ГЛУЗД

Олександр Савчук — співзасновник Літературної резиденції “Слово”, видавець та кобзар. 2011 року він заснував у Харкові спеціалізоване видавництво, яке популяризувало історію міста, дослідження про етнічні регіони.

Про феномен воєнного культурного Харкова, роботу видавництва в сучасних реаліях та літературні процеси, що творять сьогодення, читай у нашій розмові. 

Видавнича справа 2022 року має чимало перепон: проблеми з папером, друкарнями, частково зі зменшенням замовлень… Що торкнулося вас?

Основна проблема — часткове закриття друкарень. Найбільшими в Україні є харківські, і коли вони відновили роботу, то це стало передумовою задуматися, чи є попит, чи цікавляться зараз люди книжками. Виявилося, що так. 

За 2022 рік ми надрукували кілька видань, з’явився попит на ті, які закінчилися і якими люди начебто не цікавилися. Загалом у читачів збільшився запит на українознавчу тематику, люди почали цікавитися своєю нацією.  

В інтерв’ю, які давали днями в Івано-Франківську, ви згадували про своєрідну терапевтичність роботи, а також рятування читачів книгами. Що ви в це вкладаєте?

Терапія для мене — це відчуття того, що моя робота комусь потрібна, часточка моєї енергії, знань, умінь комусь значуща. Читання ж стало психологічним захистом. Людина, дізнаючись про свою історію, культуру, впевнюється, хто вона і т. д. 

Читачі, яких я називаю новонаверненими (трохи іронічно), на 9 рік війни зрозуміли, що росія є агресором і не все так, як вони думали. Частина так і не зрозуміла й готова потерпіти російські ракети, щоб нас нарешті “звільнили”. Ще частина, може, не так і любить Україну, але уявлення про дружбу з росією змінила. Ті, хто починає читати і знайомитися, звичайно, мають голод: що ми знаємо з етнографії, які є музичні інструменти, що з архітектурою. Вони шукають підтвердження, що українська держава є. Дуже важливо, щоб до них потрапили відповідні книжки. 

Мені здається, люди, які почали активно купувати книги, шукають підтвердження, що Україна це не росія. Скажімо, у Харкові це не очевидно. 

Як це проявляється?

Коли близько російський кордон, родичі в росії, партнери по бізнесу, ділові стосунки з якими переходять у дружні… От, наприклад, у вас можуть бути родичі в Польщі, а в нас є тітка в Москві. Навіть після 2014 року цей контакт нікуди не дівся. І коли ти спілкуєшся з родичами, то немає враження, що тебе хочуть захопити. Це коли ми читаємо історію, мемуари, спогади, то можемо екстраполювати: ага, це держава така — не завжди в конкретних людях, — така в неї політика та вектор, і так чи інакше вона показує обличчя. 

Історія, культурологія цікава тим, що дає змогу побачити більше, глибше. На заході України таку функцію виконувала більш жива історична пам’ять. І як би інколи це не виглядало старомодно, передавання знань від старшого покоління було: москалям довіряти не можна. Після 100-річчя спроб визволити країну вже є щеплення від цього, а там (Харківщина, схід — ред.) його немає. Зокрема, там живе більше етнічних росіян. Велика частина Харкова була сильно включена в процеси, що відбувалися в росії. 

Я пам’ятаю свій перший приїзд до Львова 2003-го. Мав відчуття, що їду від центру на периферію — тоді для мене Москва була центром, — що відділяюся не від дому, а від центру. Коли я побув у Львові, то зрозумів, що щось не так.

У кількох інтерв’ю ви згадуєте про вплив заходу країни і її локальних особливостей. Західні області справді вам так контрастують із Харківщиною? 

Я думаю, що для більшості харків’ян це звична історія. Деякі приїздили до Львова і казали: “Вони приколюються, навіть у побуті говорять українською. Для багатьох харків’ян це не домашня мова, не інтимна, а мова науки, термінології, політиків. У просторі могло майже не бути української. В магазині тебе зрозуміють російською, не було мотивації. Проте тепер мова більше, ніж спосіб комунікації, це маркер ідентичності, твого ставлення до того, що відбувається. 

Повернімося до видавництва книжок. Як удалося налагодити процеси після перерви?

Наше видавництво не велике, люди працювали з нами віддалено, і ми вже мали досвід 2014-го, ковіду, тому були готові згорнутися і впасти в анабіоз. У нас мінімізовані витрати: маленький офіс, незначна кількість людей. 

Розглядали варіант евакуації?

З міста я виїздив — у Дергачі. Знаю, як у Донецьку було, то в перші дні мені здавалося, що вони вже в моїй хаті живуть. 

Я живу на околиці міста і від 4–5 ранку бачив, як виїжджають люди. Було зрозуміло, що вони були підготовлені. Хтось поїхав у неправильному напрямку — на схід, на південь. 

Повернувся в Харків у травні. Я просто вичікував кілька місяців, щоб можна було далі займатися видавництвом у Харкові. Якби це затягнулося на місяці, то я б розглянув варіант евакуації, а так 15 травня зробив перше відправлення. Це було замовлення якраз з Франківщини, Калуша, його оформили 22 чи 23 лютого. 

У вас з’явилося кілька нових книг. Розкажіть трохи про ті, що вийшли 2022-го, і чи були вони плановими, чи такими, які ви підбирали в нових реаліях?

3 нові і 3 перевидання: “Київ: Провідник”, який уже доволі успішний, “Філософія театру”, дослідження про Опанаса Сластьону, “Студії з української етнографії та антропології”, ”Спомини” Йосипа Гірника, “Колекція Оскара Гансена”.

5 книжок вашого видавництва, за версією ПЕН, є у списку найкращих за 2022 рік. Це вплинуло якось на збільшення зацікавлення ними? 

Складно простежити. 2020-го ми отримали гран-прі Форуму видавців, але про це майже ніхто не знає. З 800 позицій ми здобули перше місце за “Абетку Нарбута”. Це 27 форумів і 27 найкращих видань. І навіть це майже не вплинуло на продажі. Якби ця подія була офлайнова, то, може, був би інший результат. 

Щодо вашого читача. Чи є зміни вікові, територіальні?

Схід і центр України став більше замовляти, але на продажі це не дуже вплинуло. Найбільше купують зі Львова та Києва, як і раніше. 

Навіть якщо це стосується локальних досліджень про Слобожанщину?

Так. “Історію Слобідської України” я продав більше у Львові та Києві. Видати книжку про Слобожанщину для Харкова — це не те саме, що видати книжку про Гуцульщину у Львові. “Гуцульщина” Володимира Шухевича стала просто бестселером. Люди питали: “Що всі 5 томів?”, “ І палітурка така, як на фотографії?”.

Можливо, вони її і не будуть читати, але їм цінно мати цю книжку. Я підозрюю, що в тих людей, яких записували для книжки, лишилися онуки / правнуки і їм цінно, що до них приходив Шухевич, що вони дотичні до цього.

***

Розмову з видавцем Олександром Савчуком ми записували в Івано-Франківську під час його робочої поїздки. Він брав участь у серії зустрічей з видавцями, а також презентував перевидання Леся Курбаса “Філософія театру”. На презентації був ініціатор перевидання, харківський актор Микола Набока. Принагідно запитуємо про значення персони Курбаса для нього.

Ініціатива перевидати Курбаса ваша. Яка значущість цієї книжки й чому вирішили, що її треба перевидати?

Микола: Завдяки театральному досвіду я побачив у тексті, з погляду практика, велику цінність.

А видавцю як запропонували?

Микола: З пропозицією я прийшов у січні 2022-го. Це було за кілька днів до дня народження резиденції (Літературна резиденція Шевельова — ред.). Ми сиділи в літмузеї, я відвів Сашка вбік і кажу: «Давай зробимо перевидання “Філософії театру”».

Олександр: Я сказав тоді ні, бо книжка свого часу вийшла у видавництві “Основа”. Моє завдання полягало в тому, щоб відсканувати та якісно надрукувати — технічна така робота. Ну і для мене це було не зовсім ок, бо є видавництво, яке доклало зусиль, щоб ця книжка вийшла. Мені було незручно дзвонити і запитувати. Це швидше якісь мої внутрішні особливості, але коли Микола так, як він уміє, натхненно розказав, я подзвонив директорці видавництва Богдані Павличко, і вона була тільки рада.

Який процес, враховуючи всі контексти 2022-го? Думка, що “не на часі” не виникала?

Олександр: Ні, бо думав, що з видавництвом усе: за березень не було жодного замовлення. Тому коли я повернувся в травні до Харкова, то для мене все було на часі. Я сплачую податки, не перейшов на 2 %, як пропонували підприємцям. Якщо матиму заробіток, то краще заплачу державі і буду донатити, тому, може, навіть більше ніж на часі. 

(До Миколи) Чи долучалися ви якось до створення книжки, окрім того, що зініціювали?

Микола: Ми від себе нічого не додавали. Єдине —  обкладинка. На цьому етапі я долучався, спілкувався з дизайнеркою, а далі допомагав з поширенням видання. Згодом з’явилася ідея зробити виставку “Курбас.Майстерні”, то я себе відчув справді амбасадором цього перевидання. Розумів, що маю ресурс дати рекламу у вигляді виставки. Організували її в грудні, в Дзизі (кав’ярня-галерея у Львові — ред.). 

Щодо формату виставки…

Микола: Я раніше не бачив такої виставки, як наша. Її повністю побудовано на цитатах з книги. 

Як виникла ця ідея?

Микола: Ідея з’явилася в розмові з Діною Чмуж (ілюстраторка обкладинки перевидання — ред.), а вже наступного дня я запропонував “Дзизі” і забронював дату проведення. Простір уже був, дати були, але ще загальної концепції не було. Я мав підкреслені тексти і вже уявляв, що хочу, щоб там було. Тоді з’явилася фахова команда. Основна мета — популяризувати постать Курбаса і зробити максимально доступними його ідеї, бо коли перед тобою книга на 900 сторінок вагою ледь не 2 кг, то це доволі страшно, ти не знаєш, що з нею роботи, особливо якщо не глибоко захоплений театром. А коли перед тобою тезисно, ритмізовано в просторі, візуально…

І який ефект був?

Микола: Ми зробили мерч і лишили книги в Дзизі. Люди приходили й купували. Виставка мала бути від 14 грудня і до Нового року, а потім Дзиґа сказала: “А давайте зробимо ще на 9 днів”. Наскільки ми підрахували, виставку відвідало близько 10 тисяч людей. Вона — як мініфестиваль Курбаса. 

Але ж це не все… Ще є аудіопроєкти.

Микола: Ми зробили аудіопроєкт на основі щоденників Курбаса, який зачитали під музику. 

Олександр: Триває реалізація проєкту з аудіокнигою. Під час презентації в Харкові актор Кирило Лукаш читав фрагменти книги і настільки захопився, що запропонував “Накипіло” (медіа Харкова — ред.) начитати всю книжку. Тому її можна буде ще й послухати.

***

Книжками ви відкриваєте культуру різних частинок України. Чим керуєтеся, коли обираєте регіон, про який видавати? 

Немає сценарію, скажімо, що цього року видаємо те і те, а вже наступного те. Мені здається, що ми правильно зробили, почавши видавати про всю Україну, а не лише про Слобожанщину. 

Книгами ви повертаєте скасованих совєцькою владою. Шевельов є такою постаттю? 

Абсолютно. Він дуже показовий. Персони його рівня в Києві, Львові вже увійшли в сучасну історію, але з меншим тиском. Із Харковом дуже контрастна історія. Є різні думки: колаборант, хороший науковець, погана людина. Тема не проговорена. Це стосується не тільки Шевельова, а й багатьох персон, які виїхали 43 року. Люди не знають, як до них ставляться у Європі. Це не проговорено, через політику зокрема. Будували міт переможців у Другій світовій війні, на цьому виробляли електорат, але якщо розбирати, то аргументів за Шевельова є дуже багато. І дихотомія тут наявна: хто проти радянської влади, той за фашистів. В уявленні багатьох харків’ян це так. Третьої позиції може й не бути. 

У багатьох інтерв’ю ви говорите про значущість Шевельова для Харкова, а якою вона є для вас? 

Для мене це сповідь свідомого наверненого українця. Він на ¾ німець за походженням, ніколи не мав українськомовної сім’ї, але до кінця життя пише українською, пише про Україну, бореться за Україну. Не у вульгарному розумінні, не з прапором стоїть біля пам’ятника Шевченку у Нью-Йорку, а робить конкретну роботу. 

Мені було цікаво, як він пояснює в спогадах. Є така думка, що Харків у 20 роки був дуже українським, але це перебільшення. Звичайно, що питання українізації стояло, була віра в національний комунізм. Потім це почали згортати, бо українці начебто небезпечні. 

У цих спогадах він пояснює, чому став українцем. Там є об’єктивні, суб’єктивні, психологічні моменти. Коли читав, бачив ті питання, з якими я стикався. Про місто і мову. Коли я у своїх рідних Дергачах, це не викликає питань, а в місті був час, ранні 2000, коли це сприймали трішечки не так. Коли суржиком говориш, то тебе ще сприймають, а коли українською… 

Дві думки: потрібно фіксувати через ненадійність людської пам’яті і недостатньо часу минуло для рефлексій. До чого схиляєтеся ви? 

Я не думаю про це. Люди настільки швидко багато чого переживають… Я не творець, тому мені складно сказати. Для мене все, що я зараз роблю, — це не спроба осягнути, а спроба захиститися.

Щодо змін не видавця, а особистості Олександра Савчука. Є інакшість після 24 лютого?

Було відчуття, що повторюються ті спогади, які я раніше читав. Теоретично я був готовий, реально ні. Змінилося оточення, ставлення до певних людей і з’явилася готовність говорити.

Журналістка: Ірина Блаженко

Фото: архів Олександра Савчука

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери