитиною не ходить у театр, кіно, кафе, тому витрачає менше грошей, ніж до цього. Якщо середовище недоступне для маломобільних, це впливає і на економіку міста.
“Проблема доступності завжди була актуальною. Ми мали понад 30 років систематично займатися питаннями безбар’єрності. Те, що тепер починають робити, було потрібне ще на вчора і на передучора. З одного боку, добре, що нарешті є якесь прозріння, з іншого боку — шкода, що такою важкою ціною дається усвідомлення елементарних речей. Коли я спілкуюся з людьми, які давно пересуваються на колісному кріслі, вони кажуть: «Нарешті про нас згадали. Таке враження, що нас раніше не існувало»”.
Юрій додає: маломобільні люди не почувалися вільно, тому переважно сиділи вдома. Якщо у будинку був ліфт і пандус, могли вийти на вулицю, але містом пересуватися не мали змоги. Міське середовище не було пристосоване для таких людей.
“Досі часто можна почути таке: мовляв, де ж ті маломобільні, хто їх там бачив?! Люди не мають достатнього рівня розуміння і поваги. Особливо мене злить, коли пробують коментувати і визначати, чи потрібна доступність у місті. Я думаю, що цим питанням мають займатися маломобільні люди з використанням сучасного світового досвіду. Не варто прислухатися до того, що там люди у фейсбуці пишуть, — доступність завжди на часі”, — розмірковує Юрій Тер-Арутюнян.
І пропонує свій вихід: це просвітництво дітей та дорослих. За його словами, у Європі дітям через підручники, ігри, мультфільми показують різних людей — за кольором шкіри, на колісному кріслі, на милицях. Тоді змалку є розуміння, для чого робити місто доступним.
“Суспільство часто вживає термін «люди з обмеженими можливостями». Я завжди ставлю питання: «Хто обмежив їм ці можливості?». Це суспільство їх обмежило, адже не збудували доступної інфраструктури, не підготували громадського транспорту, не встановили пандусів. Так само говорять і про «людей з особливими потребами». Та у всіх потреби однакові — кохати, їсти, пити, відпочивати, отримувати позитивні емоції. Головне, щоб був доступ до цього”.
Юрій каже, що вони з командою пишуть багато звернень до органів місцевого самоврядування, різних установ та організацій щодо покращення інфраструктури. Чимало із тих пропозицій, які вони надсилали, вже реалізовані.
“Ми шукаємо недоліки міської інфраструктури, вказуємо на них, пропонуємо шляхи вирішення і діймаємо міських чиновників, щоб усе це виправляли. Тепер деякі проєкти стає важче реалізувати, бо на це виділяють мало бюджету. Чиновники бояться щось фінансувати, зокрема змінювати інфраструктуру, щоб не було осуду з боку громади”.
За словами Юрія, щоб місто стало доступним, перш за все, там мають мешкати небайдужі люди. Якщо говорити про інфраструктурний аспект, то Юрій наголошує на таких моментах:
- безбар’єрний пішохідний простір;
- доступна транспортна інфраструктура, тобто підняті платформи на зупинках і низькопідлоговий транспорт;
- відмова від підземних переходів;
- пандуси до всіх об’єктів міської інфраструктури та громадських будівель;
- доступність всередині будівлі;
- вуличне освітлення і тактильна навігація. Є велика категорія людей, які мають слабкий зір, тобто бачать тільки силуети чи яскраві кольори, тому тактильна навігація має бути контрастного кольору;
- контроль забудовників.
“У Львові з доступністю насправді не так погано, як в інших містах України. Попри те, що тут є ще над чим працювати, я оцінив би Львів вище середнього, напевно, 6 балів із 10. Високого рівня за цим показником, мені здається, не має жодне місто в Україні. У більшості низький і дуже низький рівень доступності. У Вінниці є певні зрушення щодо безбар’єрності. У Києві витрачають на це багато грошей, але результат значно гірший, ніж можна очікувати. Якийсь умовний райцентр із бюджетом, у 20 разів меншим, може зробити більше”, — розповідає Юрій Тер-Арутюнян.
Дослідження доступності міських просторів — це частина дослідницького етапу в рамках розробки “Альбому безбар’єрних рішень”. Цей проєкт реалізують компанія Big City Lab спільно з Міністерством розвитку громад та територій України і громадською організацією “Безбар’єрність” за підтримки проєкту “Інтегрований розвиток міст в Україні ІІ”. ГЛУЗD виокремив із дослідження кілька основних проблем стосовно доступності міст:
- Пандусів немає біля входів або вони занадто круті для комфортного підйому людей на кріслах колісних чи для батьків із дітьми. Також замість суцільних пандусів облаштовують окремі подвійні рейки, якими теж неможливо пересуватися.
- Уздовж сходів та пандусів поручнів узагалі немає або вони розміщені лише з одного боку. Довжина поручнів часто значно коротша за пандус або їх немає на нижчій висоті, що незручно для людей на кріслах колісних.
- Нерівне покриття з ямами, виступами коренів дерев чи тріщинами ускладнює пересування.
- Мощення поверхонь рельєфною бруківкою з фаскою, гранітними плитами, дрібною та гострою бруківкою, щебенем замість асфальту — незручні у користуванні, бо занадто слизькі та вібрують.
- На будинках часто немає вказівників з адресою та номером будинку і напрямками до інших будинків. Також на вулицях відсутні навігаційні стели з картами, щоб можна було спланувати маршрут і визначити напрямок до необхідного об’єкта.
- Біля входів до будинку, сходів у підвальні приміщення та приямків немає попереджувальної тактильної плитки або інших тактильних способів застереження. Це може бути незручно та небезпечно для людей з порушенням зору.
- Високий бордюр між тротуаром та проїжджою частиною недоступний для людей на кріслах колісних. Тротуар біля пішохідних переходів не завжди занижують у рівень з дорогою. А в разі заниження існує небезпека заїзду на тротуар автомобілів та велосипедів.
Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «Strategic Media Support Program», який реалізує Львівський медіафорум за підтримки NED.
Журналістка та фотографка: Юлія Варчук
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
