ГЛУЗД

Дмитро Сінченко  політичний та громадський активіст і блогер. Після початку великого вторгнення 24 лютого Сінченко приєднався до Української Добровольчої Армії. Його матеріали описують побут військових на південному краї нашої війни.

Джерело: Український тиждень

Ранок. Сіріє. Ми заходимо на нові позиції в одному з сіл півдня. Густий туман змінюється мрякою і дощем. Дарма я не взяв своє пончо. Вчора було сухо і тепло, ніщо не віщувало такої погоди. Вологість і дощ – це не дуже приємно, проте суттєво підвищує рівень безпеки. В таку погоду не літають «ворони», а отже прицільних обстрілів можна не боятись.

Маскуємо транспорт під дахом напіврозваленої будівлі, розходимось групами по двоє – кожен на свою вулицю. До нас тут був інший підрозділ, його перекидають на новий напрямок. Малоймовірно, що ми зустрінемо тут ворога, але перевірити ніколи не зайве.

Наше завдання – знайти всі можливі природні укриття, придатні для використання. Поки ми готуватимемо траншеї і бліндажі за селом – треба буде десь ночувати.

Пересмикую затвор, знімаю запобіжник, йдемо групами по два, кожен по своїй вулиці. Оглядаємо підвали і погріби.

Перша хата. Приліт був прямо в гараж.

Хата стоїть без вікон. Дах посічений осколками. Погріб теж суттєво постраждав – двері разом з верхньою частиною входу знесло вибуховою хвилею. Спускаюсь всередину, тут досить просторо і навіть сухо. Якщо трохи поморочитись із входом, то можна ночувати. Але краще ще пошукати.

Друга хата. Посічені осколками червоні ворота не замкнені. Подвір’я заросло бур’яном. Посеред двору «Москвич», продірявлений наче друшляк. Лобове скло на передніх сидіннях. Проте будинок цілий за винятком вікон – скло повилітало від вибухової хвилі. А ось і погріб: металеві двері відчинено, стіни цегляні, товсті. Перекриття – бетонні плити. Всередині вже лежать великі матраци, подушки, стіл. В кутку – «буржуйка», труба виходити у вентиляційний отвір. Хтось добре підготувався. Повноцінне укриття, десь вісім людей розмістити можна. Ставлю галочку і йдемо далі.

 

Вирва біля синіх воріт. Ворота замкнули на замок, але поруч порожня секція в заборі. Стиглі грона винограду просять, щоб їх скуштували. Смачно. Погріб відчинений, всередині двоярусні лежаки на чотири місця з матрацами і подушками. Тут також ночували бійці. Нам підходить.

Наступні ворота теж трохи подзьобані уламками. Не зачинені. Заїзд подвір’я густо завитий виноградом. Легко сховати транспорт. На дротах сушиться одяг після прання. Вже не перший місяць, аж прищепки заіржавіли. Біля стіни спортивний велосипед, колеса спущені – наскрізь прошиті уламками від снарядів. Погріб сухий, шість обладнаних спальних місць.

Нас супроводжують пси, з кожним обійстям їх стає більше. Дивляться на нас із сумом та надією.

Колись велике село нині зовсім безлюдне. Єдиний мешканець дідусь. Він відмовився виїжджати навіть після того, як в його хату прилетіло. Саме в момент прильоту він вийшов до вітру. Дивом уцілів. Після цього вирішив їхати з села, а наступного дня знову передумав, бо «кому я там нужен?» Так і живе в напівзруйнованому будинку.

По всіх хатах ситуація подібна – люди втікали поспіхом, взявши лише найнеобхідніші речі. Розвідка пройшла успішно. Можна розмістити всю роту.

Сходимось у центрі села. Тут велике приміщення двоповерхової школи. У дворі скелети спалених автівок. Стіни зруйновано прильотом ракети. Жодної цілої шибки. Два входи в підвал надійно забарикадовані. Десь за селом запрацював міномет.

Скоро слід очікувати відповіді ворога. Спускаємось у підвал, вмикаємо ліхтарі. Нас зустрічає великий і сумний алабай. Запах сечі і лайна б’є в ніс. Схоже, алабай тут вже давно. Підвал глибокий, перекриття надійні. Тут облаштуємо КСП, казарму і зброярню, як і наші попередники. Алабая доведеться вигнати.

Автор: Дмитро Сінченко

Джерело фото: архів героя

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери