Дякую, музико! Історія хлопчика з аутизмом

Бабуся

У дитинстві Любомир був дуже активним. Батьки не знали, як його заспокоїти. Ніхто й подумати не міг, що в цьому допоможе музика.

Сестра Любомира Оля ще із садочка почала відвідувати музичну студію.

Батьки помітили: коли дівчинка вчила музичну грамоту, Любомир заспокоювався та уважно слухав. А як нікого не було в кімнаті, він одним пальчиком несміло натискав на клавішу фортепіано.

Пам’ятаю, коли спитала, чи хотів би й Любчик вчитися грати, він захопливо відповів: “Так. Дуже!”. Ми сумнівалися, чи зможе він спокійно всидіти 45 хвилин уроку, переймалися, чи погодиться хтось узяти його на навчання. Однак невдовзі Любчик пішов на перший урок до вчительки Надії Осіпової. 

Хоч як Любчик бажав навчитися грати, йому не завжди вдавалося зосередитися. Проте вчителька дуже допомагала.

З кожним уроком ми бачили його успіхи. Любчик добре запам’ятовував звуки, ставав уважнішим та спокійнішим. 

Думаю, великий вплив на нього має вчителька музики. На урок до неї внук біжить з радістю.

Його дід Степан був акордеоністом, мав вищу музичну освіту та гарно співав. Тітка Любчика закінчила Львівську консерваторію, працювала диригенткою та викладачкою в Дрогобичі. Дядько Тарас — скрипаль, багато років працював в ансамблі народної артистки Оксани Білозір. Тяга до музики, певно, передалася  Любомирчику в спадок.

Дитина-аутист нагадує дике звірятко, яке не вдається взяти на руки, воно без кінця кудись дереться, лізе, не хоче ні з ким спілкуватися, дивиться кудись повз тебе, не хоче вчитися. Та минає кілька років — і бачиш результат роботи вчителів та батьків. 

Надія Петрівна

До нашої зустрічі я не знала про особливості хлопчика, тому й не відчувала нічого незвичайного. Працюю 40 років, проте вперше мені довелося займатися з дитиною, яка має аутизм.

Перші уроки були складними: я намагалася пояснити матеріал, а Любчик просто стукав по інструменту або й узагалі не реагував. Тоді його батьки вирішили, що син ще не готовий, і дали на навчання сестру Любчика Олю. 

Через рік хлопчик мав ще один шанс. Цього разу вже було краще. Спершу все грали на слух, ноти вивчити не вдалося, та рік за роком — і Любчик адаптувався.  Настав час діставати папку з нотами, і крок за кроком ми розбирали все складніші й складніші твори. Спочатку хлопчик міг хвилюватися, тому допомагав батько, а згодом тато вже й не приходив.

Зразу не було видно, що він такий здібний. Ніхто й подумати не міг, що все буде так класно. Перший свій складний твір Любчик присвятив сестрі Олі, яка святкувала випуск з музичної студії. То був перший публічний виступ юнака.

Також було надзвичайно зворушливо, коли Любчик грав Гімн України в Міському палаці культури. Тоді всі глядачі підвелися, поклали руку на серце. Руки Любчика взагалі не трусилися, він продовжував впевнено грати.

 Того року хлопець отримав свідоцтво про закінчення музичної школи, але він продовжує відвідувати мої заняття.

Річ у тому, що Любчик живе музикою, а в Коломиї закрили музичне відділення педагогічного коледжу, і він просто не має де далі розвиватися. А музика для нього — усе…

Інколи я говорила до нього, а він не відповідав. Уже відповідає, бо знає: я від нього не відстану. Тепер Любомир грає класичну музику (Шопена, Бетховена, Моцарта) та народну. Після кожного уроку в очах хлопчика горить та маленька іскринка, що є причиною нових звершень. 

Я вважаю, що дітям з особливими освітніми потребами варто відвідувати позашкільні гуртки.  Хоч такі учні й мають певні обмеження, та в кожного свій особливий талант, у Любчика це музика. Він може 2-3 години грати, не повторюючи творів, бо все пам’ятає. Сам налаштовує фортепіано і вдома, і в бабусі. Саме музика допомогла йому хоч трішки побороти хворобу.

Журналістка: Каміла Чернєцова

Фотограф: Коля Король

А щоб у твоєму житті було більше Глуzду —підписуйся на наш телеграм-канал.