Людмила Анатоліївна Гордєєва вже пів року проживає в одному з коломийських шелтерів. Переїхала зі Слов’янська, і у свої 82 волонтерила, ходила в Народний дім, щоб плести маскувальні сітки. Своєю історією жінка поділилася з ГЛУЗDом.
Людмила Анатоліївна 37 років була викладачкою музики в коледжі, школі та садочку. Більшість часу працювала в Киргистані: коли закінчувала інститут, побачила в газеті оголошення про вакансію вчителя фортепіано там.
“Я люблю тепло, тому й відправила їм листа. Коли прийшла позитивна відповідь, якраз приїхала мамина подруга, яка жила в Киргистані, і запросила мене до себе.
Я мала 21 рік, коли з двома маленькими валізами сіла в потяг. Три доби їхала в плацкарті, різних людей по дорозі зустрічала.
Тиждень я жила в маминої подруги, тоді поїхала влаштовуватися на роботу. Спершу викладала в музичному коледжі, згодом у школі та садочку. Паралельно ще встигала в Киргистані навчатися. Зараз би так не змогла, а тоді була молода й енергійна”, — розповідає пані Людмила.
У Киргистані вона прожила 33 роки, виїхала звідти 1992 року, коли почалася війна. Повернулася вже в незалежну Україну і продовжила працювати.
“Руки тремтять, не знаєш, чого чекати і звідки бахне”
Війна наздогнала жінку 2014 року, а потім 2022-го:
“24 лютого я прокинулася о пів на 5 ранку від вибуху. Перша думка: почалася війна. Тоді ще один вибух — і дім ходуном ходив.
Пам’ятаю, як іду по вулиці і повз летить ракета, одразу вмикається тривога. Я не встигла кудись забігти, присіла і накрила голову руками.
Слов’янськ продовжують бомбити — хочуть нас задушити. Згадую зі страхом, як сиділи в холоді в укритті: руки тремтять, не знаєш, чого чекати і звідки бахне. Було дуже важко. Якщо тривога заставала вдома, я одягала на себе щось тепліше і спускалася в підвал. Не дай Господи комусь таке пережити”.
Людмила Анатоліївна в цей момент встає з крісла і три рази хреститься, промовляючи: “Господи, поможи”.
Жінка все чекала, що скоро закінчиться війна, тому й не покидала домівки.
“Не може ж війна тривати так довго. Заспокоювала себе тим, що за тиждень-два закінчиться все. Чекаємо по сей день… Друзі сказали, що будуть евакуюватися і запитали, чи я з ними поїду. Уже було 5 квітня, а кінця війни не видно. Те, що встигла скласти в сумку, те й узяла. Виїхала останнім евакуаційним потягом.
Через кілька годин після того як ми поїхали з Краматорська, туди запустили ракети, загинуло багато людей. А ми ще думали там вийти, щоб пересісти в інший потяг. Слава Богу, встигли. До Львова добиралися три доби, там нас зустріли волонтери і повезли в Угорники”, — ділиться пані Людмила.
7 квітня жінка поселилася в місцевій школі, де жила до серпня. Восени дітям потрібно було повертатися до навчання, тому внутрішньо переміщеним особам запропонували переїхати до шелтеру від Карітас Коломия.
“Ніхто копійки не взяв”
“У Коломиї нас дуже гарно зустріли. Кожного ранку адміністратор приходить і запитує, чи все добре, як почуваємося. Ніхто не ставиться до нас, як до другорядних, усі на рівні. Я від душі дякую коломиянам за це”.
14 грудня, коли прогулювалась містом, пані Людмила впала і зламала руку.
“Не могла самостійно піднятися, зовсім чужі люди допомогли мені і відвезли до лікарні. Мороз по шкірі, коли згадую це. Там я пробула 5 днів. Усі послуги надали безкоштовно, навіть ліки. Ніхто копійки не взяв. З лікарні мене забрали адміністратори шелтеру. Усе було добре, а потім виявилося, що я не чую на обидва вуха. Купила собі слуховий апарат, без нього я ніхто. Люблю музику, роботу з дітьми і раптом перестала чути”.
Людмила Анатоліївна каже, що адміністратор шелтеру Роман Миколайович приніс їй банку меду, щоб вона лікувалася. Співмешканці масажують і розтирають руку, щоб працювала як треба.
“Тепер нас у кімнаті живе четверо, ми всім задоволені: є кухня, ванна, тепла вода. Нас дуже смачно годують, видно, що люди люблять свою роботу. Я живу тут більше ніж пів року, і ніхто не взяв копійки”, — розповідає Людмила Анатоліївна.
Кожного тижня в шелтер приходять психологині з Карітас Коломия, щоб поговорити з внутрішньо переміщеними особами.
“Дівчата дають поради, як правильно дихати, коли нервуєш, як себе заспокоїти і взагалі розмовляють з нами. Коли вони дізналися, що в мене не було теплого одягу, принесли жилетку і ось такий красивий червоний светр”.
“Коли ми переможемо, я..”
Пані Людмила все життя розмовляла російською, а після широкомасштабного вторгнення перейшла на рідну мову.
“Коли я навчалася в школі, у нас була гарна вчителька української мови, я їй вдячна по сей день, тепер мені ці знання пригодилися. Щоб краще говорити українською, я постійно спілкуюся з людьми, читаю газети та книги. Мені подобається розмовляти рідною мовою”.
Людмила Анатоліївна боїться захворювання Альцгеймера, тому кожен свій день розпочинає із читання. Її сусідки дивувалися, що жінка навіть словники читає, щоб краще вивчити мову. Особливо пані Людмила любить історичну літературу, нещодавно прочитала книжку карпатського довгожителя Андрія Ворона. Від неї їй перехоплювало дух. А коли були аварійні та планові вимкнення світла, жінка читала при ліхтариках.
“У Коломиї дуже гарно, і люди добрі. Це треба цінувати. Всюди в місті дуже чисто, йду по вулиці і страшно, щоб нічого не впало, настільки охайно. Видно, що люди люблять своє місто. Я багато де була за кордоном, а в Коломиї мені найчистіше та найкрасивіше. Але як би тут не було добре, хочеться додому, іноді так важко, що аж сльози йдуть. Потім питаю себе, що буду там робити: друзі виїхали, магазини зачинені, людей мало.
Коли ми переможемо, я візьму свої речі і одразу додому. Автобусом, електричкою з пересадками чи поїздом, але додому. До сліз хочеться додому”, — каже Людмила Анатоліївна.
Журналістка: Юлія Варчук
Фото: Сашко Рожко
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
