Віолетта Олійник готувалася до широкомасштабного вторгнення. Від початку лютого щодня дивилася новини, спілкувалася зі знайомими військовими, ходила на медичні курси і знала, що залишиться в Україні, але війна застала її за кордоном.
Вона поїхала на тиждень, щоб погуляти у Відні.
“Ми із хлопцем вирішили відпочити, знали, що буде війна, і оскільки мої брати військові, то готування в нас було ретельним, і я розуміла, що вони одразу підуть воювати”.
«Пам’ятаю, як увечері 23-го ми пішли в музей, де я впізнала росіян і така була зла на них, що голосно сказала хлопцю: “Сфоткай мене, я хочу, щоб у мене була фотографія із живими росіянами!».
Зранку 24 лютого Віолетта мала літак додому.
“Оскільки Чернівці близько до кордону, то ми взяли дешеві квитки в Румунію, а там нас мав би забрати брат, але сталося 24 лютого”.
“Нічого, все добре, просто почалася війна, ми їдемо додому”
Про війну дівчину сповістив знайомий зі словами: “Україну бомблять”.
“Я одразу собі уявила, що все у вогні, бомби літають повсюди, усі панікують, у Чернівцях уже танки. Там хаос, а ми тут. Проте думки залишитися в безпеці не було, ми пішли на літак. В аеропорту одразу було видно українців: понурі, задумані, розгублені, сумні. А коли персонал перевіряв наші паспорти, то у всіх на обличчі були емоції жалю, розпачу, ніби вже нас хоронять”, — розповідає Віолетта.
Потім дівчина подзвонила матері в Польщу і сказала:
“Нічого, все добре, просто почалася війна, ми їдемо додому”.
В Україну Віолетта і її хлопець добиралися з двома незнайомими дипломатами, які поверталися в Київ. Дівчина каже, що на кордоні було дуже багато машин, але тих, які виїжджали, а в Україну не було нікого.
“Ми доїхали до Чернівців, і, виявляється, тут тихо, магазини працюють, кав’ярні також. Так, люди кудись спішили в паніці, але того всього, що я надумала, не було”.
“Якщо немає якихось запитів, то шукаю, кому допомогти”
Брати Віолетти військові, які у перші дні пішли захищати Україну, Віолета ж залишилася вдома, щоб допомагати, купляти все необхідне, передавати рідним у гарячі точки.
“Тоді я ще не знала, якою буде моя місія в цій війні, розуміла, що брати й батько не залишаться осторонь й одразу підуть воювати. Я ходила волонтерити, донатила, купляла все необхідне, а потім це переросло в мою буденність. Ми шукали плитоноски, глушники, тепловізори у всіх магазинах світу, але тоді все було в дефіциті, мама купляла щось необхідне в Польщі, передавала сюди,”, — ділиться Віолетта.
Перед вторгненням вона виграла в Канаді грант на мистецький проєкт, який не встигли втілити, тож усі кошти, які залишилися, використали на амуніцію та спорядження для військових.
Тепер дівчина постійно волонтерить, збирає кошти, щоб купити тепловізори, машини, рації, приціли, глушники…
“Підсідаєш на це відчуття, що ти постійно в стресі, постійно кудись спішиш і щось робиш, тож коли не маєш цих завдань — це ще більший стрес. Бо ж треба, як це так — ти без роботи? Якщо немає якихось запитів, то шукаю, кому допомогти. Так і живу”.
Твіттер як тил
Віолетта вирішила зробити допис, щоб люди допомогли купити плитоноски.
“Оскільки я майстриня-ювелір, у мене була доволі велика аудиторія у твіттері, де я продавала свої вироби. Якось на початку війни я написала пост, щоб люди купляли плитоноски, бо мій брат, який уже тоді був у Гостомелі, казав, що хлопці тримають магазини ледь не в трусах. Але потім я подумала: де ж зараз хтось ці плитоноски знайде? Тож сама знайшла їх за кордоном, організувала збір, і люди почали відгукуватися. Я почала частіше писати про те, на що потрібно кошти, так назбиралася ще більша аудиторія і люди більше донатили. У твіттері дуже легко щось знайти потрібне, бо інформація про збори для військових поширюється дуже швидко”.
Так закрутилося постійне життя на пошті і в телефоні. Коробки їздили з усього світу до кордону з Польщею, звідти до Львова, там незнайомі люди везли в Івано-Франківськ, а потім ці коробки потрапляли в Чернівці, де Віолетта знову шукала людей, які б відправили це далі.
“Ми закривали дуже різні запити. Я постійно була чимось зайнята, писала пости про потреби і паралельно шукала все нових людей, які можуть доправити коробки в інший куток країни”.
Траплялися й смішні ситуації:
“Пам’ятаю, дуже сильно розлетівся пост про те, що ми купили сонцезахисні креми для хлопців, а до мене в коментарях почали приходити люди зі словами: “Там хіба немає магазинів? Ти витрачаєш гроші на дурниці! Краще б віддала кошти тим волонтерам, які купляють зброю!”. І мені було дуже смішно, адже зброю я також купляла…”
“Тепер у мене є знижки в мілітарних магазинах світу”
Волонтерка зуміла налагодити комунікацію з мілітарними магазинами по всьому світу, діставала тепловізори та дрони, яких не було на мілітарних складах у Європі, знаходила спільну мову навіть з тими, хто не розумів усієї важливості та критичності ситуацій.
“На дрон з тепловізором ми зібрали понад 300 тисяч гривень. Це була одна з найбільших покупок. А так-то потреба в грошах завжди є і твіттер-ком’юніті допомагає з великими зборами на 200–300 тисяч гривень”.
Зараз Віолетта займається ремонтом машин, які їдуть на передову, тож коштів треба шалених.
Зізнається, що тепер значно простіше, ніж на початку, бо легше знайти необхідні речі для військових і багато чого можна купити вже в Україні.
“Я так багато всього купляла, що тепер у мене є знижки в мілітарних магазинах по всьому світу! Хлопці часто звертаються, бо через мене купити вигідніше, та і я вже знаю всю логістику”.
Жити війною в місті без війни
Віолетта каже, що не виїжджала із Чернівців, бо тут була потрібніша. Вона була завжди на зв’язку і допомагала військовим, рідко спілкуючись із чернівчанами, тож війна в її голові була завжди.
Проте таки відвідала прифронтову зону.
“Мій батько живе у Слов’янську, там почав воювати, і йому була потрібна машина — Газ-66. Машину знайшли, відремонтували і погнали батькові на схід”.
Віолетта побачила прифронтові міста, потрапила у лікарню, куди привезли поранених хлопців з Бахмута… Ділиться, що прифронтові міста в жахливому стані, а в Чернівцях, як за кордоном, — війни немає.
“Одного разу на медичних курсах військовий показував нам знимки столиці Чечні, міста Грозного, після бомбардувань і сказав, що це найбільше, на що здатна росія, і що в наших містах таких руйнувань не буде. Так ось — у нас ще гірше…”
“Є форма, більше не потрібна…”
Віолетта розповідає, що найщасливіші моменти — це ті, коли вдається дістати щось особливе і передати хлопцям вчасно, щоб воно працювало так, як треба, але війна — це завжди боляче і завжди про смерть.
“Найбільше гнітить, коли я запитую військових, скільки костюмів потрібно, і вони відповідають, що 20, а згодом пишуть — 17… Або коли у волонтерських чатах читаю повідомлення, що віддають форму, зайва, не згодилась”.
Від мистецтва до війни
“До війни в мене був період релаксу, я собі просто жила, цікавилася мистецтвом, робила проєкти, подавалася на гранти, а потім виникла потреба пройти медичну підготовку, розібратися у зброї, калібрах, навчитися стріляти і знати військові терміни. Це потрібно було, щоб під час дзвінків чітко, зрозуміло і конкретно говорити, що саме мені треба купити і що саме я хочу”, — розповідає волонтерка.
Тож на ювелірну справу Віолетта тепер зовсім не має часу.
“Пошта, повідомлення, дзвінки — це змушує мене прокидатися зранку. Мені здається, що я вже давно перегоріла, але не маю часу про це думати і цим займатися — треба допомагати іншим…”
Журналістка: Софія Дмитрів
Фото: архів героїні
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
