Віталій отримав поранення під час бойових дій на Луганщині — снайпер поцілив у тепловізор. Він не одразу зрозумів масштаб ушкоджень, оскільки адреналін і бойова ситуація змушували рухатися далі.
Коли він уперше побачив себе в дзеркалі — почав хвилюватися за реакцію дітей. Каже, що ніякий бій не був таким хвилюючим, як перша зустріч із сім`єю після поранення. Розповідаємо про шлях і реабілітацію захисника.
Життя на фронті: умови, мотивація і думки про війну
Віталію Лихобицькому 38 років. Він народився на Волині, але вже 13 років мешкає у Києві. Навчався у Львові, в Інституті пожежної безпеки МНС України. Має власний бізнес, пов’язаний з будівельною технікою, який розвиває уже понад сім років. Один із його екскаваторів згодом допомогатиме хлопцям на кордоні з Білоруссю перекопувати дороги, щоб ускладнити просування ворожих військ. Після повернення з фронту він намагатиметься відновити справу, хоча ринок сильно просів.
24 лютого 2022 року Віталій зустрів у Києві. О п’ятій ранку його розбудив дзвінок знайомого: почалася війна. Того ж дня він вивіз сім’ю на Волинь і одразу ж приєднався до місцевого підрозділу МНС, де раніше працював.
Спочатку допомагав теробороні Ковеля, де організовував забезпечення, а вже наступного дня записався до війська у складі бригади сил ТрО. Та згодом стала механізованою. Його підрозділ вів бої у Серебрянському лісі, біля Кремінної — на межі Луганської та Донецької областей. Там він виконував завдання гранатометника, працюючи з АГС-17.
На війні є свої правила і своя специфіка. Солдат швидко адаптується до умов, де не можна просто взяти і сказати: «Я втомився» або «У мене температура». Ти мусиш носити важкий бронежилет, каску, зброю, яка важить ще чимало, і йти вперед. У бойових умовах важливою є ефективність. Попередній досвід ведення бізнесу допоміг Віталію швидко ухвалювати рішення та шукати оптимальні шляхи вирішення завдань.
«У бізнесі, якщо ти неефективний — ти банкрут. У війську, якщо ти неефективний — ти мертвий», — каже Віталій. Він зазначає, що єдине, на що ти можеш розраховувати на війні, — це на тих, хто зліва і справа від тебе. Якщо спина надійна, то почуватимешся безпечніше.
Проте життя на фронті об`єктивно складне: холодні ночі просто неба, втома, відсутність нормальних умов для життя. Найбільшим викликом була постійна напруга й відповідальність за товаришів. Менше емоцій, менше думок — лише бажання вижити.
Але що тримало? Каже, що кожен має свої причини жити: сім’я, відповідальність перед товаришами. Для нього — це його сім`я та співробітники, за яких він відповідає як керівник. Усвідомлення того, що вдома на тебе чекають, допомагає триматися.
Поранення. Можливо, це все?
2 травня, під час нічного чергування, Віталій пішов перевіряти позиції. Йому не спалося. Окопи ворога були за 150-200 метрів і моніторинг місцевості був життєво необхідним. Військовий діяв за правилом трьох секунд: виглянув, перевірив, змінив точку. В тепловізорі він помітив маленький блик, а за секунду — удар. В голові задзвеніло та потемніло в очах.
Перша думка: «Хоч би в каску!» Друга: «Ні, вона нова, шкода!» Свідомість почала зникати, мов старий телевізор, що вимикається: екран стискається в маленьку точку.
«Може, це все?» — промайнуло в голові. Він упав і, отямившись, викрикнув: «Трьохсотий!», і відчув, як побратими почали його евакуацію. Спочатку хотіли нести на ношах, але герой зрозумів, що таким чином це залучає забагато людей — половину особового складу на позиціях. Тому попросив підтримати його під руки, і так вони вибралися з окопів. У дорозі, на одній з позицій, свої ж ледь не відкрили вогонь — не почули, що це евакуація. Але все ж вдалося докричатися і дійти до стабілізаційного пункту.
Темрява і страх невідомості
Найважчим був не фізичний біль і не обмеження в русі. Найстрашнішим був момент, коли стало зрозуміло: завтра може не настати. Віталій залишився без ока. Тепловізор, з яким працював захисник, зміг затримати кулю, щоби та не пробила голову. Його також врятував власний палець, який теж призупинив постріл.
Після поранення Віталія залишили перемотаним, без можливості щось бачити, без обліку часу. Абсолютна темрява, чорний квадрат. Ні проблиску світла. Повна залежність від інших: його годували з ложечки, вивозили на візку до вбиральні. І хоча він тримався, не розкисав, але в голові пульсувало питання: що, якщо він більше ніколи не зможе бачити?
Перші дні минули у стані невизначеності, але коли усвідомлення прийшло, стало ще гірше. Прийняти те, що ти без допомоги вже не зможеш нічого зробити, було найскладнішою психологічною точкою: якщо не зможеш бачити, життя повністю зміниться.
Світло після днів темряви
Перший проблиск світла він побачив на восьмий чи десятий день — почав розрізняти світлі й темні плями. Такі блики допомагали орієнтуватися у просторі: світло — це, мабуть, вікно, а темрява — двері. Згодом Віталій почав розрізняти контури, хоча вони були розмитими, наче через товстий білий целофан.
Коли нарешті побачив себе в дзеркалі — був шокований. Його обличчя покривали шви. Перша думка — як це сприйме донька? Чи не злякається його? Чи не буде їй соромно за такого батька? Зустріч зі сім`єю виявилася страшнішою за будь-який бій чи біль. Не вибухи, не уламки, не втрата зору, а страх, що рідні не приймуть його.
«Донька, яка ще майже не говорила, коли я пішов, тепер уже ходила в садочок. Син також виріс й дуже змінився. Думав лише, що приїду додому, а вона мене побачить страшного, як Франкенштейна. Злякається, їй буде неприємно на мене дивитися. Але коли ми зустрілися, обійнялися — стало легше», — ділиться Віталій.
Проте війна не закінчується з поверненням. Вона залишається в людині: в її ранах і в ставленні суспільства. І головне — вона залишається у пам’яті.
Реальність після повернення: випробування і надія
Після поранення герой проходить лікування і реабілітацію в Києві. Відчуває зміну й у ставленні людей до війни.
Поступово ситуація покращувалася, хоча праве око бачило всього на 20 %. Лінзи та окуляри не допомагають через пошкодження рогівки. Згодом Віталій почав пробувати водити автомобіль, що виявилося суцільним стресом: доводилося постійно повертати головою, оскільки боковим зором нічого не видно.
Віталій ділиться, що час допоміг зрозуміти головне — усі ці буденні справи, проблеми і стреси, які з’їдали його до війни, тепер видаються дрібницями. Він намагається більше часу проводити з дітьми, бути частиною їхнього життя, компенсувати втрачений час. Війна відібрала багато, але дала усвідомлення того, що найцінніше.
Допомога «Неопалимих» і нове ставлення до себе
Про програму зовнішньої реабілітації «Неопалимі» Віталій дізнався випадково — знайомі записали його на лікування туди без відома, коли він ще був у Дніпрі. Друзі прочитали про програму в інтернеті.
Далі виписка додому. Ще згодом на оці зробили операцію та встановили протез. Оскільки лікувати «свіжі» рубці не можна, процедури в «Неопалимих» починаються не одразу. Ветеран уже пройшов майже десяток процедур, залишилося ще кілька. У середньому лікування триває 12-18 місяців.
Лікарі вирівняли шви шліфуванням за допомогою спеціального лазера. Така процедура не болісна, але трохи дискомфортна. Також у рубці вводили препарати, які додатково розгладжують їх зсередини.
Зараз шрами стали меншими та не такими помітними. Віталій каже, що тепер люди, бачачи його, не помічають поранення одразу.
Каже, що одна з переваг програми — можливість відвідувати приватні клініки. Відбір лікарів для участі в «Неопалимих» також ретельний. Крім цього, усі фахівці проєкту пройшли спеціалізоване навчання та знають особливості роботи з рубцевими деформаціями.
У межах проєкту працюють 32 клініки по всій Україні у більшості обласних центрів. Щоб отримати безоплатне лікування в межах всеукраїнської ініціативи, потрібно звернутися до команди «Неопалимі» в Інстаграм або заповнити форму за лінком. Команда проєкту сконтактує з потенційним учасником після обробки інформації. Далі обирають найближчу клініку, дату та час для первинної консультації у лікаря й узгодження подальшого лікування.
Для тих, хто починає шлях реабілітації, Віталій радить насамперед подбати про своє здоров’я. Усе інше згодом налагодиться: «Війна колись закінчиться, як усі війни. Шукайте підтримку: у друзів, психологів, фондів. І вчіться приймати допомогу».
Коли закінчується твоя особиста війна
Після повернення до цивільного життя складно адаптуватися. Бізнес, який Віталій будував роками, втратив частину клієнтів, а ринок суттєво змінився. Але він не здається — шукає нові можливості, розширює напрями роботи, планує залучати до своєї справи ветеранів.
Разом із тим, війна залишила відбиток на його світогляді. Тепер він краще розуміє ціну життя і важливість підтримки тих, хто пройшов бойові дії. Віталій активно спілкується з побратимами, допомагає їм з пошуком роботи та реабілітацією.
«Головне — не залишатися наодинці зі своїми думками. Війна закінчується для тебе тоді, коли ти сам вирішуєш, що готовий рухатися далі», — підсумовує Віталій. Зараз герой намагається жити повноцінним життям, бути ближчим до дітей, відновлюватися і приймати нову реальність. Каже, що головне не в тому, скільки в тебе задач і проблем, а в тому, як ти проживаєш свій час.
Зараз особисті цілі героя пов’язані із завершенням власного відновлення та новими можливостями. Одна з цілей на цей рік — переселитися в нову квартиру. А ще, каже, хочеться більше подорожувати.
Фото: архів Віталія
