Роботи Олександра Шапошника можна побачити в різних куточках України. Скульптуру “Сяйво станиславської ночі” встановили ще 2018 року. Майстер виготовив її з учнями Івано-Франківського Вищого професійного училища № 21. Тоді Ооександр приїжджав на щорічний фестиваль ковальства, щоб набратися досвіду і передати знання учням, а тепер переїхав у місто, рятуючись від російських ракет.
Викладач бачив, як у його рідний Бердянськ заходили окупанти, відчув на собі життя під обстрілами. Коли стало нестерпно, разом із сім’єю вирішив переїхати. Тепер і сам викладає ковальське мистецтво у 21 училищі і створює скульптури, які будуть прикрашати Івано-Франківськ.
Паралельно онлайн навчає студентів Бердянського машинобудівного професійного ліцею.
“В Україні навіть повітря пахне свободою”
З окупованого Бердянська сім’я Олександра вибралася 2 квітня. З училища вигнали викладачів, будівлю привласнили колаборанти й проросійські викладачі, про яких чоловік і чути не хоче. Залишатися в місті було небезпечно, тож чоловік із сім’єю вирішив виїхати до Запоріжжя.
“Ми проїхали 14 блокпостів. Колону автомобілів постійно обстрілювали, перевіряли всі речі, росіяни вимагали горілку, цигарки, забирали гроші й дорогі речі. Коли люди виходили з машин у туалет — кидали гранати, залякували. Пам’ятаю, один “деенерівець” говорив, що дістане нас і в Запоріжжі, і на заході. Морально було складно. У сірій зоні, близько до нас, зірвалася міна, осколки летіли нам прямо під колеса. Але таки вдалося добратися до наших”, — згадує коваль.
Олександр каже, що ніколи не забуде відчуття, коли побачив наших військових та українські прапори. Ділиться, що не міг стримати сліз.
“Тим, хто не був в окупації, цього не зрозуміти. Як тільки ми переїхали на територію, підконтрольну Україні, відчули волю. В Україні навіть повітря пахне свободою”.
У Запоріжжі коваль жив та творив майже пів року, а згодом довелося знову поспіхом тікати, бо у двір, де вони мешкали, прилетіла ракета.
“Спершу прильоти були по заводах та десь на краю міста, та однієї ночі ракета влучила в дім, що поруч з нашим. Усе трусилося, штукатурка сипалася, здавалося, що будинок завалиться. Ми знову мусили тікати. Цього разу — до Івано-Франківська”.
Тут Олександр не покинув своєї справи, продовжив викладати та творити скульптури, які згодом будуть прикрашати парки Франківська.
З брухту в мистецтво
Окупанти забрали в Олександра все: його інструменти та станки залишилися в Бердянську. Проте це не зупинило продовжити улюблені справи — викладання та ковальство.
Ковальством майстер займається від 2016 року. Брав участь у різних фестивалях, навіть був у Китаї, де з малюнків дітей ковалі створювали скульптури. Там виготовив китайського дракона, якого встановили біля водонапірної вежі в Маріуполі. Також Олександр активно волонтерив ще від початку 2014 року — зварював для військових буржуйки, возив зброю.
На рахунку коваля понад сотня скульптур у різних містах.
Це феї, які стали візитівкою Бердянська, рóботи, герої фільмів, міфічні істоти, звірі, квіти і навіть Залізний трон з “Гри Престолів”.
“У Бердянську я знана людина, навіть орки про мене писали, що я роблю «патріатічіскіє статуї для укрофашисткава рєжима»”, — посміхається Олександр Миколайович.
Зараз коваль разом зі студентами у Франківському училищі 21 створює залізну кульбабку та 2-метрових кіборгів.
Одну скульптуру, калину-мотанку, митець віддав на аукціон, який згодом буде в Нью-Йорку. Усі вторговані кошти використають на допомогу українській армії.
«Я сумую за рідним містом, за морем, за своїм училищем, тож докладаю всіх зусиль, аби швидше Бердянськ відчув свободу, — роблю скульптури, які продадуть на аукціоні і продовжую викладати».
Щоб і духу їхнього там не було!
Коваль зневажає всіх, хто причетний до окупації. Про колишніх колег-колаборантів не хоче навіть говорити. Але вірить, що Бердянськ звільнять і він із сім’єю повернеться додому. Розповідає, що місто не здається, підпільний опір триває, хоч там дуже небезпечно, по місту багато катівень, куди потрапляють навіть літні люди.
Поки що Олександр залишається в Івано-Франківську і ділиться, що це одне з його улюблених міст в Україні.
“Я дуже вдячний місту за те, що прийняли, вдячний своєму другові, директору 21 училища Баб’яку Михайлу Михайловичу, що допоміг почати все спочатку. Буду наразі працювати тут, але вірю, що все буде Україна і ми всі повернемося додому відбудовувати наші міста і прикрашати їх”.
Олександр посміхається, розказуючи мені історію:
“Коли в мене з’явився син, я не купляв йому іграшкові пістолети. Навіщо дітям це? Не хотів, щоб він знав про зброю”.
“А тепер діти повиростали і мусять брати до рук справжню зброю, щоб захистити свій дім”, — підсумовую я…
Журналістка: Софія Дмитрів
Фото: архів героя та Софія Дмитрів
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
