Український актор, художник, хореограф, музикант Олексій Суровцев з початку широкомасштабного вторгнення займається порятунком покинутих тварин. У липні в Ірпені чоловік створив притулок для котів “Бородата котомамуля”, який називає “котелем”.
“Вони чомусь подумали, що я рятівник тварин”
Два роки я чекав на довгоочікувану відпустку. Випала нагода поїхати 23 лютого у Буковель, проте ненадовго. Спершу я дуже боявся війни, бо не знав, як воно. Уявляв, наче як у кіно. Я дуже хвилювався, бо залишив своїх двох котів на сусідку. У разі небезпеки вона б навіть не думала про моїх тварин. Вдень 24 лютого я вирішив, що повернуся до Києва і допомагатиму на місці усім, чим зможу.
У моєму житловому комплексі, що в Ірпені, залишилось багато жінок та літніх людей. Там ми облаштували бомбосховище і патрулювали з хлопцями місцевість, бо всі боялися мародерів і якихось диверсій. 25 лютого росіяни підірвали Романівський міст, який був єдиним шляхом евакуації людей з Бучі, Гостомеля та Ірпеня до Києва. Ми набили дощок і два чи три дні допомагали людям евакуюватися.
Пізніше якось зовсім випадково у телеграм-каналі я прочитав, що люди під час евакуації загубили кота і він вже чотири дні сидить у машині. Я думав, що його уже немає, але все ж таки знайшов той автомобіль, відкриваю, а у кузові вантажної машини, у валізі, сидить кіт. Я взяв його додому, нагодував і передав власниці. Після цієї історії я написав відгук в Інстаграм, щоб люди не кидали своїх улюбленців. І вони чомусь подумали, що я рятівник тварин, тож я отримував безліч заявок про заклик допомогти.
Як евакуйовували котів?
За день я максимально забирав 33 тварини, в середньому — 10-15. Це евакуація тільки з неокупованого Ірпеня. Треба розуміти, що якщо ми рятуємо, то не ціною власного життя, інакше це того не варте.
Усі заявки були записані вручну у блокноті, адже не було ані світла, ані зв‘язку. У моєму будинку в Ірпені зв’язок ловив тільки на 20 поверсі. Коли його розбомбили, я ще два чи три тижні прожив без світла та води. Потім вирішив поїхати до Києва і звідти щодня доїжджати до Ірпеня.
Я цього міста взагалі не знав, бо тільки за два місяці до повномасштабного вторгнення купив там квартиру. У мене була роздрукована мапа і по ній я їздив. Хтось мені передавав ключі від квартири, якщо ключів не було, тоді давали дозвіл зламати замок.
До Романівки я їхав на одній машині, переходив розбомблений міст, а потім сідав на Smart і там вже на ній їздив.
Знайти тварин було дуже складно. У кожну квартиру ми ставили корм й зачиняли. Мені доводилось приїжджати декілька разів, бо вони просто ховалися в будинку. Коли кіт агресує, його потрібно чимось накрити, щоб дезорієнтувати.
З собаками набагато складніше. У мене під опікою був пес вагою 60 кг. Дуже голодний. Я заліз через вікно на другий поверх (не мав ключів від квартири), враз повертаюся і бачу, що стоїть величезний агресивний пес. Два тижні я його годував, щоб до мене звик, і потім передав його власникам. Зараз собака з ними у Німеччині.
Котель
Я не один раз потрапляв під обстріли, але поруч були наземні паркінги, тому перебігав туди і чекав відбою.
Основна умова врятування тварини — потрібно забрати її в той же день, коли й знайшов. Загалом у мене було понад 500 заявок від людей про порятунок тварин. Я щодня привозив до Києва 15-20 тварин. Бували й такі випадки, що до початку комендантської залишається година, а господарі не встигають забрати своїх тварин, тому вони ночували зі мною у квартирі. Для їхнього комфорту я домовився з однією ветеринарною клінікою Києва, щоб облаштувати підвал в будинку під притулок.
Як всі уявляють притулки? Це тварини у клітках. Їх дуже багато й відчутно неприємний запах. Я хотів облаштувати 5-зірковий притулок, як готель. Що котам потрібно? Щоб було тепло та спокійно, була їжа і місце, щоб погратися.
Мені неабияк пощастило з тим, що у моєму будинку був магазин, власники якого виїхали і зробили мені знижку на оренду цього приміщення. З липня я його орендую і вже потрохи облаштовую притулок. Гадаю, що це один з найкращих притулків в Україні, я вкладаю туди свою душу. Не було ще жодного дня, щоб я нічого там не робив. Там все так, як я собі уявляв.
У притулку перебуває близько 30 котів, з яких 7 на лікуванні. Я намагаюся брати їх під своє піклування. Чимало людей і далі пишуть мені про порятунок тварин. Для цього потрібно взяти їх у котель (так я називаю притулок) і витратити багато часу (приблизно місяць). Щоб здати аналізи одній здоровій тварині, потрібно витратити мінімум 4-5 тисяч гривень, а якщо вона хворіє — ще більше.
Щоб тварина перебувала у притулку, вона має мати усі аналізи. У разі вільного місця — ми її можемо забрати. Але, зазвичай, я забираю важкохворих тварин.
“Ти можеш бути здоровим брутальним мужиком, але для своєї киці ти завжди будеш бородатою мамулею”
У мене немає як такої команди, але згодом набиратиму помічників, які допомагатимуть прибирати. Ми хочемо розширитись і зробити зоомагазин, орендувавши біля притулку сусіднє приміщення. І найголовніше — зробити ветеринарний кабінет, щоб обслуговувати своїх тварин, бо не дуже зручно постійно їздити у різні клініки до своїх лікарів.
Приблизно 150-200 тисяч гривень на місяць ми витрачаємо на лікування тварин. Це частково мої гроші, але більшість донати та внески людей, які до них небайдужі.
До речі, мене називають бородатою котомамулею. Я в Інстаграмі, на одному з постів, прикріпив хештег і підписав: “Ти можеш бути здоровим брутальним мужиком, але для своєї киці ти завжди будеш бородатою мамулею”. Так воно й пішло. Мамуля — це ставлення до тварин. Я опікуюсь ними, як матері немовлятами.
Ще з дитинства мої батьки передали мені любов до тварин, бо у нашій сімʼї завжди хтось був. Так мене виховали. Це дуже щиро. Я ними захоплююсь і отримую задоволення від піклування.
Ті тварини, які пережили активні воєнні дії, навіть у нових сімʼях досі налякані. Вони бояться гучних звуків й різких рухів. Все ж таки якийсь слід війна залишає й на них, адже вони менш захищені в цій війні, ніж люди. Їм не дано сісти в маршрутку і поїхати подалі. Вони не обирали всього цього, тому ми зобов’язані їм допомагати.
