Оксана Рубаняк та Максим Ємець народилися в Івано-Франківській області, любили писати вірші, але, можливо, так би ніколи й не зустрілися, якби не російсько-українська війна. Їх познайомив фронт, а 4 лютого цього року назавжди роз’єднав. У цей день загинув Максим.
І сьогодні наша історія — про нього. “Адже якою б великою не була рана від втрати Героя, про нього потрібно говорити. Бо Герой живе доти, доки про нього памʼятають, говорять, шанують.” Це також історія про кохання двох молодих людей, які, незважаючи на війну, втому та біль, робили все можливе й неможливе, щоб бути разом.
“По суті, все моє доросле життя — це війна”
Максим Ємець народився 21 вересня 1994 року в Старому Косові, на Івано-Франківщині. Ще з підліткових років він займався фізичною підготовкою, вивчав основи тактики, самооборони та правильного поводження зі зброєю, був натхненний вивченням історії боротьби за незалежність України. Максим активно долучався до військово-патріотичних організацій — УНА-УНСО і “Тризуб” імені Степана Бандери. Пізніше став учасником громадського руху “Народний контроль”.
Максиму було лише 19, коли він вступив до Збройних сил України. Спочатку воював у складі батальйону “Айдар”, а згодом — у 54-му окремому розвідувальному батальйоні. Його бойовий шлях пролягав через найгарячіші точки: Іловайськ, Дебальцеве, Лисичанськ, Широкине, Попасна, Бахмут, Авдіївка. Максим пройшов крізь пекло, але не зламався. Навпаки — ріс у цій боротьбі, щодня стаючи сильнішим.
Юнак постійно навчався, щоб бути ще ефективнішим у бою. Згодом ці навички допоможуть йому стати командиром, за яким люди хочуть йти у бій і якому довіряють. Максим закінчив курси лідерства в Одеській військовій академії, отримав офіцерське звання та командував підрозділами у 10-й гірсько-штурмовій бригаді “Едельвейс” і 24-й механізованій бригаді імені Короля Данила. У 2024 році він став слухачем Воєнно-дипломатичної академії Євгенія Березняка.
Оксана Рубаняк розповідає про коханого із гордістю:
“Третину свого життя — 11 років — Максим Ємець захищав державу. Він розпочав свою військову справу як солдат, а став командиром, якому довіряли люди”.
Він був там, де було найважче:
— добровольцем у батальйоні “Айдар”, коли Україна лише вчилася давати відсіч;
— навідником-оператором у 54-му окремому розвідувальному батальйоні, коли кожен постріл мав значення;
— командиром взводу у 10-й гірсько-штурмовій бригаді “Едельвейс”, коли потрібно було вести бійців за собою;
— командиром піхотної роти у 24-й окремій механізованій бригаді імені Короля Данила, коли на кону стояли міста і села;
— оперативним черговим штабу 24-ї ОМБр, коли рішення ухвалювали за секунди;
— командиром мотопіхотного батальйону 10-ї гірсько-штурмової бригади “Едельвейс” (із 1 червня 2022 року), коли війна стала всепоглинаючою;
— старшим офіцером підрозділу спеціального призначення ГУР МО, коли відповідальність досягла найвищого рівня.
Оксана Рубаняк — наречена Максима — писатиме про нього як про людину, в мужньому серці якої завжди панували неабиякі сміливість та відвага.
“Небезпека завжди була поруч, і ти вміло обходив її. Вісім поранень, уламкових і кульових, крайня контузія від КАБів біля Покровська, порешетоване тіло від десятка поранень, але ти продовжував боротьбу, залишаючись вірним присязі, своїм побратимам, країні, собі. Ти завжди обирав діяти, бути, боротися. Твій стійкий характер та дух незламного воїна надихали й вражали. Будь-хто інший здався б, тільки не ти. Тільки близькі і рідні знали, з якими болями ти зустрічаєшся щодня, через що тобі доводиться проходити в службі, щоб вміло виконувати бойові завдання та знищувати противника. Ти прагнув справедливості й миру в нашій країні. Хотів перемогти окупанта, здолати ворога та жити у мирній країні”.
Максим в одному з інтерв’ю зізнався:
“По суті, все моє доросле життя — це війна. Пройшов увесь шлях від солдата до командира роти… Ми просто робимо свою роботу. І це нормально для військових. Коли смерть і життя на короткій грані — це важко. Але нічого, справляємося, мусимо”.
“Для нього найважливішими були люди”
Із 5 лютого 2025 року щодня блог Оксани Рубаняк — української поетеси, письменниці, військовослужбовиці, командирки роти Збройних сил України та нареченої Максима Ємця — сповнений згадками й різнобарвними світлинами про їхні спільні мрії та плани.
В одному з таких дописів Оксана напише:
“Не так ми хотіли розповісти про нас, не так це все мало відбутися. Стільки нереалізованих планів і мрій… Будинок за містом, діти, сім’я. І спільна старість, довша за 60 років — на менше ти не погоджувався. Впертий, як і я. А ще ніжний, турботливий, люблячий. Моє єдине кохання. Мій спокій. Мій всесвіт — Максим Ємець «Єнот».”
Оксана зізнавалася, що Максим був тим, кого вона чекала все життя.
“Ми зустрілися на одному з напрямків фронту. Все сталося раптово і неочікувано. За нашою історією можна знімати фільм, але ми берегли її в таємниці до кінця. Ти заповнив собою мій простір, додав у життя відчуття безпеки, підтримки, кохання.”
Їхньому коханню не завадили ані відстань, ані різні напрямки фронту, ані сама війна.
“Зазвичай ми були далеко одне від одного. Окрім останнього разу. Покровський напрямок. Він дав нам можливість частіше бачитись, але зрештою забрав тебе назавжди. Я завжди з нетерпінням чекала наших зустрічей, могла подолати пів країни, щоб побачити тебе. Як і ти — ризикуючи, їхав небезпечними дорогами з лінії фронту, бо пообіцяв приїхати. Ми завжди знаходили можливість бути разом, робили неможливе. Спішили одне до одного. А вчора я шукала твоє тіло. Щоб просто побачитись. Просто побути. Я знайшла. Ми побачились. Але ти вже на мене не дивився. І більше ніколи не поглянеш.”
Нещодавно минув місяць від загибелі Єнота. Оксана знову розповіла у своєму блозі, яким був Максим. Він не просто жив — він діяв, він захищав, він змінював.
“Він завжди залишався вірним своїм цінностям, поглядам, обраному шляху. Я не зустрічала більш стійкої у своїх переконаннях людини. Правдолюбивий, чесний, справедливий і надзвичайно добрий. Я завжди казала йому: «Ти занадто хороший для цього жорстокого світу». І це було правдою. Людини з таким великим серцем я не зустрічала ніколи. Макс завжди допомагав, підтримував, навчав. Його поради, досвід, світлий розум рятували людей у найскладніші моменти.
Він особисто витягував поранених, не думаючи про ризики. Пам’ятаю, як самотужки вирушив за хлопцями, які потрапили під обстріл. Витягнув усіх. Отримав важке поранення, але врятував їх. Бо для нього найважливішими завжди були люди.”
Шлях, який пройшов Максим Ємець, витримали б одиниці. Але він ніколи не говорив про це публічно.
“Він хотів написати книгу. Але тепер її не буде. Тому маємо говорити ми. Несемо пам’ять. Розповідаємо про його шлях. Поширюємо його думки, принципи, напрацювання. Я продовжу твою справу, Максиме. Виконаю все, що ти планував. Це найменше, що я можу зробити в твою честь. Це єдине, що ще має хоча б якийсь сенс.”
Щодня у своєму блозі Оксана нагадує про важливість допомоги військовим, ділиться спогадами, публікує фото.
Вона з великими букетами від Макса. Вони разом, усміхнені, у червоних новорічних шапках, поруч зі стелою “Покровськ”. Поруч із кульками й плюшевим ведмедиком після дня народження. З маленьким деревцем, обмотаним гірляндою.
Майже на всіх світлинах вони у військовій формі, в бронежилетах. Щасливі. Усміхнені. Шукали серед війни клаптики мирного життя — традиції, свята, маленькі радощі.
І тепер Оксана щодня згадує Максима із позивним Єнот. Переглядає спільні відео, слухає голос у записах.
“Єдине, на що я зараз чекаю, — це знову зустріти тебе.
Єдине, чого я хочу, — до тебе”.
“Якщо я загину, врахуйте ці помилки”
За майже рік до своєї загибелі Максим Ємець залишив заповіт для командирів із проханням прислухатися до його порад. Журналіст Юрій Бутусов на своєму каналі в YouTube опублікував це голосове повідомлення, записане Максимом “Єнотом” 14 березня 2024 року. Максим Ємець, передчуваючи свою загибель, розповів про шалені втрати через неправильно сплановані операції та висловив думки про те, як можна уникнути таких ситуацій у майбутньому.
Юрій Бутусов під описом відео написав про те, як захоплювався позицією Максима Ємця на фронті та як той завжди відповідав за своїх підлеглих:
“Максим завжди говорив та мріяв про якісне планування, нові технічні засоби війни, ефективне знищення ворога та виконання завдань. Ємця відрізняли ініціативність, бажання брати на себе відповідальність, велика енергія. Він завжди був у військах, щоб бачити обстановку на власні очі, літав із штабу в штаб для організації взаємодії, знав усіх командирів та всі підрозділи у зоні своїх дій. Мене вражало, що в критичних ситуаціях він заради підлеглих міг іти на конфлікт з деякими керівниками.
Серед настанов, які залишив Максим Ємець, були:
“Я рекомендую кожному офіцеру, хто буде брати участь в операціях стратегічного рівня, хоча б раз взяти участь у боях на рівні батальйону чи роти. З розумінням того, що людське життя насправді дуже цінне і вберегти його можна елементарними речами, такими як гігієна інформації, правильно спланована система вогневого ураження, облаштовані позиції в інженерному відношенні, система вогню, коригування вогню, система спостереження, зокрема за допомогою дронів тактичного рівня.”
Журналіст Юрій Бутусов також розповів:
“Коли 11 березня 2024 року його підрозділ отримав завдання провести операцію в РФ, яку ворог викрив, під щільним вогнем, Максим не залишився у штабі, а записав та передав мені повідомлення на випадок загибелі і пішов з усіма, тому що дуже цінував свій колектив. Максим дуже любив та поважав командира свого підрозділу ГУР МО, з яким він воював у Покровську.”
У своєму заповіті Максим застеріг від необдуманих вчинків, аби вберегти життя та подбати про безпеку бійців.
“Зараз так виглядає, що загальний план операції зі злиття йшов на найвищому рівні. Тому що за вчора втрати склали 9 “двохсотих” — це КАБ потрапив у будинок, де були танкісти, був знищений танк Т-80. Також було влучання в скупчення особового складу, який готувався до виконання завдань, внаслідок чого 15 “трьохсотих” і один “двохсотий”. Запам’ятайте, при плануванні операцій ніколи не накопичуйтеся в закладах освіти — це табу. Просто наголосіть своїм командирам: “Я в школі не буду, крапка”! Це збереже життя вам та вашим підлеглим.”
Він також попросив українських офіцерів враховувати такі моменти, як медичне забезпечення і медична евакуація, а також запропонував поєднання РЕБу і розвідки з дронами, що допоможе не втрачати людей.
“Якщо я загину, прошу, врахуйте всі ці помилки. Я брав участь у багатьох операціях. Ніколи не нехтуйте розвідувальною інформацією. Інформація, здобута з основних джерел, особливо з радіоперехоплення, завжди актуальна. Завжди перечитуйте всю розвідувальну інформацію. Це збереже життя вам і особовому складу,” — наголосив Максим Ємець.
“Живи тут і зараз — вдихай запах війни”
Оксана Рубаняк розповідає, що Максим Ємець не мав багато нагород. Бо не вони були для нього важливі. Не звання, не відзнаки, не посади. А люди.
“Він завжди турбувався про своїх, беріг їх, навіть якщо це означало піти проти наказів, коли ті були неправильні або невчасні”, — згадує Оксана.
Але нагороди все ж були. Орден “За мужність” III ступеня. Медаль “За військову службу Україні”. Посмертно — “Хрест бойових заслуг”.
Максим не раз був поранений. 8 березня 2022 року, Попасна. Пробита легеня, втрачена частина шлунка. Згодом важке поранення під час евакуації бійців. Сам пішов, сам витягнув, сам отримав майже десяток кульових поранень. Але врятував. Вісім поранень загалом. Уламки, кулі, контузії. Тіло — порешетоване шрамами. Постійний біль. Ускладнення. Інвалідність.
Але він не залишив службу. І не збирався. Бо військовий обов’язок був для нього найважливішим у житті.
Максим писав.
“Його вірші — це голос війська з фронту, голос невмирущої української нації, людини-титана, воїна, борця, котрий вмів воювати, захищати та кохати…” — наголошуватиме наречена Максима Оксана.
За словами Світлани Борисової, військової журналістки, підполковника ЗСУ та хорошої подруги Максима, з якою вони разом служили за часів АТО, саме любов до “Ксени” надихнула військового створювати нові вірші:
“Поезією він захоплювався ще в дитинстві та юності, друкуючись у вітчизняних ЗМІ. Стосунки з останнім коханням свого життя, українською військовою Оксаною Рубаняк, роздмухало в серці воїна ліричні настрої і він повернувся до поетичного слова.”
Останній вірш Максим опублікував у Facebook 4 лютого 2025 року.
“Живи тут і зараз — вдихай запах війни.”
Того ж дня він загинув. Артилерійський обстріл. Покровський напрямок. Донеччина.
Максим Ємець — це не просто ім’я на стіні пам’яті, це ще одне нагадування про те, яких надзвичайних людей ми втрачаємо через війну. І найважливіше, що ми можемо зробити, — не забувати про Героїв.
Він був талановитою, багатогранною особистістю. Людиною, яка кохала, писала вірші, мріяла написати книгу, віддала 11 років свого життя військовій справі і зробила свій неоціненний внесок у наближення країни до перемоги. На війні він втратив здоров’я й отримав інвалідність. Але не залишив війська, не покинув фронт.
Максим Ємець — це синонім відданості. Відданості країні, побратимам, коханій.
Журналіст: Мар’яна Гнот
Фото: архів Оксани Рубаняк
